На першому етапі медичної реформи держава запровадила пілотний проект на підставі Закону №3611 від 7 липня 2011 року «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві». Сьомого листопада реформу закріпили, змінивши вже базове законодавство – Законом №3612 «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги». На жаль, те, що відбувається, добре ілюструється старим висловом про благі наміри і шлях до пекла. Декларуючи за мету підвищення рівня медичних послуг, їх доступності і якості, оптимізацію використання бюджетних коштів, реформатори досягають протилежних результатів.
Реформа запроваджує п’ять рівнів медичної допомоги: первинну – допомога лікаря загальної практики – сімейного лікаря за місцем проживання в центрах первинної медичної допомоги (амбулаторіях); вторинна – лікування вузькопрофільними спеціалістами в консультативно-діагностичних центрах; третинна – лікування складних хвороб у вузькоспеціалізованих установах; екстрена – у разі загрози життю через травми, серцево-судинні хвороби, тощо; паліативна – допомога та полегшення страждань пацієнта на останніх стадіях невиліковних хвороб. Перші чотири рівні передбачають вводити з початку 2012 року поетапно, в залежності від успішності практики реформування в пілотних регіонах, а паліативну допомогу – з 1 січня 2015 року. Одразу відзначимо, що незрозуміло, як за новою системою можна буде здійснити основоположне право пацієнта на вільний вибір лікаря і лікувального закладу.
В амбулаторіях сімейні лікарі прийматимуть аналізи, будуть ставити діагнози, лікувати «найбільш поширені хвороби, травми, отруєння, патологічні стани» і ухвалювати рішення про направлення пацієнта в спеціалізовану лікарню в разі потреби. Іншими словами, амбулаторії будуть робити майже все те, що раніше робили поліклініки. Їх потрібно буде відкрити в кожному районі міста та області. Наприклад, приблизний розрахунок для такого міста, як Харків – одна амбулаторія на 2, 5 тисячі населення. Приміщення для амбулаторії може бути навіть обладнане в трьохкімнатній квартирі, згідно з існуючими для медичного приміщення вимогами.
Нова мережа лікувальних закладів прив’язується до кількості населення. Але зовсім не враховується стан доріг та стан громадського транспорту. Таким чином, особливо у сільській місцевості, неможливо за 10 чи 20 хвилин (в місті чи селі), як декларується, надати екстрену медичну допомогу або транспортувати хворого у лікарню невідкладної допомоги. Центри первинної медичної допомоги в пілотних регіонах, особливо на селі, розташовуються без урахування можливості хворих досягти їх взагалі, у тому числі літніми людьми, з обмеженими можливостями пересування. На ще більшій відстані розташовані заклади вторинної та третинної медичної допомоги, доступ до яких для вразливих груп населення стає проблемою.
На цей час центри первинної допомоги в пілотних регіонах не укомплектовані лікарями загальної практики – сімейної медицини, а також не мають обладнання для проведення діагностики та лікування найбільш поширених хвороб, травм, отруєнь, патологічних, фізіологічних (під час вагітності) станів. Схоже, реформатори забули про заміну налагодженої системи надання медичних послуг на дому і забезпечення районними поліклініками хворих за місцем проживання – «рожевими» рецептами на наркотичні засоби та прекурсори, крапельницями лежачим хворим, надання інсуліну діабетикам, наркотичних знеболювальних паліативним хворим тощо. Не визначене питання щодо ліцензування обігу наркотичних лікарських засобів, щодо спеціального обладнання для зберігання таких препаратів – це було і є складною проблемою для невеликих лікувальних закладів.
Сімейних лікарів катастрофічно не вистачає. Зокрема тому, що в корені помилковою є ідея перекваліфікації за шість місяців лікарів-спеціалістів, які раніше працювали в поліклініках, та ще й із втратою зарплатні, оскільки зміна спеціалізації анулює досягнуту кваліфікаційну категорію Але саме це передбачено пілотним проектом. Хоча, як свідчить світовий досвід, на підготовку кваліфікованого лікаря загальної практики треба витратити 8-10 років. Хіба може, скажімо, кардіолог за шість місяців отримати навички педіатра?! Наслідками такої «оптимізації» буде повний розвал педіатричної служби та втрата лікарів-спеціалістів, які або не будуть працювати за фахом (наприклад, тільки в Києві в жовтні-грудні звільнилося дві тисячі медичних працівників), або подовжать приватну практику, але не в амбулаторіях.
Реформується і служба швидкої допомоги: тепер їх буде дві: невідкладна та екстрена, причому остання буде керуватися з єдиного центру з Києва, що важко пояснити. Яку «швидку» треба викликати – незрозуміло.
Населення масово виступає проти закриття лікарень і поліклінік
Особливістю реформи є переведення усіх міських медичних закладів, які здійснюють вторинну і третинну медичну допомогу, на баланс області. При цьому усі медичні заклади тепер мають самостійно укладати договори про медичне обслуговування населення із розпорядниками бюджетних коштів. Усе це дуже схоже на бажання перекласти тягар фінансування медицини на місцеві органи влади і вказує на справжню мету цієї «реформи» – зменшення витрат на медицину, яке буде здійснене за рахунок скорочення кількості ліжок в стаціонарах і скорочення лікарів-спеціалістів. І це в той час, коли розрив між штатними лікарськими посадами і фізичними особами складає понад 46 тисяч, а з урахуванням осіб пенсійного віку – 92 тисячі. Укомплектованість посад лікарями складає 81 відсоток, у сільській місцевості – 75, 2 відсотка, а показник забезпеченості лікарями, які безпосередньо надають медичну допомогу, є 26, 9 на 10 тисяч населення, тоді як середньоєвропейський рівень – 33 на 10 тисяч населення… Не кажемо вже про крайню сумнівність законів №3611 та №3612, які не відповідають нормам Конституції України, Бюджетного, Господарчого, Цивільного кодексів України, Кодексу законів України про працю, Закону України «Про оплату праці».
Особливістю дій реформаторів є також повна відсутність інформування про зміст та мету пілотного проекту і реформування в цілому, відсутність зворотного зв’язку та діалогу з профспілками медичних працівників, професійними асоціаціями лікарів і громадськими організаціями. А інтернет переповнений вкрай негативними відгуками і лікарів, і профспілкових діячів, і представників громадськості. Профспілки скептично ставляться до планів реформаторів реструктуризувати лікарні без збільшення бюджетних витрат і запровадження страхової медицини. Професійна спільнота має негативні очікування щодо дотримання власних трудових прав. А громадські активісти вказують на безперечне погіршення доступу до медичних послуг у пілотних регіонах, особливо в сільській місцевості.
Населення також активізувалося і масово виступає проти закриття лікарень і поліклінік в своїх містах та селах. У багатьох містах Донецької області збирають підписи під петиціями. Ладижинська міська рада відмовилася проводити реформу в своєму місті. Були масові акції протесту в Зугресі та Кіровському. В місті Кіровське планувалося закрити єдину міську лікарню – при тому, що найближча за 26 кілометрів, а ця лікарня обслуговує 30-тисячне місто, навколо якого працюють десятки шахт, а також жителів навколишніх сел. Подібні акції протесту пройшли в Александрії, Алупці, Нікополі, Черкасах, Борках і Первомайську Харківської області. Поки що ці медичні установи не закрили. Але «реформа» вперто здійснюється, демонструючи повну зневагу держави до «права кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я». А зупинити це знищення медичних установ просто необхідно.
Євген Захаров
24.04.2012
http://khpg.org/index.php?id=1335609238
