Час відступу – минув. Досить песимізму!

“Останнє слово” екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка в Апеляційному суді по другій справі.

“Цінуй слова. Кожне твоє слово може стати останнім”, – вчив мудрий Єжи Лєц. Особливої цінності такій можливості публічного слова після 700 днів ув’язнення надає чергова річниця Помаранчевого Майдану, з чим я, перш за все, хочу привітати Україну.

Останню можливість висловитися перед друзями та однодумцями я мав під час виголошення чергового свого “останнього слова” в Печерському суді в серпні цього року. З того часу пройшло лиш 100 днів. Небагато з точки зору календаря. Але як разюче змінилася політична атмосфера в країні за цей час!

Тоді, в гнітючому мороці здавалося би всесильного режиму Януковича, яку публіцист Олексій Шевченко описує як “самоуправство та самодурство “ярмаркового каудильо”, ми говорили про важливість внутрішнього розкайданення людей, про їх моральне право і обов’язок дати бій владній мафії. Мій оптимізм поділяла помітна меншість присутніх в залі суду.

Сьогодні, після виборів, мені приємно, що попри упадницькі настрої політичних дальтоніків та плач професійних песимістів, параліч волі нації – в минулому. Від Львова до Первомайська люди останнім часом ясно продемонстрували відновлення віри в об’єднані зусилля проти зла.

Всі, хто пророкував українському загалу черговий багатолітній “відступ в себе”, – помилилися. Виявилося, що суспільство одужало швидше, ніж заряджена песимізмом еліта, у тому числі – політична.

Ці світоглядні зрушення до готовності українців особисто захищати свою людську і національну гідність, звичайно, сильніше проявилися в тих частинах нашої держави, де було закладено більше дріжджів свободи Помаранчевого Майдану. І це додає енергії всім тим, хто причетний до історичних подій 2004 року.

Оцінюючи вцілому результати останніх виборів до Верховної Ради, для мене очевидною є загальнонаціональна морально-політична перемога демократичних виборців над владним режимом. Ця нелегка кампанія дає нам для подальшого аналізу важливі висновки.

Висновок 1-й: Страх перед правлячою мафією пройшов. Бульдозер Януковича ще контролює дійсність, але вже втратив контроль над майбутнім. Підкуп олігархів більше не гарантує потрібний їм результат. Особливо – там, де є незалежні ЗМІ та вільна громадська активність. Попри ганебні методи фальсифікацій, підкупу та підрахунку голосів спецпідрозділами “Беркут”, спільний результат трьох опозиційних сил у 180 депутатських мандатів є формально поразкою, але поразкою переможною. Вона відкриває перспективу до повноцінної перемоги на президентських виборах 2015 року. 7% переваги виборців “Батьківщини”, “Удару” та “Свободи” над електоратом Партії регіонів і КПУ є потужним оптимістичним сигналом про те, що Януковича не тільки теоретично треба, але й практично можливо перемагати.

І ще одним результатом цієї більшості демократичних виборців над електоратом ПР і КПУ є народне волевиявлення про те, що більшість українських виборців не визнають Юлію Тимошенко винною. І вона має вийти з тюрми. Тепер це рішення має легітимізувати Верховна Рада.

Звичайно, при умові, що опозиція припинить безпорадний бляшаний пафос, який вона подекуди демонструвала під час і в перші дні після виборів, а навчиться дисципліни і послідовності в словах і спільних справах.

Висновок 2-й: Вибори підтвердили мій діагноз Партії регіонів як політичного інваліда на милицях підкупу й фальсифікацій, підпертого кийками спецназу. Те, як Азаров не помічає майже двократного розходження результату екзит-полу по мажоритарних округах з кількістю оголошених переможців від ПР, можна було б списати на вікові ускладнення цього політичного пенсіонера-кровосісі. Його межа – хамське бажання нагадити в душу і помститися через бюджетні можливості невгодним йому виборцям Києва та інших нелояльних до мафії областей.

Але бандитські по суті методи формування так званої “перемоги” очолюваної ним партії дають підстави згадати любу серцю Азарова класику і винести самоочевидний вердикт: “Партия регионов – это безУмие, безЧестье и бесСовестность нашей эпохи!”.

Висновок 3-й: Результати голосування, які спростували фактично всі прогнози соціологів, означають той відрадний факт, що виборці позбавили партійну аристократію і продажних політтехнологів монополії на конструювання політичного життя країни. Голосування людей стає все більше не результатом виборчих технологій, а наслідком особистого усвідомленого рішення по найму політиків для виконання певних заданих суспільством задач.

Наступним логічним кроком у цьому напрямку самоусвідомлення виборців, що підтримали опозицію в усіх її варіантах, має стати створення надпартійного громадського комітету демократичних виборців України. Він мав би явити собою приклад єдності та самодисципліни як фактор впливу на хворобливі амбіції та звичку до взаємопоборювання опозиційних лідерів. Саме така організація могла б зупиняти авантюри “у верхах”, мобілізовувати людей задля недопущення розпорошення демократичних голосів, які через це часто програють, будучи більшістю. Таке об’єднання зможе допомогти однодумцям не тільки не дати себе купити, але й не дати себе продати.

Лідерам парламентських опозиційних сил, в свою чергу, слід усвідомити: час політики масок – минає. Без залучення до політичного процесу громади, вулиці, майдану як опори демократичного процесу – перемога неможлива. Як неможливо, до речі, й терміново організувати серйозну народну підтримку у понеділок о 10-й ранку. Майдану по виклику не буває. Він був і стане тільки результатом довгих та щирих спільних зусиль людей і опозиційних лідерів. На цих виборах той, хто розумів цю важливість особистого діалогу з виборцями “очі в очі” – нарощував результат вдвічі. Той, хто ігнорував цю роботу і звично та зручно “віщав” лише із телевізора – отримав нижче стартових можливостей.

Висновок 4-й: Розклад після виборчих рейтингів не дає переваги нікому. Якщо в результаті “Батьківщини” врахувати вирішальний особистий вплив Юлії Тимошенко, то лідери опозиційних фракцій – Яценюк, Кличко та Тягнибок – мають приблизно рівні стартові рейтинги у 12-15%. Відтак, все залежатиме від їхніх дій у новому парламенті, який стане вирішальним екзаменом їхніх справжніх здібностей та намірів.

При цьому варто зазначити: вибори показали, що виборці добре все розуміють у нібито хитромудрих маневрах вітчизняних політиків. Для всіх очевидним є, що існує лише три сценарії президентської кампанії 2015 року. Перша – в стилі 1999 року, коли влада виграла, вивівши в друге коло зручного для себе кандидата, який апріорі не міг перемогти. Друга – в стилі 2009 року, коли в результаті взаємних сварок війни і злоякісних союзів кожен з демократичних лідерів оголосив себе першим і через це всі стали непрохідні. І лише третій сценарій єдиного кандидата за прикладом Помаранчевого 2004 року несе перемогу демократичній більшості (а нас таки більшість!).

Тому питання 2013 року – чи виявляться наші опозиційні лідери спроможними дати спільну відповідь на питання про єдиного опозиційного кандидата в Президенти, чи переможе вплив їхніх особистих амбіцій та різних спонсорів і продовжиться безталанне шоу взаємного протистояння. Напевне, Булгаков назвав би це: “розруха у вождях”.

Як людина, що аж ніяк не претендує на президентку булаву, я візьму на себе сміливість вимагати від наших лідерів єдності й однозначно застерегти їх, що без цього президентський свербіж – голі понти і голоси на вітер. Словами Ліни Костенко: “Є боротьба за долю України, все інше – то велике мискоборство”.

Висновок 5-й: Народ готовий не тільки до боротьби проти Януковича і його ПР, але й до радикальної, сутнісної зміни України як держави. У все більшій кількості випадків серйозних дискусій на перший план виходить не тема рихтувань законодавства чи персональних перестановок у владі, а усвідомлення необхідності перезавантаження системи, перезаснування держави.

Я хотів би на цьому спеціально зупинитися. Якщо говорити всю правду, то мусимо визнати, що режим Януковича остаточно засвідчив не тільки бандитський характер його правління, але й факт неприйнятності такої системи, такої держави, яку ми маємо, для абсолютної більшості українського загалу. 20 років ми намагалися, як було модно говорити, розбудовувати український дім на фундаменті руїн УСРС. Все було як у пісні Джо Кокера: “Twenty years we trying change the system from within” (20 років ми пробували змінити систему зсередини). Але, як і попереджали світлі голови від Липинського і Короленка до Кривенка і Яневського, вчергове, після спроб середини 17 століття та початку 20-го століття, результатом будівництва на антинаціональному, бездуховному, неправовому, а часто – злочинному підмурівку тоталітарного минулого стала потворна псевдоУкраїна. Ця держава заснована номенклатурою, а не громадянами. Тому вона захищає інтереси виключно кримінально-олігархічної верхівки, породжує всюдисущий тип успішного бандита, шахрая, мажора, зрадника, які несуть щоденну загрозу 99% українських громадян.

Вслухаймося в ці слова: “Були періоди, коли в країні безконтрольно господарювали кримінальні елементи. Періоди, коли законодавці крали, а злодії в законі – встановлювали свої закони в країні. Були часи, коли не тільки єдиною формою співпраці, а навіть єдиним способом мислення була корупція, і закон існував тільки тому, що існувала така такса за його порушення”. Це слова Михайла Саакашвілі про Грузію до початку його радикальних реформ. Але хіба це все, слово в слово, не є 100% українським діагнозом?

Українська влада в останні роки вже явно для всіх формується через інстинкт хижої зграї. Але шкурництво як об’єднуюча ідея партії влади не здатне об’єднати всю країну, не може дати суспільний сенс підтримки такої гангстерської по суті держави. Люди не поважають, не шанують свою державу, не вважають себе її частиною, бо вона день і ніч працює проти них. Давно минули часи, коли люди боялися бандитських “наїздів”. Тепер владні бандити вдягли костюми від Бріоні та страусині туфлі, а брудну роботу по вибиванню грошей з нещасних мільйонів “лохів” поклали на захоплений ними державний апарат.

Фактом є те, що державні інституції – податкова, суди, правоохоронна система перетворені на механізми привласнення злодійською верхівкою привабливого бізнесу, нерухомості, природних ресурсів, фінансових потоків держбюджету. У результаті тільки офіційний вивіз капіталу в офшорні зони вже співставний з доходами Держбюджету України. І жодних правових механізмів такої ситуації не існує, бо в цій псевдоУкраїні маємо симулякр демократичних процедур, вільних ЗМІ і права на протест. Це як опудало рідкісного звіра – сходе лише на перший погляд, але насправді – мертве.

Фактично це свідчить про системну кризу української державності. Слово “криза” з грецької означає “вирішувати”. Тож нам, українській громаді, треба вирішити, як вийти з цього глухого кута. В таких умовах прості кадрові заміни, у тому числі і заміна особи Президента, Уряду тощо – мало на що впливає.

Я впевнений, що для успішного майбутнього України потрібен не просто приплив нової крові, а повне її переливання. Україномисляча еліта має сформувати проект нової України, ІІІ-ої Української республіки для всіх, а не для кількох.

На мою думку, це має бути держава, яка рішуче порве з колоніальним і тоталітарним минулим, де влада сприятиме декомунізації свідомості, зміни життєвих цінностей українців та будівництву української ідентичності як основи сучасного культурного капіталу багатоетнічної української нації.

Це має бути нова система державного управління з ідеологією “малої держави”, де правила встановлює не чиновник, а конкуренція та незалежний суд. Має бути перевернута нарешті природним чином піраміда влади з голови на ноги, щоб основою, в тому числі у фінансовому плані, стало самоврядування, а Уряд став радше диригентом, ніж барабанщиком, скрипалем і піаністом в одній особі.

Це має бути проект, в якому має бути закладена системна неможливість гангстерської ренти і олігархічної монополії в економіці. Має бути запропонований новий суспільний договір для бізнесу: замість “вкради, але ділись з владою” – “багатій, але плати всі податки”, тут, в Україні. Відкриті реєстри власності, кадастри – основи “сервісної” держави та правової культури. Це має бути проект люстрації суддів, правоохоронців, чиновників на підставі правових доказів їх порушень прав людини та невідповідних доходу статків. Об’єктивний суд на ґрунті твердих законів – основа основ нової країни.

Я закликаю українських інтелектуалів зробити цю роботу зараз, у підготовчий період перед президентською кампанією 2015 року. Якщо ми вивчили причину невдачі української Помаранчевої революції і причину успіху грузинської Революції троянд, то маємо зробити висновок: для радикальної зміни країни потрібно починати не з пошуку Лідера, який збере команду і після перемоги, можливо, сформує мету.

Для українського успіху ми маємо змінити правила вітчизняної політики рівно навпаки: спочатку – спільна мета, яка потім стає поштовхом до самоорганізації більшості демократичних виборців, котрі свідомо наймуть для виконання плану євроремонту відповідного Лідера з командою однодумців.

Я вірю, що ми зможемо пройти цей шлях. Я відчуваю, що на це є суспільний запит.

Велика ідея ІІІ-ої Республіки породить великі інтелектуальні і організаційні зусилля. Все досяжне, коли команда розумних і відданих країні людей присвячує себе загальній меті. Хай грошові мішки і циніки вважатимуть ідею перезавантаження України “самашедшею”, але самі “самашедші” ідеї рухали світовий прогрес. Сократ, Да Вінчі, Бекон, Ньютон, Колумб, Лютер, Локк, Вашингтон, Дарвін, Ганді, Джоббс своїми “самашедшими” теоріями змінювали майбутнє. Варто пам’ятати формулу геніального Ейнштейна: m=e/c². Вона говорить, що маса прямо залежить від енергії. Більше того, маса на 99% залежить від енергії, тільки 1% речовини визначають позитрони і електрони, з яких вона складається. Все решта – результат енергії!

А це означає, що невелика група людей з великою енергією матиме більшу суспільну масу, ніж велике стадо, яке цікавиться лише баблом, харчами і задоволеннями.

Саме таку суспільно корисну велику енергію має дати масі однодумців новий план нової України.

“Оптимісти й песимісти однаково помирають. Але є різниця в тому, як вони проживають життя”, – каже мудрий Шимон Перес. Тож тепер і тут я хочу звернутися до всіх, для кого 17 днів і ночей Майдану були – як і для мене – найкращими в житті. Нас за ці роки не раз зраджували і розводили по різні боки української політичної сцени, але я хочу зараз, як і тоді на Майдані, щиро говорити до всіх тих, для кого Помаранчева революція залишається бастіоном віри в майбутнє України.

Друзі! Час відступу – минув. Досить песимізму. Оглянімося навколо – в українському повітрі знову чути розряди великих суспільних змін. Цей стан речей у фізиці називають фазовим переходом. Зовні в казані з водою над вогнищем ніби нічого не відбувається, лише зрідка проскакують невеликі бульбашки. Але ще мить – і ця мить вже близько! – все починає кипіти, вирувати, набуваючи нової якості, переходити інший стан.

Кожна революція – не фінал, а початок великого процесу зміни стану суспільства. Майдан – це наше спільне перше кохання, за яким неодмінно прийде справжнє почуття на все життя. Як перше кохання є божественним досвідом служіння іншому, так і наша безкровна, красива, натхненна Помаранчева революція заклала в українську громаду невідворотний процес здобуття кожним внутрішньої свободи, звільнення української нації і особистості.

Результати останніх виборів, де кількість прихильників демократії на 1,5 мільйони голосів перевищили електорат сил тоталітарного минулого, переконливо свідчать: Майдан 2004 року був не випадком, а подією, яка породила новий етап здобуття європейської демократичної України. Його не зупинять ні репресії, ні брехня, ні гроші Партії регіонів.

Ми переможемо!

Слава Україні!

Українська Правда