Скажете, що винна в тому майже чотирьохсотлітня політика русифікації російсько-совєцької імперії? Попса! Думка для бідних! Двадцять з гаком років відновлення Незалежности із сучасним розвитком телерадіомовлення та за відповідної пропаганди могли б це покрити з лишком, ще й встигнути надати мові гідного визнання та ваги. То може — брак національної самовизначеності киян? Нє-а. Більшість російськомовних киян твердо вважають себе українцями. Ну то, може, просто людей в школі мови не вчили? Можливо. Але не їхня в тім вина. А винний у тому, що столиця України досі говорить російською, наш брат… західняк.
Дехто почне слиною бризкати: та Галичина — це П’ємонт України, Буковина — колиска української сучасної пісні, і взагалі: коли б не західняки — українська мова давно вже б вимерла. Але вишпортаймо колоду зі свого ока і розгляньмо її ретельніше. Вихідців із Західної України у столиці коли не половина, то чвертка точно. І щодня кількість заробітчан-западенців, що з’їжджаються до столиці на ПМП (постійне місце проживання), дедалі зростає — станьте вранці на залізничному причалі й самі постежте за потягами, що приходять зі Львова та Ужгорода. Додайте до них ще “переїзних” та “відряджених”: коли така юрба збирається в Римі чи Мадриді, це відразу дається чути! А в Києві що? А то, що саме вихідці з Тернопілля, Львівщини та Франківщини, корчачи з себе офіґенних інтеліґентів, першими починають “виламуватись” на російській, навіть коли їх про це зовсім і не просять.
Саме наш брат ґаліцус (Від нім. Galicius — зневажливе назвисько мешканців Галичини) першим починає соромитися власної самобутньої говірки, почуваючи себе “селом”, а тому, вбравши “фірмові” лахи, намагається у Києві якнайшвидше розчинитися у натовпі і мовно в ньому не виокремлюватися. Доходить до гірко-смішного, коли люди при знайомстві “чтокають” і “какають” одне з одним російською, а по хвилині балачки з’ясовують, що вони вихідці з… сусідніх сіл Прикарпаття.
І ось такий буцім патріот зі штучною зашкарублою меншовартістю потрапляє в російськомовний робочий колектив. Людина, зрозуміло, відчуває психологічний неспокій, тиск: нове оточення, нові люди, інший ритм життя. Однак, замість того, аби говорити як вмієш, вона намагається щось сплітати на російській, як їй здається, мові. За рік часу з такого “бійця” виходить “порядний” столичанин, що розмовляє на “чєлавєчєскам язикє”. Одним абориґеном стало менше. Проте, одним рагулем більше: діалектичних, звуковимовних особливостей, усталених зворотів (тим паче при переході на споріднену мову) можна не позбутися до кінця життя — вже в генах сидить. Тож вирахувати такого “обрусілого” легко з двох перших його калічених слів.
Ось і виходить, що головними поширниками суржику в Києві є навіть не москвини, котрі поступово вчать українську, і не кияни, котрі в переважній більшості своїй добре володіють двома мовами , а… неудовбенні патріоти з Галичини. Ось і маємо, що замість приросту україномовного елементу в столиці розлазиться суржикомовний покруч по самому українському, бляха, П’ємонті — Галичині: коли такий “новий кієвскій” Шкодич чи Чортюк приїздить на шинку та кутю до рідного галицького села, і родина дивується, де ж він таких модних незрозумілих слівців набрався − то він вже, бач, “вчоний” і йому пальця в рот не встромляй!
Правда, так ведуть себе галичани і не галичани. Я завжди дивувався, що пасажири в електричках з Яготина (аборигени Яготинщини, Згурівщини, Переяславщини) балакають рідною українською мовою, але коли поїзд підходить до Дарниці – переходять на “абщєпанятний”. Такоє вот!
На жаль превеликий, це правда. І навіть більше. Багато з так званої сучасної еліти є колаборантами колишнього ссср, весь час клянуться у любові до “великоі” російської культури тощо… Вони дуже толерантні… до ворогів України… Хоч, звичайно, серед українства немає ні мовної, ні культурної стійкості…
Специфіка моєї роботи полягає в спілкуанні зі всіма регіонами. І от що кидається в око – можна неочікувано почути українську в Одесі,а галичани чомусь впевнені – українською їх не зрозуміють і показують сумнівну толерантність. Переходять на українську тільки після мого показового виступу: Київ теж Україна,в Києві розуміють українську і спілкуються нею, і взагалі я ображена. Браття не робіть так.
Автор пише, що кияни “в переважнійбільшості своїй добре володіють двома мовами”. Може, воно і так. Але маю свій досвід. Є львів’янином, багато років живу в Києві, спілкуюсь ЗАВЖДИ українською. Так от, “знаючи добре дві мови”, хіба що кожен 4-й киянин переходить у розмові з україномовною людиною на українську. Хоча на футболі махати прапором і кричати: “Бєй, бєй маскалєй!” завжди готовий. А Зелений демонструє звичайне галицьке самоїдство: галичани (не найрозумніші з них і не найосвченіші) переходять на російську в “сталіце”, бо чують скрізь, що це таки російськомовне місто, а в чужий монастир зі своїм статутом не кожен провінційний новачок полізе.
Якщо хтось вважає, що для русифікації Києва донецькі чи одесити роблять менше за галичан, нехай кине в мене каменем!