Товариш вмикає радіо і каже притишено:
— Тобою цікавилося СБУ.
Чомусь усі застосовують до цієї фірми середній рід. Хоча насправді “служба” — вона. А “комітет” — він, хоча й про нього висловлювалися теж переважно в середньому роді. І при тому теж вмикали радіо і притишували голос.
Товариш за віком не міг мати справy ні з КҐБ, ні, тим більше, з його попередниками. Звідки ж тоді цей страх, настороженість, притишений голос? Чому й сьогодні молоді люди, які не бачили сталінських воронків, покірливо підіймають лапки, заледве побачать фірмову “корочку” чи почують у слухавці гіпнотичний голос: “Ето із Служби бєзпєкі України”. Чому вони, наче крілики, скачуть удавові в пащу, погоджуючись на якісь юридично й морально сумнівні зустрічі, бесіди та консультації?
Чому вони просто не скажуть, що ніякої української служби безпеки нема в природі, а є лише філія ФСБ-КҐБ? І що контактувати з чужими спецслужбами, які досі себе називають чекістами, добре хоч не гестапівцями, добропорядному громадянинові не випадає. Чому принаймні не зажадають повістки, де мало б бути зазначeно, в якій справі їх викликають і в якій саме ролі?
— Не жартуй, — каже товариш. — Вони здатні на все.
Я знаю. І саме тому раджу всім якнайширше оприлюднювати інформацію про кожен такий наїзд — в інтернеті, правозахисних організаціях, серед знайомих. Умикайте світло, вони його недолюблюють.
1979 року Ян Павло ІІ, виступаючи в Польщі перед мільйоном прочан, промовив свою знамениту фразу: “Не бійтеся!”. Не минуло десятиліття, як від окупаційної влади в тій країні не лишилося й сліду. То була фраза з Біблії.
Одне з її значень: нас понад 40 мільйонів. І жодні аґенти нас не приборкають, якщо тільки не впустити їх у свою голову.