Все, що я зараз викладу — не результат моментального “озаріння”, а узагальнення спостережень та роздумів останніх років.
Отже, думаю, ні для кого вже не є секретом, що Україна — відстала у всіх відношеннях країна. І такою вона ще довго залишатиметься. Боюсь, що протягом мого життя нічого суттєво не зміниться.
Чому? Для цього є багато причин. Спробую описати основні наші біди.
1. Лицемірство. Воно пронизує все — від побутових, сімейний стосунків до найвищої політики. Ми просто не вміємо говорити правду. Ми намагаємось маніпулювати всіма, хто нас оточує. Ми стидливо уникаємо назвати гімно гімном, негідника негідником і цей логічний ряд можна продовжувати до безкінечності. Повторюю, це стосується не тільки президента або чиновників. МИ ВСІ робимо це постійно, іноді щохвилини.
2. Марнотратство, марнославство. Ми такі бідні, такі бідні. Але, мабуть, жодна нація у світі не гульбанить так як ми. Скільки у нас свят? До радянських додалися незалежницькі та релігійні. Причому у Західній Україні це взагалі доведено до абсурду — крім перерахованого, тут ще святкують все можливе та неможливе з церковного календаря — всіх василів, петрів, романів, іванів, петрів і павлів, анн, тетян, марій (кількість прямує до безкінечності, скоро на рік лишиться 2-3 робочих дні). Додаємо ще безкінечні родини, хрестини, весілля, поминки.
А тепер ще згадаємо скільки за ті свята вижирається (не можу сказати “виїдається” – нормальні люди стільки не їдять) та випивається. Хоч комусь у голову приходила ідея взяти калькулятор та уважно порахувати, скільки грошей при цьому спускається в унітаз? І не забути додати витрати на лікарів потім, причому у довгостроковій перспективі. А найголовніше, що все це свинство голосно іменується “родинними/сімейними цінностями”.
Про “потреблядство” і любов до шопінгів навіть починати не буду.
3. Націоналізм, патріотизм (називайте це як завгодно, головне суть). Наша показушна “любов до вишиванок/борщів/неньки-україни” не дає нам та наступним поколінням рухатися вперед. Чому показушна — тому що, коли насправді люблять, то намагаються зробити все, щоб об’єкт цієї любові розвивався і був щасливим. Всі інші види та підвиди любові — збочення. Може тому ми не вміємо любити одне одного, тому українські батьки постійно морально ламають своїх дітей об коліно і т.д.
Насправді, нам майже немає чим гордитися. Ми загрузли у своєму консервативному болоті у той час, коли інші народи пішли далеко вперед. Поживши в інших країнах, починаєш розуміти, що цивілізаційно Україна застрягла десь у ХІХ ст. Але більшість тих, хто їде за кордон, помічають тільки зовнішні відмінності, такий собі “євроремонт”. Але різниця між нами та ними — не тільки у купівельній спроможності та відсотках на кредити. Вона — ще й у пресловутих цінностях — довірі один до одного, взаємоповазі, правовій та громадянській свідомості, толерантності. Вийдіть на вулицю та подивіться на співгромадян — у більшості з них є хоч щось з цього? Можете навіть не виходити — погуляйте соціальними мережами.
У мене всьо чи майже всьо. Бо на разі я обираю нову країну для проживання. Причому на моє рішення цим зайнятись вплинула не стільки політична та економічна ситуація, скільки вищевикладене.
Явно в тексте описан горький жизненный опыт, но страна тут не при чем. Личные проблемы “души” можно разрешить только поработав над собой, а за границу от себя не убежишь. Говорю как человек с 15 летним стажем жизни на 2 cтраны.Там есть свой минусы которые временами на много больше наших. Со временем эти “проблемы” настигнут Вас и там, и такие “грозные” статьи появятся и в адресс Вашего нового места жительста.
Navit’ ne znau, czoho v ciei Han’ky bil’she: durosti czy pidlosti? Jid’, divko, v Europu – czerez rik tebe popustyt’, yakszo rozzuesh oczi, ale, yak i bil’shist’ zradnykiv, budesh fal’shyvo szyrytysia i zapevniaty tych, chto sze z tobou zachocze spilkuvatysia v Ukrajini, szo “vsiudy dobre, odna Ukrajina pohana”. Takoho nepotrebu vzhe baczeno-perebaczeno sered tych, chto rozvernuvsia srakou do Bat’kivszyny.
Вільному воля, спасенному рай. Ганьбити людину тільки за її раптовий виплеск також не дуже ввічливо. Їй набридло, але кому ні? Найбільшою проблемою є брак особистої культури найближчого оточення людини. Перше це сім’я, далі робота/школа, трішки дальше крамниця/ транспорт/банк і т.д. З авторкою можна і погодитися і не погодитися. Те, що міщухівство настільки пронизало українське суспільство, що на щось інше нема місця досить правдиво, але вже й не зовсім так. Кожна людина повинна мати свою мету до якої повинна терпеливо прямувати. Те, що після совєтської ізоляції раптом відкрився світ і пересічні громадяни опинилися у коловороті, очевидно багатьом не допогло у формуванні особистості. Від одного відірвалися, а до другого ще не долучилися.
“Перебігшись” по відгуках неважко переконатися, що й ті, хто категорично “засуджують” авторку, делікатно кажучи також не грішать вищою культурою, бо їх думки скоріш усього нагадують першочерговий виплеск емоцій, а відповідно й слова далеко не зразки літературної мови. Про це вона й пише. Цього вона не хоче у своєму житті в Україні. Чи можна картати людину за те, що вона хоче чогось чистішого? Одне, чого вона не знає, що за кордоном є також певні “правила” поводження . Якщо їй поталанить і вона потрапить у відповідне до її уподобань і рівня освіти та здібностей, тоді БУДЕ ДОСИТЬ ЩАСЛИВОЮ. Але якщо, як заробітчанка, яка прийме найнижчу оплату за некваліфіковану працю( треба вижити за будь яку ціну у реальному світі, а чужина не тітка) Як тоді буде?
Україням за час незалежності “дали” нагоду посмакувати свободою дії. Наслідком є декількамільйонні нові емігрантські поселення у країнах Європи чи навіть Північної Америки. Виїхали освідчені, але й виїхали обмежені. А ще “старі” емігранти. Не думайте, що всі вони або цвіт нації, або такі самі заробітчани. Є різні, та буде по різному.
Нинішня влада “закручує гайки”,а цим СПОНУКАЄ ДО ЕМІГРАЦІЇ, бо для неї це вигідно. Перш за все грошенята попливуть свіжою рікою, а по друге людина, яка вирішилася на важкий крок еміграції вже не буде докучати,протестувати, вимагати. Чим менше таких в Україні, тим їм затишніше. Геть чисто за сталінським “є людина є проблема, нема людини нема проблеми”.
Щодо свят. Що і як святкувати вирішує виключно людина сама. У моїй родині святкували і святкуються церковні Різдво, Новий Рік, Йордан, Великдень, з державних День Незалежності. День народження та деякі ім’янини насправді дуже символічні скоріш це поздоровлення, а рідше скромне застілля, якщо давно не бачилися. Абсолютно погоджуюся, що коли кожен день свято, то ані працювати нема коли, а свято втрачає зміст СВЯТА. Більщшість “святкує” заради чарки і наїдків. А це марнотравство і часу і грошей.
Одне, що людям треба змінитися, навчитися справді шанувати одне одного, а особливо у родинному житті. Погодьтеся, що є сім’ї, де навіть не існує слово “Дякую” за послугу від мами/батька, сестри/брата, доньки/сина. Так само складаються відносини поміж чоловіком/дружиною, коли все тримається до першої сварки і тоді йде важка артилерія без задумання, що з цією людиною пов’язана моя доля тому, що було якесь почуття вище, ніж тваринний інстинкт розмноження.
Варто сказати, що цей гріх не притаманний лише українцям. І це не тільки так в Україні.Змодернізований світ, який все різкіше формується під впливом телебачення ( кіноіндустрія, ток шоу) додають псутих родзинок до деградованого суспільного життя. Освіта інколи зводиться до сумнівної оцінки від не дуже компетентного вчителя/викладача. І це також вигода для влади, мовляв бийтеся/сваріться між собою, не вчіться, а вдавайте, не працюйте, а тягніть ноги – нам спокійніше буде творити свої справи.
Одне варто знати, що люди і в давнину шукали де краще. Одні знаходили, інші так і не побачили омріяного. Це так як “цвіт папороті” хто зуміє, той зможе і навпаки. Побажання п. Анні від щирого серця не тільки знайти те, що вона наполегливо шукає, але й розпізнати, що це саме те, а не підміна.