Найстаріший депутат Європарламенту і спадкоємець великої династії ерцгерцог Отто фон Габсбург любив пояснювати, що таке толерантність і мультикультурність на прикладі українського міста Чернівці. І навіть видав невелику книгу про це місто. Такий вчинок з його боку не був дивацтвом. Просто Чернівці – дійсно найкращий приклад і толерантності, і мультикультурності. Так вже склалося історично. Традиція ця перетворилась на міську політику, місцеву родзинку і навіть певну гордість. Якими б не були настрої в межах країни, у Чернівцях толерантність, а є ще ніжніше українське слово «злагода», – найпопулярніше гасло і серед націоналістів, і лібералів, і комуністів.
Про це згадалося на останньому святі, яке досить помітно пройшло в нинішніх Чернівцях. Свято це – Суккот. Тиждень радості. Незалежно від обставин, досягнень, зовнішніх факторів. Коли і вода п’янить, і скромне частування сприймається як справжній бенкет. Своєрідна репетиція щастя. Свято це – іудейське. Триває воно тиждень. Люди збираються в наметах, танцюють, співають, веселяться.
Саме в наметах, у бідності й поневіряннях, було вигадане це святкування. Бо якщо є захист і контакт з Богом, все інше немає значення. І навпаки: якщо немає цього контакту, то й найрозкішніші стіни осоружні. На початку жовтня (свято почалося цього року 1 жовтня) в центральних кварталах Чернівців почулися звуки клезмерської музики, з вікон виглянули допитливі городяни: «а хто це тут так веселиться?». І виглянули не для того, щоб поскаржитися, а, швидше, щоб розділити радість. Так, у минулому столітті рабини виходили на вулиці, щоб привітати хресний хід, і навпаки – священики віншували євреїв з іудейськими святами. Це вважалося правилом ввічливості. І коли козаки, що прийшли у Чернівці в 1915 році, хотіли «розважитися» погромом, євреї ховалися в резиденції православного митрополита (однієї із найбільш неймовірних споруд православного зодчества, де в окремих орнаментах були вписані зірки Давида). Тобто, виявилося, що ввічливість – риса рятівна.
Ентузіаст відродження єврейського общинного життя в Чернівцях, Головний рабин Чернівецької області Менахем Мендл Гліцнштейн вважає, що зараз причини для радості є і зовнішні. Адже життя єврейської громади в Чернівцях стає помітнішим, повноцінним, більш організованим. «Люди починають жити громадою», – говорить голова правління Ісаак Безнос. Свята і служби стають багатолюдними. Стара занедбана синагога, на даху якої вже давно росли трава і навіть невеликі дерева, сьогодні повністю оновлена.
Повернемося до Суккоту і наметів. У Чернівцях цього року їх було декілька. Сидіти тут, до речі, суцільне задоволення! Сухі кукурудзяні листя пахнуть настільки гарно, що починаєш по-іншому розуміти поняття комфорту. А спостерігати за людьми, які вирішили святкувати, повірте, куди приємніше, ніж тими, хто скаржиться і сердиться. У такому наметі є певна розкіш. Стеля, крізь яку просвічуються зорі (це необхідна умова – бачити небо), навряд чи поступиться красою якимось іншим. До речі, сьогодні в деяких старих чернівецьких під’їздах можна натрапити на дивні темно-сині стелі із золотими зірками. Чи це не спроба згадати про щастя в наметі?
«Чернівці – місце для євреїв дороге, святе, – пояснює рабин Менахем Мендл Гліцнштейн. – У Садгірському районі Чернівців знаходиться синагога-резиденція Ружинських і Садгірських хасидів цадика Ісроеля Фрідмана, більш відомого як Ружинський ребе». Відновлення резиденції, на думку Менахема Мендля, зробить місто потужним центром єврейського життя в Україні. І додасть йому мультикультурності. Цадик Фрідман, про якого згадував рабин Мендл, свого часу був відомий у Чернівцях не тільки серед послідовників, але і став персонажем міського фольклору, що з релігійними діячами, погодьтеся, буває не часто. Для того, щоб зрозуміти ступінь популярності Фрідмана, варто переказати одну з цих байок, дещо фривольну, але вона відображає місцеві реалії. Нехай і гротескно. Байка така:
«Коли вундерраббі був у Римі, його прийняв Папа Римський. Потім вони вирушили на прогулянку містом. Всі римляни обертались і запитували: «А хто цей симпатичний старий священик, який йде поруч з вундерраббі?».
До слова, дружина Нобелівського лауреата Германа Гессе, чернівчанка Нінон, походить із сім’ї палких шанувальників цадика. Видатний європейський поет Пауль Целан, теж чернівчанин, вже в Парижі писав, що він з Чернівців, тих, що неподалік від Садагури, підігруючи легенді про цадика.
Говорячи про традиції «злагоди» у Чернівцях, варто згадати цитату зі старої енциклопедії Брокгауза і Ефрона. Там пишуть: «Населення в 1890 р. з включенням передмість – 54171 (10381 малоруси, близько 10000 німців, 17356 євреїв, 7624 румуна, 7610 поляків, є вірмени та ін.), не рахуючи 2174 чоловік гарнізону». (До речі, для порівняння, у Києві в 1874 р. жило 127 000 жит.).
Дивовижна суспензія, де ніхто не міг вважати себе більшістю. Двадцяте століття істотно змінило цю картину. Зробило її біднішою. Але й про радянські Чернівці відомий есеїст і радіожурналіст (ведучий «Радіо Свобода») Ігор Померанцев писав: «На моє питання, чи бував він за кордоном, батько відповів: «Ми живемо за кордоном». Але не уточнив, за яким саме».
Багато хто вважав, що після великої еміграції дев’яностих єврейська культура в Чернівцях закінчується. Але це воістину місто з традиціями! Культури ростуть, як на хорошому чорноземі. Тому є шанс, що в майбутньому чернівчани не здивуються, прочитавши книгу Отто фон Габсбурга про толерантність Чернівців. І, можливо, навіть поскаржаться, що ерцгерцог розкрив тему лише частково.
Андрій Сікорський