Юрій Андрухович: Національна географія

В одній зі своїх колонок я вже колись розповідав, що я насправді думаю про всіх цих фотографів та їхніх клієнтів. Про дівчат, які безкінечно туляться до всіх беріз у всіх парках. Про хлопців на тлі розкішних таткових усюдиходів. Життя в режимі зміни аватарок: уже і книжок ніхто не читає, адже у профілях цінуються лише вибрані цитати, а їх і з Мережі насмикати запросто.

Зрештою, жіноцтво в його прагненні зафіксувати-заклацати кожен свій день і кожен габітус ще якось можна зрозуміти. Це, мабуть, така психотерапія, щось наче щоденний сеанс у персонального психолога, і водночас – виставка власних досягнень на ярмарку народного хазяйства. Знаєте цю фразу: “У нашій країні з усім повна дупа, зате жінки гарні”? Так отож. Кожен депутат і урядовець використає “гарних жінок” як останній аргумент і побудує на цьому й успішну кар’єру, й особисту євроінтеграцію.

Але що виправдовує двоногих красенів у штанах, що прагнуть фоткатися ледь не активніше за красунь? Намагання відвоювати й собі кавалки чиєїсь, бодай секундної уваги? Вишукуючи собі найкращу позу й міміку, повторити слідом за безсмертним Ґете “Спинися, мить! Прекрасна ти!”?

Немає світлин, то нема й людини. Немає світлин – немає життя. Немає світлин, то й мандрівки не було. Ви кажете, наче пройшли Рим і Крим, і півпекла? А де в такому разі ваш фотозвіт?

Щоправда, тварини і краєвиди не винні у тому, що люди прагнуть і їх затягнути у світ своїх цінностей. І тут я погоджуся: куди цікавіше спостерігати за світлинами з веселими білими ведмедями на просторах рідної Арктики, ніж бачити їх же у гнітючій ролі північного в’язня з київського зоо. Знаючи при цьому, що одного дня він помре від отруєння. Те саме – вільні й поки що не наколоті снодійним уссурійські тигриці. А також не підвладні повелителям усяких межигір’їв зубри. Дитина, яка бачила, як мавпи розводять гівно й ворожнечу по своїх українських клітках, ніколи не довірятиме кіплінґівському “Ми з тобою одної крові.”

А як бути з підрізаними крилами яструбів? З осліпленими совами? З крокодилами в тісних консервних бляшанках? З кораблями пустель, одногорбими й двогорбими, що за єдине щастя в житті мають нагоду плювати в морди візитерам звіринців? Моя радість від світлин не має меж, коли вони рятують чиєсь життя. А серця дітей рятують від жорстокості. Від бажання всіх і все підім’яти – і пухнастих звірів, і зелені карпатські долини, і незрівнянні землі Криму, всю нашу національну географію. Тому я не можу натішитися добрій новині про те, що відтепер у нас є свій український National Geographic.

І мій друг Дмитро Антонюк, великий мандрівник і меломан, знавець покинутих замків, палаців та інших пам’яток, що ними аж кишать наші захолустя, передусім у центрально-правобережній частині країни, буде серед його авторів. От і в першому номері він публікує статтю про те, як у Дунаєвецькому районі на Хмельниччині продають за смішні 35 тис. гривень непогано збережений старий панський маєток. Начебто продають. Бо насправді, як каже сільський голова, притримують для одного важливого земляка, “харківського бувшого прокурора”. Ну нехай, нехай відчує себе графом натомлений обвинувачувальними трудами праведник Феміди!

Але це лиш один із сюжетів. Я тут загалом про інше – про те, що українська мова й екологічна тематика саме в цьому журналі поєдналися так природно й логічно. Усе, що під загрозою, все, що намагається знищити або відібрати в нас оця клептоманська правляча зграя.

Тож і Мережа сколихнулась і вибухнула: “У Києві вже є! На прилавку в переході, метро “Оболонь.” “Київ. Книжковий ринок “Петрівка.” “А ми знайшли його у “Фоззі”. “Київ. Кіоск біля посольства Узбекистану”. “Нарешті знайшла в Донецьку, в кіоску “Преса”. “Харків, Тернопіль, Івано-Франківськ, книгарні “Є”. В “Ашані” у Львові був, та вже нема”.

Географія поширення NatGeo цими днями бодай трохи призупинила географію поширення зими. Зголоднілий за якісним україномовним продуктом народ, розкуповуючи журнал, тут-таки сипле радісними коментами, відстоюючи своє елементарно-гуманітарне право на мову: “Куплю, якщо буде українською!” “Передплачу!” “Знайду і поширю!” “Роздам усім друзям!”

Мимоволі з’являється відчуття, що в нашому розпорядженні останні сто років, коли все ще можна спробувати змінити. Врятувати назавжди рідкісні види тварин. Припинити хижацьке руйнування улюблених краєвидів і пам’яток. А також – зберегти повнокровне майбутнє рідної мови.

ТСН