Я завжди розпізнаю їх безпомилково. Ось цю повнувату даму в костюмі, розшитому блискітками, її тихого й відтак удвічі меншого чоловічка з двома пакетами яблук. В одного з пакетів ось-ось відірвуться ручки.
Або ось цих галасливих і суржикомовних студенток. Зараз буде Дубно – виходить, усі вони майбутні вчительки. Знаю, бо тут же й мій любий друг Олександр Ірванець учився на вчителя. І хоч вордівський перекладач завжди норовить виправити Ірванця на іранця (добре, що з ураном не плутає), українська мова в мого друга значно краща.Тому я сподіваюся, що ці будуть викладати у школах російську. Її ж наче відтепер усе більше ставатиме.
Ось іще зайшли якісь бабусі з дідусями, з відрами, повними грибів. “Беру за проїзд грибами!”, – жартує дотепний водій. “Якби я знала, що буду з вами однією маршруткою їхати, то взяла б із собою всі ваші книжки”, – сказала мені колись одна вчителька. Після цього я всіх співпасажирів – як випадкових, так і ні – в цьому підозрюю. Надто важкі й розпухлі їхні сумки. Тягнути їх нестерпно, ніби нечисту совість.
Ні, сумки з моїми книжками неслися б легко. Вони були б легкими й пухкими, як подушки з пір’ям. Везучи їх куди-небудь, можна було б на них спати, їсти з них обід, відбиватися ними від бездомних псів та злодіїв.
Ось ця мама з сином надто пильно мене розглядають. Хоча ні – це вони видивлялися собі місця позаду. Син у формі курсанта котрогось із училищ говорить і говорить про своє нелегке навчання, про прапорщиків, про чини. Яким вояком якої армії він збирається бути? Чому їх учать? Умінню терпіти тупість і свавілля старших за званням? Гнутися перед “дідами”? Чистити туалети зубними щітками? Ні, це не мої. Мати не віддала би свого сина добровільно в дитячу казарму, якби була серед моїх. Зрештою, вона до мене заговорює, я розчаровано відводжу очі.
Взагалі таке рідко буває, бо мої зазвичай усі хороші. Буває й трохи божевільних, звичайно. “Пане Юрію, – запитує чоловік на автовокзалі в Тернополі, – чи можна вірити в усе, що пише Єшкілев? Як відносно масонів чи франківських тамплієрів?”. Або: “Пане Юрію, я особисто знаю героїв усіх ваших колонок”. І це вже більше схоже на правду. Цікаво було б і самому з ними познайомитись. “А чому ви не живете у Франківську?”. “А хто виграє ці вибори?”. “Ми їх чи вони нас?”.
Живу, на щастя, чому ж ні. Ну так, у Франківську. А хто виграє? Та головне, щоб нас укотре не виграли. І жодного голосу “регіонам”.
Я впізнаю їх безпомилково. Мої зазвичай найохайніші. Вони можуть багато говорити, курити, але в підсумку зберігають за собою найкраще останнє враження.
Мої повернули мені футболку, потягнуту на одному з вечорів. Подарунок із вигаптуваним на грудях текстом “Президент підписав указ про любов до Росії”. Мої слухають багато хорошої музики. У моїх класні зачіски. Мої шарять у політиці, мої десь уже були і щось бачили. Мої не ревниві, беруть на мої виступи своїх коханих ідрузів. Підходячи з моїми книжками до мене по автограф, вони часто можуть запитати: “А де ж Неборак?”. І тоді ревнивим стаю я.
Мої політики й депутати програють вибори, проте вони справжні джентльмени. Мої бібліотекарки найпрогресивніші, вчительки найгарніші, учні найобдарованіші. Мало хто з них витрачає свій час на писання коментів, я їм дуже за це вдячний. Бо я коментів не читаю. Сьогодні, виявляється, такий день, коли було підписано Берестейську унію, вперше у ході Першої Світової було застосовано бомбардувальну авіацію.У Переяславі-Хмельницькому відкрито монумент на честь 300-річчя возз’єднання України з Росією. Взято в полон Ернесто Че Ґевару. Ухвалено закон про громадянство України.
Мої так само, як і я, ненавидять теперішню владу. Нетерплять усі ці її фіктивні передвиборчі закони – про мови, про бюджет, про наклеп. Навіщо їм нас боятись, якщо вони перед нами чесні? Так, як це відбувається в усьому нормальному і вільному світі – без озирання на білоруську чи російську модель демократії.
Серед моїх є, мабуть, і люди альтернативної орієнтації. І їх мені тепер особливо хочеться захищати. Бо ці законники проголосували за те, щоб кидати їх у тюрму – а самі кинулися прямо в стінах парламенту обійматися-цілуватися, ще й радісно поплескуючи один одного по натруджених чоловічих сідницях. А моїм, виходить, не можна?
Я безпомилково вгадую, хто мій, а хто чужий. Навіть якщо мій зір колись мені зрадить, я все одно вас розпізнаватиму, дорогі люди.