Ми маємо двох видатних спортсменів, які вирішили зайнятися політикою. Обидва — по-своєму послідовні. Один зробив громадянський вибір вісім років тому, підтримавши помаранчеву революцію. Другий зробив вибір іще раніше, фірмуючи своїм зірковим ім’ям сумнівних типів із соціал-демократичної ОПГ (організована політична група). Один, як мені здається, намагається щось змінити й тепер у цій безнадійній країні. Другий — відпрацьовує чергові мільйони, фірмуючи політичних шулерів, що борються винятково за те, щоб нічого в цій країні не змінювалось.
Нещодавно цей персонаж повідомив, що його політичним зразком є Володимир Путін. Добре, звісно, що не Сталін, не Гітлер і навіть не Фідель Кастро. Провівши чимало часу на Заході, наш спортсмен засвоїв принаймні межі політкоректності. Але так і не усвідомив, що в демократичній країні не може бути “зразком” політик, який підривав житлові будинки, аби лиш дорватися до влади, зачищав від чеченців Чечню і визволяв від грузинів Грузію, труїв полонієм своїх критиків та ув’язнював опонентів, і який ніколи, зрештою, не приховував своєї глибокої зневаги до України.
Важко сказати, чого в тій заяві більше — моральної глухоти, невігластва чи цинічного розрахунку на люмпена.
Я намагаюся зрозуміти інше: чому один спортсмен, народившись у родині совєтського офіцера й проживши більшу частину життя поза Україною, зберіг, попри все, виразну українськість, а другий, хоч і потерся на Заході, так і лишився дрімучим совком?
— Футбол — це попса, — каже мій син. — Вони не можуть без дружби з владою. А кік-боксинг — це як рок-музика, вони з андеґраунду.
Я сміюся з його теорій, а проте справді не можу собі уявити жодного доброго рокера в гаремі султана. Інша річ — усіх наших поп-зірок.