Микола Рябчук: «Я не творець, а всього лише ремісник».

– Ви не раз змінювали «основні амплуа» своєї діяльності: письменник, літературний критик, редактор, політичний аналітик… Чи мали ті зміни певну логіку? Чому нині Вам цікавіше бути політологом, аніж літературним критиком? І чи повертаєтеся Ви тепер, хоч інколи, до своїх попередніх амплуа?

За великим рахунком, я завжди вважав себе письменником, – либонь, іще зі шкільних літ, – хоча уявлення про цей фах дещо змінювалося, розширювалось. Логіку цих змін я намагався сам зрозуміти й проаналізувати у передмові до книжки своїх ювенільних оповідань «Деінде, тільки не тут», виданих 2002 року львівською «Класикою». А також – у статті «Чому я можу не бути критиком» у 12-му числі «Критики» за 2004 рік. Тож не хочу повторюватися. У принципі, я й сьогодні вважаю себе письменником – за способом мислення і письма, за опрацюванням матеріалу. Інша річ – я волію не послуговуватися нині цим терміном, він звучить надто патетично. Краще просто сказати – журналіст, літератор, чи, з домішкою іронії, культуртреґер. А звання «політолога» я взагалі намагаюся не вживати. З одного боку, воно асоціюється з псевдонауковими кафедрами марксизму-ленінізму, які всі в одну мить стали кафедрами політології – не змінивши ані свого персоналу, ані методології, ані інтелектуального рівня. А з іншого – з армією аферистів, які саме так себе називають у різноманітних телевізійних talk-shows та інших медійних виступах, не прочитавши насправді жодної путньої праці з того, що на Заході називають political science. Ви помітили, наприклад, що книжка Роберта Патнема «Творення демократії», видана 2001 року накладом тисячу примірників, і досі не розпродана? Те саме – з «Уявленими спільнотами» Бенедикта Андерсона й багатьма іншими працями. А це ж – класика!

 – Власне, які книжки/зустрічі мали особисто для Вас визначальний вплив на професійну діяльність та світогляд?

Боюсь, список буде надто великим і все одно неповним. Найперше, мабуть, треба згадати західну, головно американську фантастику, якою я зачитувався у підлітковому віці і яка істотно збагачувала уяву й розвивала парадоксальність мислення, готуючи, в певному сенсі, до сприйняття складніших, зокрема сюрреалістських текстів. У тому ж віці я прочитав Гашекового «Швейка» у неймовірно гарному перекладі – і перечитую його й досі. Ну, а далі мені трапився Григорій Чубай – і як геніальний поет, і як харизматична постать. Мені пощастило зі школою – там працювала Ірина Калинець, котра, власне, й познайомила мене з Чубаєм та леґальними і нелеґальними текстами шістдесятників.

Саме під впливом Чубая формувались мої смаки й моє коло читання на початку 70-х. У поезії це були Т.С.Еліот, Лорка та Аполінер (книжка Юлії Хартвіґ про нього була нашою богемною біблією); Чубай захоплювався ще й раннім Тичиною, але мені це захоплення якось не передалося, натомість я завдяки Чубаєві відкрив і полюбив Плужника. У прозі моїм кумиром спершу був Гемінґвей, оповідання якого я й досі вважаю блискучими. Те саме можу сказати й про Гайнріха Бьоля. Але справжнім потрясінням став Фолкнер, точніш – його «Крик і шал», перекладений «Иностранкою». Відтак прийшли Кортасар, Кавабата, Борхес, Варґас Льйоса, Камю, Макс Фріш («Штіллер»), Воннеґут («Бойня №5»), Апдайк («Кентавр») і ще два дуже добрих, проте недооцінених, на мій погляд, письменники – Шервуд Андрсон (оповідання) та Джойс Кері (роман «Із перших рук»). Кафка мене вразив, але не захопив; так само й Пруст. Завдяки театрам – гастрольним, російським (українські цензурувалися значно нещадніше) – я відкрив собі Теннесі Вільямса.

1975 року у Києві Віра Сулима дала мені почитати «Сто років самотності» Маркеса – я й досі вважаю цю річ геніальною, а також «Гру в бісер» Гессе, у яку я по-справжньому в’їхав дещо пізніше, вже після публікації у «Всесвіті» «Степового вовка» та ближчого ознайомлення із дзенською поетикою та філософією. А ще, завдяки дружині, я змінив ставлення до Томаса Манна (перед тим читав лише його «Буденброків» – без особливого ентузіазму).

Крім «мандрівок на Схід», для мого розуміння літератури вельми істотними, гадаю, були статті Еліота (зокрема – «Про соціальне призначення поезії»), праці Бахтіна (зокрема про «Слово в романі»), «Психологія мистецтва» Льва Виготського та «Мімесіс» Еріха Авербаха. До цього я додав би ще «Поетику міфа» Мелетинського та «Поетику давньоруської літератури» Ліхачова. А також «Осінь сердньовіччя» Хойзінґи, яку мені Юрко Винничук роздобув польською мовою (російське видання з’явилося кільканадцятьма роками пізніше, українського нема й досі).

Наприкінці 70-х, навчаючись у Москві, я відкрив для себе російську літературу, яку до того засадничо іґнорував, як, зрештою, й українську. Не скажу, що вона мала на мене великий вплив саме як література. А проте істотним для мене було відкриття, що такі – абсолютно не-соцреалістичні речі – можна цілком леґально публікувати, виставляти в театрах, знімати в кіно, обговорювати нормальним дискурсом. Це мене заохотило писати літературну критику й друкуватися в офіційних журналах. У певному сенсі, як письменник, я вийшов із самвидаву, з «підпілля» й пішов, сказати б, на компроміс із системою. Можливо, відхід від поезії й прози, втрата суто письменницького драйву й суто графоманської віри у власне покликання стали для мене своєрідною розплатою за «колаборацію». Справді не знаю. Цей відхід збігся з низкою інших подій – переїздом зі Львова до Києва, одруженням і народженням доньки, зміною соціального статусу (колишній безтурботний хіпар став частиною істеблішменту – редактором журналу «Всесвіт»), початком перестройки і загальною зміною дискурсів. Важко сказати, який чинник був вирішальним. Імовірно, всі разом. Але фактом є те, що від середини 80-х років мене не тягне писати ані художню прозу, ані поезію. Я просто перестав мислити в цих категоріях, випав із дискурсу. Хоча знаю, що міг би писати ледь не щодня на цілком пристойному середньолітературному рівні. Але навіщо? Змагатися за звання «найкращого письменника другого ряду», як колись дотепно обізвав сам себе Сомерсет Моем?

Мені від певного часу видається природнішим займатися журналістикою – чи то у вигляді літературної критики, чи публіцистики, чи так званої «політології». Журналістика, у широкому сенсі, виконує приблизно ту саму сублімаційну функцію, що й література, проте дає принаймні сякий-такий прожитковий мінімум і, головне, не плекає ані надмірних амбіцій, ані претензій. Я не вірю ані у вічність, ані у світові славу своїх писань. Я не творець, а всього лише ремісник. Це не соромно. Нам бракує добрих ремісників, бракує самої цієї традиції – з цеховим кодексом честі, з неписаними, але ретельно витримуваними фаховими стандартами.
Я трактую зміну свого амлуа в категоріях дао, шляху, покликання, сродного заняття, як сказав би Сковорода. Можна вважати це упокоренням, можна – всього лише іншим різновидом гордині. На своє виправдання можу сказати лише одне: все, що я роблю, я намагаюся робити ретельно, якісно, з максимальною самовіддачею. Як і належить доброму реміснику.

– Ви є автором однієї із найуспішніших інтерпретаційних метафор: «дві України». За цю метафору Вас не раз критикували. Чи змогли критики Вас у чомусь переконати? І як би Ви окреслили Ваше розуміння проблеми «двох Україн» нині?

Кожна метафора за своєю природою багатозначна і тому небезпечна. Вона ефектно звучить, легко схоплюється й повторється, але так само легко спотворюється. Мало хто читав Фукуяму, а тим більше – Геґеля, зате всі посилаються на «кінець історії», до речі й не до речі. Те саме і з Гантінґтоновим «зіткненням цивілізацій». Або з ніцшевською «смертю бога». Так що за успішні метафори доводиться розплачуватися – постійними непорозуміннями і потребою їх час до часу пояснювати й уточнювати.

Критика «двох Україн» була різною. Неліберальну критику я волію не коментувати, оскільки вона не передбачає ніякого діалогу, лише тотальне знищення опонента – ідеологічне, політичне, моральне, а в перспективі й фізичне. За своїм жанром це навіть не критика, а звичайний донос, наклеп, інсинуація, – без найменшого прагнення зрозуміти, що ж автор хотів сказати, зате з безмірним бажанням розмазати по стіні ще одного класового (чи національного, чи конфесійного) ворога. Мене, щиро кажучи, така «критика» зачіпає не більше, ніж гавкання сусідського пса. Лише прикро, що процвітає подібний «дискурс» не лише в якій-небудь «Літ-Україні», «Персоналі» чи газеті «2000», а й у деяких блоґах цілком ліберальних, здавалося б, «Української правди», «Газети по-українськи» чи «Zaxid.net» (про так звані «читацькі форуми» я вже й не кажу: їх просто неможливо читати без почуття сорому – і за всю націю, і за конкретних видавців, котрі це паскудство на своїх сайтах толерують).

Щодо справжньої критики, то вона завжди спонукає до авторевізії, до пошуку додаткових арґументів і переконливіших формулювань. У цьому сенсі я щиро вдячний Ярославові Грицаку, Романові Дубасевичу, Володимирові Кулику й багатьом іншим колеґам. Усі вони дали мені певний поштовх до ретельнішого осмислення окресленої проблеми. Хоча і не похитнули мене в засадничому баченні України як країни з фактично двома різними націями на одній території, кожна з яких намагається реалізувати власний державно-національний проект, важко сумісний із протилежним. За браком кращих термінів я називаю один проект українським національним (аборигенним), другий – українським (власне, укрАинским) креольским, колоністським. Вони ґрунтуються на радикально відмінному баченні українського минулого і майбутнього, ворогів і союзників, національних героїв і зрадників, символів і мовно-культурних кодів. А головне – вони кардинально по-іншому бачать проблему російського колоніалізму в Україні і, відповідно, деколонізації. Точніше, «креоли» (нащадки росіян-колоністів та асимільованих у їхню культуру аборигенів) цієї проблеми, як правило, взагалі не бачать, і в цьому – головна причина несумісності згаданих двох проектів, «двох Україн», хоч би що там казали мої опоненти про «третю» чи «двадцять третю» Україну і про загальну спрощеність представленої мної моделі.

На цю критику, якщо коротко, я можу відповісти наступне: всякі теоретичні моделі є певними спрощеннями й жодна не відбиває всього багатства і розмаїття життєвих явищ. Але якщо ми обговорюємо, скажімо, проблему державо-націєтворення, то природно зосереджуємося насамперед на національній ідентичності, а не соціальній чи ґендерній чи ще якійсь, – хоча для інших процесів ці ідентичності можуть бути важливими і навіть пріоритетними. І по-друге, наявність в Україні чисельних груп зі змішаними чи невиразними національними ідентичностями зовсім не означає, що вони репрезентують якусь «третю Україну» – як певний національно-державний проект. Для реалізації такого проекту потрібна певна ідеологія й певний політичний драйв, яких апріорі бути не може за відсутності національної ідентичності. (В домодерну добу такі проекти часто реалізовувалися «згори», без виразної національної ідентичності, але й їхня леґітимізація була тоді відповідно іншою). У суто фізичному сенсі «третя Україна» справді існує, але в ідеологічно-політичному плані вона не є суб’єктом націєтворення, а лиш об’єктом, за який змагаються дві інші України – два справді реальних, ідеологічно й політично артикульованих проекти.

Я не стверджую, що ці прокти абсолютно несумісні і що ми приречені на вічний антагонізм або політичний поділ (хоча й не вважав би таке гіпотетичне мирне розлучення великою трагедією). Інституціалізований компроміс у рамках ліберально-демократичної правової держави, у принципі, можливий. Але для цього потрібно, по-перше, усвідомити наявну проблему й не дурити себе міфічною «соборністю», а по-друге, якось ту ліберально-демократиичну правову дерржаву збудувати. Бо без неї нам вдасться ані мирне співіснування, ані мирне розлучення.

– Ви не раз підписували різного роду відкриті листи, публічно висловлювалися щодо поточної політичної ситуації в Україні. Як би Ви окреслили для себе взаємини інтелігента і політики?

Я поважаю і тих, хто анґажується в політику, і тих, хто тримається від неї осторонь. Головне тут – послідовність і безкорисливість (у сенсі відсутності безпосередньої для себе вигоди, – чого не можу, наприклад, сказати про деяких членів так званої гуманітарної ради при президентові). А також – ефективність. Бо якщо відомий митець чи гуманітарій обіймає політичну посаду, аби лише продемонструвати на ній свою нездарніть чи, ще гірше, корумпованість, то хай уже краще її обіймає якийсь черговий табачник.

– Останнім часом з вуст низки опозиційних політиків з-за грат прозвучали заклики, аби партійні списки об’єднаної опозиції на майбутніх парламентських виборах очолили «моральні авторитети», «інтелектуали». Як Ви ставитеся до такої ідеї? І чи прийняли би Ви відповідне запрошення, якби воно надійшло Вам?

Ні, не прийняв би. У нас досі вважають, що кожна кухарка може керувати державою –засідати в параламенті, бути міністром, ітд, ітп. Політика потребує не лише завзяття (особливо в країні, де все кардинально треба змінити), а й певних знань. Це теж ремесло, яке потребує постійного самовдосконалення. Хоч я й розумію згаданий Вами заклик – він зумовлений насамперед дефіцитом моральних якостей, загальною – безнадійною, боюсь, – прогнилістю українського політикуму. Але кількома «моральними авторитетами» на чолі партійного списку ситуації не врятуєш. По-перше, тому що і колоніальна, і постколоніальна влада в Україні зробили все можливе, щоб українське суспільство куди краще знало імена московських поп-звьозд, ніж місцевих «моральних авторитетів». А по-друге, тому що наявні в нас партії неможливо поліпшити ніякими «авторитетами»: скільки не додавай меду до діжки з лайном, вона привабливішою не стане.

Мобілізація «моральних авторитетів» була б доречною лише для якоїсь справді важливої одноразової акції: наприклад, перезапуску всієї політичної системи через прийняття нової конституції спеціально для цього обраною Асамблеєю. Але навряд чи кримінальні авторитети, які правлять країною, будь-коли на це згодяться. Тож хай краще українські інтелектуали підтримують громадські рухи – так, як це свого часу робили польські інтелектуали, підтримуючи «Солідарність».

– Ваші тексти не раз піддавалися критичному аналізові і в Україні, і за кордоном. Чи комусь із аналітиків вдалося схопити те, що для Вас самого важливе у своїх текстах? А які оцінки Вас здивували чи засмутили?

У принципі, всі рецензії на мої книжки були досить цікавими і – принаймні для мене (хоча, сподіваюся, й для читачів) – корисними. З аналітичного погляду, найглибшою була рецензія Костянтина Москальця на мої ювенільні оповідання. Може, допомогли тут ще й «інсайдерські» знання – ми, як-не-як, належали до того самого андеґраундного середовища. Дуже добре прочитує мої політологічні книжки Костянтин Родик, культурологічні – Віталій Пономарьов. Нещодавно натрапив на гарну рецензію зовсім не знаного мені автора – Костянтина Левіна – із якою багато в чому не згоден, але яка пробуджує думку.

Здивував мене якось (було це давно, тож наважуся зізнатися) мій добрий приятель Ярослав Грицак – і то зовсім не критикою (яку я справді ціную), а дивовижною порадою сприймати балачки про «дві України» як старий бородатий анекдот і, ледь зачувши їх, хутчій вимикати телевізор. Не менш дивним було й посилання на Рябчукову доньку, котра не сприймає, мовляв, концепції «двох Україн» і тим підтверджує імунітет цілого покоління до бородато-анекдотичних ідей її батька. Це справді прикро, бо такі арґументи, боюсь, просто знижують рівень наших інтелектуальних дискусій.

А обурення в мене викликала лиш одна рецензія – якоїсь Ольґи Мартинової, із «нових німців», у тижневику Die Zeit – на антологію нової української літератури в німецьких перекладах 2004 року. Там вона викрила «антисемітизм» у моєму нарисі «Вісім євреїв у пошуках дідуся» – тексті, що первісно друкувався в «Єгупці», щорічнику єврейської культури України, а тепер ось-ось має з’явитися по-англійськи у квартальнику “Polin”, що спеціалізується на історії та культурі східноєвропейського єврейства. Ця дама, схоже, добре засвоїла поширене у певних середовищах правило, що антисемітизм – це єдиний злочин, який не потребує доведення, тому що звинувачення є одночасно вироком. У Німеччині це правило особливо актуальне, тож пасквілянтка не полінувалася повторити свої наклепницькі домисли з того самого приводу ще й через шість (!) років у “Neue Zuricher Zeitung”. Німецькомовний читач, звісно, не побіжить шукати бозна-де і коли видану антологію, аби перевірити правдивість критикесиних інтерпретацій, зате зайвий раз пересвідчиться в тому, що десятки мартинових уже досить міцно вбили йому в голову: українці – зоологічні антисеміти і, звісно, нацисти (як Дем’янюк) більші за самого Гітлера. До речі, рецензію із “Die Zeit” майже одразу передрукувала по-російськи газета «2000», відома своєю специфічною орієнтацією і ще специфічнішими методами. Прізвище Мартинової, прикметно, з рецензії зникло – вочевидь, аби текст мав більш «німецький», і відтак переконливіший характер.

– Чи дотримуєтеся Ви якоїсь методології у своїх політологічних працях? Чи відчуваєте свою приналежність до певного ідейного чи методологічного напрямку?

Я не мав системного вишколу в політичних науках і, ймовірно, тому не маю чіткої методології. Інтуїтивно, однак, схиляюся до культурно-антропологічного підходу – він, принаймні у нашій частині світу, багато чого прояснює. Звідси, гадаю, мій підвищений інтерес до постколоніальних студій, до історії ідей, до цивілізаційної спадщини та «залежності від шляху». Перша моя вища освіта була політехнічною, друга – літературною. Припускаю, що вони певним чином зрівноважують одна одну і допомагають витримувати баланс між математичною логікою арґументації та літературною розкутістю стилю.

– Яка книжка, ідея, провокація в українському інтелектуальному просторі зацікавила Вас протягом останніх років? Як би Ви окреслили динаміку дискусій в українському публічному просторі?

Саме існування цього «простору» видається мені вкрай проблематичним. За багатьма параметрами ми, себто більшість населення України, перебуває в загальноімперському культурному та інформаційному просторі. Українські явища функціонують у ньому або як реґіональний додаток до загальноросійських, або ж як культура квазі-мешини (чи квазі-діаспори: українці в Одесі чи Харкові, як і в Торонто, мають свою книгарню, церкву, «клюб» для своїх заходів, але для панівної культури і домінантного дискурсу це не має істотного значення). Усі наші дискусії відтак мають досить марґінальний, ґеттоїзований характер. Хоча по-своєму, як, наприклад, у «Критиці», вони доволі цікаві.

– Де Ваш індивідуальний інтелектуальний простір, які його межі? Які наукові часописи Ви регулярно читаєте? Які з прочитаних останніх часом книжок Ви би порадили нашим читачам?

Реґулярно (по-справжньому) читаю лише «Критику». Більш-менш реґулярно – «Україну модерну», «Український гуманітарний огляд», «Ї», «Спільне», Nową Europę Wschodnią, Journal of Democracy. Переглядаю й інші видання, але переважно – за порадою друзів. Досить часто вони пересилають мені найновіші статті із західних наукових журналів. Це полегшує і пошук, і доступ.

З українських книжок я всім раджу «Дискурс українських медій» Володимира Кулика – це найґрунтовніша наукова праця останніх років. З зарубіжних видань – читаю якраз “Jews in Ukrainian Literature” Мирослава Шкандрія та “Making Ukraine” Зенона Когута. Закінчив недавно “Borderlands into Bordered Lands. Geopolitics of Identity in Post-Soviet Ukraine” Тетяни Журженко та “Mafia State” Люка Гардінґа. Всі вони варті уваги, але насамперед я би радив колеґам (із найновішого) “Competitive Authoritarianism. Hybrid Regimes After the Cold War” Лукана Вея та Стівена Левицького.

– Що потрібно для того, аби розумну книжку українською мовою читали в Україні? Як вона має бути написана? І чи задоволені Ви продажами та рецепцією Ваших книжок?

В Україні не бракує сьогодні розумних, гарних, добре написаних книжок. Але читання українською мовою залежить, як самі знаєте, не лише від якості тих книжок. Поки українська культура в україні залишається квазі-меншинною (чи квазі-діаспорною), її ринок апріорі обмежений. І якістю, хоч би якою, тут мало що зміниш.

Я в цьому контексті не нарікаю ані на продаж, ані на рецепцією своїх книжок. Але сам контекст, на мій погляд, абсолютно патологічний і його треба рішуче змінювати.

– Чи бачите Ви в Україні нове покоління науковців і критиків, яке було би здатне кинути виклик Вашому поколінню чи просто функціонувати на його рівні? І кого би Ви зарахували до того покоління?

Ваше запитання передбачає існування певного – істотного, слід гадати, – рівня, що його моє покоління начебто досягло. Я не певен ні щодо рівня, ні щодо покоління, ні, тим більше, щодо самого себе. Тобто я розумію, що на тлі попередників нам, 50-літнім, вдалося трохи більше: наша молодість збіглася не з хрущовською (досить обмеженою) відлигою, а з ґорбачовського перестройкою, падінням цензури і, взагалі, комунізму. Нам пощастило більш-менш опанувати західні мови і наукові дискурси, потертись по західних бібліотеках, конференціях та дослідницьких стипендіях. Ми маємо, на відміну від попередників, інтернет і живий професійний обмін із колеґами з цілого світу. Ми друкуємося в англомовних журналах і збірниках, читаємо лекції, дехто навіть обіймає постійні посади в західних університетах. Це справді певний прорив, про який українські гуманітарії не могли й мріяти від 1930-х років.

Але з іншого боку, я усвідомлюю, що всі ми наразі працюємо головно в рамках «реґіональних студій». Тобто заповнюємо певний інформаційний вакуум, який утворився з появою України на політичній карті й фатальним браком знавців цієї країни. Ніхто з нас, за великим рахунком, не зробив іще внеску у світову науку. Як Шевельов, як Ігор Шевченко, як Анджей Валіцький, Лєшек Колаковський, чи Едвард Саїд. Я думаю, це повинна зробити молодь, яка вже не має, як ми, жодних проблем із доступом до інформації, до іноземних мов, до західних університетів. Я знаю, що в Україні ситуація для такої молоді не велими сприятлива, але, головне, країна – відкрита, і це дає небувалі можливості усім здібним і наполегливим молодим людям. Я бачу цю молодь, яка живе і працює вже в іншому, глобалізованому світі, і для якої всілякі ВАКи, Академії наук, Спілки письменників – усього лиш кумедні релікти сталінської доби.

Кожне нове покоління повинно осягати більше за попередників, це нормально.

– Ви багато років жили і працювали у Львові, потім переїхали до Києва, а ще протягом тривалого часу викладали чи працювали у різних місцях за кордоном. У Вашому особистому «Лексиконі інтимних міст», яким містам належить особлива роль і чому?

Львів – єдине моє «інтимне місто». Решта – це хронотопи, більш-менш симпатичні, бо ж із кожним пов’язана частка життя: Київ, Варшава, Відень, Париж, Будапешт, Стокгольм, Упсала, Оксфорд, Нью-Йорк, Вашинґтон, Стейт-Коледж, Едмонтон, Остін, Лос-Анджелес, Рим, Краків, Ґенуя, Вроцлав, Лозанна, Родос, Лефкада, Любляна, Едінбурґ, Москва, Сидней, Лондон, Торонто, Брюсель, Амстердам, Берлін, Ґротінґен, Реґенсбурґ, Фрібурґ, Братіслава, Прага, Пасау, Вільнюс, Зальцбурґ, Люблін, Стамбул, Єрусалим, Ужгород, Луцьк, Чернівці, Барселона, Одеса, Ліль, Белград – усіх не перелічиш…

– Коли і про що буде Ваша наступна книжка?

Про «Дві України»:)

Якщо ж серйозно, то я справді хотів би підготувати друге, перероблене видання, з урахуванням усіх полемік довкола цієї злощасної метафори. Може, навіть скласти із тих полемік окрему антологію.

Наразі ж складаю збірку статей, які ось уже два роки друкую щомісяця по-англійськи на сайті Current Politics in Ukraine і по-українськи на сайті Західної аналітичної групи. Хочу назвати її «Контрреволюція: хроніка авторитарної консолідації, 2010-2012». Або, по-англійськи, “Gleichschaltung. Authoritarian Consolidation in Ukraine under Viktor Yanukovych”. Таке собі продовження «Улюбленого пістолета пані Сімпсон». Та книжка, якщо пригадуєте, мала підзаголовок «Хроніка помаранчевої поразки».

Historians.in.ua