75 років тому розстріляно еліту української нації

3 листопада 1937 року в карельському урочищі Сандармох було розстріляно Леся Курбаса, Валер’яна Підмогильного, Миколу Зерова, Миколу Куліша та інших найяскравіших представників української культурної еліти.

Частину розстрільного списку опублікувала газета «День», а радіо «Свобода» розпочало спеціальний проект, присвячений пам’яті українців, убитих у Сандармосі.

Короткі цитати, звичайно, не дають уявлення про те, що значили ці люди для України, але відтворюють їхній дух.

Україна відбудеться лише тоді, коли ми крізь 75-літню прірву почуємо і зрозуміємо їх, і понесемо цей дух творчості і свободи далі в майбутнє.

Лесь Курбас, розстріляний в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року

 «Я все таки вірю, що останнє слово скаже та моя частина, яка вміє бути свідомістю моря, хмар, гір нації, людини взагалі. Сказано десь: досягнена на підйомі ступінь осяяння не пропадає. Вона навіки наша власність. Навіть у калюжі вона до нас повернеться. На її світло ми будемо йти — навіть наосліп і навпомацки. Бо те, що просовує нас — це бажання вищого стану. Всі сили, всі мислі, кожен атом звертається на нове опанування анархічною республікою моєї індивідуальності під одним кріпким гаслом: дійти до того самого високого, на яке здатен я. В першу чергу — дійти до тривання на тому рівні, на якому я робив кращі вчинки свого життя — і морального, і творчого мистецького характеру.

Скільки можливо — і скільки треба, щоб (здобути) вищу ступінь свідомості і осягти вищий її вияв.

Цього хочу і цеглину за цеглиною складатиму знову на будівлю себе, як тарана в житті, як клітину вищої свідомості»

Микола Куліш, розстріляний в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року

— Негайно потрібна реформа, найнегайніше, кажу, бо бачите, що робиться з людиною, бачите? (Показав на бабу-прочанку, що закуняла на стільці і тихенько хропла.) Бачите? Чуєте? Тільки що ввійшла у свій раднарком — і вже заснула! Наочний приклад до негайності реформи — ось… Покличте сюди голову РНК! Тільки, будь ласка, мерщій. Це буде цікаве й повчающе видовище: найкращий син народу, голова РНК, розбудить у себе в комендатурі найтемніший елемент з того ж народу, в присутності реформатора з того ж таки народу… О друзі! Голову мерщій! До речі, й фотографа покличте!.. (Замріяно.) Увійде голова, торкнеться її… Між іншим, скажіть, щоб не забув він булаву взяти, бо до голови треба й булави… Увійде, торкнеться булавою й спита: хто ти, громадянко, що прийшла й заснула?

Баба:
(прочулася)

— А темна, голубе! Така вже темна, що йдеш і не знаєш, чи є туди путь, чи нема — і ніхто не зна. Казали на селі у нас люди, що буцімто совіцька власть у турків гроб Господній вторгувала і дорогу говільникам розгородила, та чи так же воно?..

— О люди, люди! — скаже голова і додасть вельми ввічливо: не до Єрусалиму тепер треба йти, а до нової мети.

— До якої? До вищезазначеної, великої, № 666006003, голубої мети… Тоді вернеться громадянка назад, на своє село, і, йдучи, проповідуватиме слово нове й благокрасне.

Михайль Семенко, розстріляний у Києві 23 жовтня 1937 року

Ви,  що  шукаєте  щастя
І  ви,  що  вбачаєте  у  ньому  привид.  Справа  в  тому,  що  вам  важко  розібраться
І  тому  так  багато  кривд.
Люди,  ви  страждаєте,
А  який  близький  і  істотний  вихід.
То  ви  мучитесь,  що  нічого  не  маєте,
То  вам  досить  крихіт.
Ах,  я  знаю  слово,  магічне  слово…
Воно  ясніше  сонця  і  чорніше  тьми.
Люди!  Щастя  з  вами,  і  як  мало  для  цього  мови:
Будьте  людьми!

Микола Зеров, розстріляний в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року

Свiчки i теплий чад. З високих хор
Лунає спiв туги i безнадiї;
Навколо нас — кати i кустодiї,
Синедрiон, i кесар, i претор.

Це долi нашої смутний узор,
Це нам пересторогу пiвень пiє,
Для нас на дворищi багаття тлiє
I слуг гуде архiєрейський хор.

I темний ряд євангельських iсторiй
Звучить як низка тонких алегорiй
Про нашi пiдлi i скупi часи.

А за дверми, на цвинтарi, в притворi
Весна i дзвiн, дитячi голоси
I в вогкому повiтрi вогкi зорi.