У п*ятницю соцмережі пульсували моторошними повідомленнями з Первомайську, де навколо 132-ї ОВК розгортались бойові події: люди розповідали про бійню з беркутом, перекриті шляхи, БТРи, що курсують містом, та просили про допомогу. А як можна всидіти на місці, коли когось десь потрібно рятувати, в моїй галактиці не знають. На пропозицію їхати відгукнулись ще двоє знайомих ( це той особливий вид знайомств, що набув популярності за часів демократії взірця 2010-12 рр.: знайомі по мітингах-демонстраціях-бійках з беркутом) і ще величезна кількість друзів підтримувала морально. Попри весь мій сарказм, це насправді дуже дієвий вид підтримки. Особливо від тих, хто (і знаю це достеменно), маючи таку змогу, їхав би з нами. Були, звісно, і відхилення накшталт “ну, поки ще зарано – треба чекати на сигнал, і потім діяти”. Тобто десь у цей момент б*ють людей, а цим потрібне особливе розпорядження якогось ревкому. Бо інакше некошерно якось і мєдальку не дадуть. Круто, да.
Доїхали без пригод, пустими шляхами без натяку на військову техніку, зупинились під самою мерією. На жаль, на битву за протоколи ми все ж запізнились, тож тепер намагаюсь не тішити себе думкою про те, що ми утрьох стали б вагомою перешкодою улюбленому спецпідрозділу. Поспілкувались із людьми, що розповідали про те, як беркутівці ламали людей, як вони ж рахували бюлетені, як протоколи завантажили в автобус та вивезли у невідомому напрямку (вже потім ми дізнались від керівника штабу ОО, що везли їх до Миколаївського адмінсуду). Мешканці Первомайську, що виступали перед усім натовпом, розмовляли прекрасною й чистою українською мовою (неочікувано чистою для південної України), з динаміків лунала якась печальна українська попса, а міліціянти щільними рядами захищали сходинки мерії, вишиковувавшись як на світлині з останнього дзвоника на шкільному подвір*ї. Під час однієї з пауз у виступах хлопчики зі сходів сховались усередині будівлі під свист підмерзаючої громади. Вирішивши, що робити там більш нема чого, та переконавши у цьому місцевих, прийняли вольове рішення їхати на Миколаїв й відбивати протоколи вже на місці. А так як одночасно із нами до Первомайську прибула команда знайомих з Херсону, що так само прибули туди на крик про допомогу, то їхали ми із ними до самого суду під зовсім не дорожні розмови про Ватикан, масонів, релігії та архіви СБУ. Особливо весело було думати при цьому про те, що ще шість годин тому я й гадки не мала, що буду їхати з Первомайську до Миколаєву та, взагалі, що виповзу з-під ковдри у той дощовий день. І інколи мені здається, що я живу саме заради таких несподіваних стоп-кадрів, що поволі вибудовуються у якийсь затягнутий, але дуже веселий комікс.
Миколаївський адміністративний суд, до котрого ми приїхали десь об одинадцятій, знаходиться у посадці над самим портом, що, звісно, виглядає дуже мальовничо, але, в антуражі купок бритоголових, ментов та астронавтів, наштовхувало на думки про те, що “никто не узнает, где могилка моя”. А правоохоронців під судом і насправді було дуже багато. З п*ять десятків міліціянтів очіпили вхід до будівлі двома щільними кільцями, не підпускаючи нікого навіть до ганку. Періодично по сходах збігали четвірки беркутят, що під наші крики “слава астронавтам!” бігли до машини, один(!) з них брав звідти дві пляшки води, й так само перебіжками повертались до суду. У машинах та поруч із ними гуртувались серьйозні хлопці у спортивних костюмах й шкіряних куртках, подекуди з-за дерев та кущів виглядали міліцейські кашкети, снували поодинокі ДАЇшники, перевалювалось стежками їхнє шароподібне й товстощоке керівництво. Нас, кровавих, небезпечних та до зубів озброєних ворогів режиму, було десь п*ятнадцять – одеський десант та молодіжка миколаївської Свободи. Я чемно преривала спроби миколаївських друзів нахамити міліції, бо ображати людей, а тим більше людей, що поки що ніякої шкоди тобі не заподіяли, і вже тим паче людей, що, знаходячись при виконанні, не можуть відповісти, це дуже низько і зовсім не шляхетно. Хлопці пробували жартувати на тему того, що якщо вже всі сили зараз зосереджені тут, то можна брати місто, але суворочолі не велись. Тому ми, стоячи в метрі від кордонів, перейшли на політичні дискусії. Краєм ока помічала, що правоохоронці, що стояли ближче до нас, уважно прислуховувались та інколи навіть посміхались.
Попри всю гротескну нерівність у силах ані секунди не було відчуття власної безпорадності – це ж якщо проти нас всю ніч протримали цю бісову тучу стражей покращення, то, начебто, і ми чогось варті. Хоча, звсіно, ідіотизм ситуації розуміли навіть ДАЇшники: десь о четвертій ранку, коли свободівці, що чергували тут зранку, роз*їхались, а наш одеський приятель, згадавши, що в нього є посвідчення, зайшов всередину на розвідку, нас на вулиці залишилось двоє – двоє проти сорока (спеціально рахували) ментів, чотирьох беркутівців та нєсмєтної кількості бритих. Ми стояли всередині кільця, і я сміялась до самої істерики, бо все навколо було таким нереальним, неадекватним і дурним, що сприймати це серйозно аж ніяк не виходило. Смішно було і самим охороняючим. Але на тому суддя оголосив перерву, на вулицю почали виходити люди, роз*їджались журналісти, говорили, що рішення буде тільки зранку, тож і ми, відстоявши нічну вахту, покинули привітне коло юнкеров.
Що втішило особисто мене. Влітку, у відповідь на низку наших мовних протестів, регіони збирали мітинги та обносили облдержадміністрацію парканом. Тепер проти нас вивели невеличку збірну армію миколаївських, херсонських та одеських правоохоронців. Простежуючи тенденцію, ставлю на те, що наступного разу нас зустрічатимуть противотанковими мінами та бомбардувальниками.
Kommentarerne er lukkede.
А на святкування річниці “звільнення” від німців на Хрещатик вивели міліційні підрозділи замість військових… Чи це не показово кого бояться вони, шанувальники “любімай і ніділімай”?