Микола Рябчук: Рускій мір

— И что вам дала эта “нєзалєжнасть”? — питає сусід, із яким я маю приємність їхати аж до Чопа. Його напарник мовчить, лише відкорковує нову пляшку пива і дудлить з горла. Горілку вони прикінчили ще в обід.

— Вот раньше, — продовжує балакун, — я доезжал сюда за 10 часов. А теперь — в два раза дольше. Какие-то кардоны, мытницы, хрывни. Кому это надо?

Напарник закінчує пиво і приєднується до розмови:

— Моя бабушка была из хохлушек, Чапленко. Так она говорила, что никакого хохлацкого языка на самом деле нету. То есть был когда-то, во времена Шевченко. А теперь — какая-то галицийская хрень, смесь польско-австро-венгерского.

— Да, — відгукується балакун, — вот что это за “рэшта”, “наразє” или вот какое-то “тло”?!

— А “потяг”?! — докидає пиворіз. — Вот моя бабушка ходила раньше в Киеве на базар и все понимала. А теперь, говорит, взяла в руки какую-то книгу — и ни фига не понятно!

Я мовчу, бо зарікся вживати російського мату, а іншою мовою дискутувати з подібними персонажами не випадає. Мене завше вражала готовість цих культуртеґерів — московської грязі, як сказав би Шевченко, — повчати всіх сусідів, якою мовою їм розмовляти, який правопис використовувати, до якої церкви ходити і за яких президентів голосувати. Зрештою, не бракує такого сміття і в Україні, що пояснює аборигенам, які слова в їхній мові “правильні”, а які — ні. Це так, якби я взявся тлумачити юдеям, як їм читати Тору, а мусульманам — які сури в Корані фальшиві. В цьому, власне, й полягає ота їхня славнозвісна “вселенская отзывчивость”.

— А правда, — не вгамовується балакун, — что у вас перевели Пушкина как “Сашко Харматный”?

Я виходжу в коридор провітритися.

— Ви, хлопці, поміняли б шкарпетки, — кажу, зачиняючи двері.

Газета по-українськи