Євген Сверстюк: Січневі свята, висічені на скрижалях

Споконвічна українська ідилія на Святвечір нагадує зимову казку. Микола Гоголь домалював її витівками чорта зі сновидінь коваля Вакули.

Колядники співають: «Добрий вечір тобі, пане-господарю. Радуйся…»

І так тривало віками – Святе Різдво, На Святого Василя, Святе Хрещення Господнє…

А далі – білі сніги, ще не заповненої історії.

ХХ сторіччя – перевернуло звичайний лад життя. Січень 1918 року сипонув нам в обличчя колючими вітрами і повернув нам гірку історичну пам’ять. Постало на повен грізний зріст перед Україною питання: «Бути чи не бути?»

До таких великих і суворих хвилин треба готуватися. Велика історична арена потребує великих гравців. А які могли бути великі гравці, коли поліційна держава винищувала всякі підозрілі натяки на живі паростки на українському полі?

І попри все, десь на засланні в Росії зцілів історик Грушевський, десь в російській столиці пробував свої сили журналіст Петлю­ра. А на полі драматургії та політики експериментував у модерно­му стилі Володимир Винниченко.

Ніяким жандармам і не снилося, що зразу після лютневої революції 1917 року вони, такі різні, можуть зустрітися в Києві та організувати Українську Центральну Раду, яка поставить перед російським урядом нечувану вимогу – визнання Малоросії як окремої української нації.

Росія була спантеличена… Як таке могло проґавити пильне око імперії…

Події розвивалися стрімкіше, ніж еволюціонувала свідомість політичних діячів, які ще весною мріяли про автономію України і видавали відповідні універсали в Києві, до речі, наповненому російськими військами і жандармами.

Так само визрівали до політичної творчості різні верстви українського народу. Чи снилося комусь навіть з умілих організаторів соціального руху, що вже в січні 1918 року постане питання про оборону України від російських військ, посланих тими ж большевиками, які щойно визнали і підписали незалежність України від Росії. Після підписання «Декрету про мир» вони розпочали війну, жорстокішу за імперіалістичну – громадянську війну.

Четвертий універсал Центральної Ради вартий того, щоб сьогодні окремо відзначити його 95-у річницю. То була політична воля українських інтелігентів, що визріли до відповідальних політиків і зрозуміли, що Україна повинна покладатись тільки на власні сили. І гарантія свободи – в незалежності.

Усі ті політики були заангажовані соціалістичними ідеями. Таке було повітря часу. І не лише в Україні. Майбутній маршалок Пілсудський сказав: «Мій потяг до соціалізму зупинився на станції Польща». Подібне могли сказати і українські політики. На жаль, за ними не було достатньої кількості націоналістично налаштованих вояків, діди яких загинули в повстаннях проти Росії в 1830 і в 1863 роках.

Ось чому ідеї соціалістичної утопії так довго бродили в головах українців і послаблювали національний інстинкт самозахисту.

В той час росіянам допомагала закорінена імперська ідея – завойовувати і жорстоко карати непокірних.

Українці мріяли про міжнаціональну солідарність трудящих.

З ідеєю національної незалежності треба було зжитися і полюбити її. На таке були готові молоді серця. Юнаки і навіть підлітки, учні гімназій і шкіл, не маючи військового вишколу, відгукнулися на заклик захистити Україну грудьми.

Щоб там не говорили про бій під Крутами, нерівний і приречений, то була перша перемога українського національного духу і перша жертва, принесена з любов’ю на вівтар батьківщини.

Це записується навіки.

Четвертий універсал 24 січня і Крути 29 січня 1918 року – то початок нової української історії, народження нового українця, який розриває багатовікові пута московської неволі.

Без того хрещення годі уявити собі народження УПА та її безкомпромісну боротьбу в неможливих умовах. Те хрещення жило і у свідомості шістдесятників.

Треба сказати, що то був, зрештою, рішучий порив до виконання Шевченкового заповіту:

Кайдани порвіте,
і вражою злою кров’ю
Волю окропіте

Акт Соборності

Через рік, 22 січня 1919 року, на Софіївській площі в Києві буде проголошено акт Соборності України. Національне, символічне значення цього акту набагато важливіше за його політичні результати.

Треба тільки уявити собі: віками порізнені, розмежовані кордонами, а потім і окопами війни – українці Наддніпрянщини і Галичини збираються під єдиним жовто-синім прапором під стінами Святої Софії!

Справді, за словом Поета:

Над Києвом Золотий гомін.
І голубе небо, і сонце…
Предки встали з могил.

А потім потяглися до української соборності нащадки запорожців із Кубані…

Хіба це не явний доказ української національної ідентичності, що зберігалася під заметами століть?

Під павутиною більшовицької мітології, під жахіттями терору затиралися великі імена, знамення і символи часу. Затираються перед усім у скаламученій свідомості людей, приречених пристосовуватися.

Але ті великі дати, ті знамення історії жевріють на глибині і оживають в кожнім поколінні.

Звичайно, дата незалежності України записана кров’ю у 1918 році. Після падіння совецької імперії в 1991 році у нас не вистачило сил стати на повен зріст і проголосити відновлення незалежності України. Це фактично означало б перекреслення фікції УРСР і визнання російської імперської окупації з її методами перманентного терору.

За ту половинчатість ми розплачуємось дорогою ціною, повільно опускаючись до корумпованого і кримінального посткомунізму.

Але закони життя незмінні. Вони тримаються на твердій основі. Перед Україною стоїть шлях повернення до правди своєї історії, до своїх демократичних традицій і цінностей, до того душевного ладу, який нас глибоко єднає з народами вільного світу.

Радіо Свобода