Я переконаний, що як християни, як представники наших Церков, ми маємо відіграти дуже важливу роль у продовженні українсько-польського примирення, – розповів в інтерв’ю дляКАІ з нагоди наближення 70-ої річниці «Волинської трагедії» Блаженніший Святослав Шевчук, Глава Української Греко-Католицької Церкви.
«А якщо скеровуємо до братів з Польщі прохання про прощення, то це означає, що ми почуваємося винними», – додає він. До Вашої уваги повний текст інтерв’ю Глави УГКЦ для польської агенції КАІ.
KAI: Впродовж кільканадцяти років спостерігається знаменний процес примирення і співпраці між Польщею і Україною. В подоланні важкого минулого не малу роль відіграли наші Церкви: УГКЦ і Католицька Церква у Польщі. Як Ваше Блаженство бачить цей процес?
– Він вже має свою історію, а саме 25-літню. Він розпочався в період відзначення тисячоліття хрещення Русі-України. Перша зустріч греко-католицьких і польських римо-католицьких єпископів відбулася у Ватикані в 1987 році. Цього року, а саме в жовтні, випадає 25-та річниця відзначення тисячоліття хрещення України на Ясній Горі. З цієї нагоди відбулася пам’ятна Літургія за участю кардинала Юзефа Ґлемпа та тодішнього очільника Греко-Католицької Церкви кардинала Мирослава Любачівського і греко-католицьких єпископів з усього світу. Наступним великим етапом на шляху взаємного порозуміння і примирення була Служба Божа, яку відправив Іван Павло ІІ в 2001 році у Львові і під час якої кардинал Любомир Гузар висловив настільки важливі роздуми про польсько-українське примирення. В той час прозвучало слово «перепрошую», яке виникає з потреби взаємного вибачення провин. Зрештою, відбулося оголошення спільного листа Української Греко-Католицької Церкви і польського єпископату у Варшаві і у Львові. Це дуже важливі визначники спільного шляху, який розпочали мої попередники. Це також заповіт, який передав нам блаженний Папа Іван Павло ІІ. Він був великим покровителем Греко-Католицької Церкви і він дуже хотів польсько-українського примирення.
KAI: Які виклики на цьому полі стоять перед нами сьогодні?
– Як українці і поляки, ми є братніми народами, синами однієї Католицької Церкви. Ми мали важку історію, яку не можемо змінити. Але разом можемо будувати майбутнє. Мусимо також будувати співпрацю між нашими Церквами і між українським та польським народами. Маємо також шукати способів, щоб оздоровити народну пам’ять.
Я переконаний, що як християни, як представники наших Церков, ми маємо відіграти дуже важливу роль в продовженні українсько-польського примирення. Цей процес має свою історію, але він ще не завершився. Коли наближається чергова річниця якоїсь трагедії, цього року того, що відбулося на Волині, то це повертає біль. Повертає спогади людей, які пережили ті злочини. Вони й досі живі. Сьогодні це є викликом. Примирення, задеклароване Церквами, має дійти до свідомості, совісті і до серця кожного українця і кожного поляка. Над цим треба працювати.
KAI: Про це йдеться в посланні з нагоди річниці «Волинської трагедії», яке в березні оголосив Синод Української Греко-Католицької Церкви. Однак в Польщі в багатьох середовищах воно викликало певне непорозуміння, оскільки достатньо не пояснює взаємної історії, не говорить про те, хто був жертвою, а хто – катом.
– Це послання було скероване до вірних Греко-Католицької Церкви і надіюсь, що воно відіграє важливу роль. Його було зачитано в наших церквах на початку Великого Посту, в неділю, яка носить назву Неділя Прощення. Воно нагадує, що в період посту ми не можемо просити Бога вибачити наші гріхи, якщо ми не є в стані просити ближніх вибачити гріхи чи провини, які ми вчинили супроти них. Не можна починати духовний шлях Великого Посту, якщо не хочемо бути вільними від провин, які вчинили супроти наших ближніх. Надіюсь, що послання Синоду Греко-Католицької Церкви було кроком в цьому напрямку. Йдеться про те, щоб ці основні моральні принципи – які також є основами польсько-українського примирення – дійшли до свідомості і до сердець українських греко-католиків.
Надіюсь, що в стосунках між нашою Церквою і Конференцією єпископату Польщі будемо продовжувати цей процес.
KAI: Однак напередодні річниці «Волинської трагедії» планувалося спільне послання Греко-Католицької Церкви і Римо-Католицької Церкви. Чому до цього так і не дійшло?
– Це дуже важливе питання. Спільне рішення про необхідність підготування послання ми прийняли восени минулого року. Таке рішення було прийнято на щорічній зустрічі між єпископатом Римо-Католицької Церкви і нашим Синодом. Невдовзі ми підготували пропозицію послання. Було вирішено допрацювати цей текст, оскільки він не всім сподобався.
Почалась робота над узгодженням остаточного тексту. З нашого боку до цього призначений єпископ Волині Йосафат Говера, а від римо-католицького єпископату – адміністратор Волинської Архиєпархії Станіслав Широкорадюк. Вони підготували такий текст на початку цього року. Більшості наших єпископів він сподобався, хоча ще й потребує доопрацювання. І коли його скоригували два волинські єпископи, то виникла потреба остаточного відшліфування поміж мною і львівським митрополитом Архиєпископом Мечиславом Mокшицьким.
І тут виникає проблема. Ми запропонували формулювання: «Ми прощаємо і просимо прощення». Однак Архиєпископ Moкшицький не погодився з цим і запропонував формулювання: «Перепрошуємо і просимо вибачення». Результатом такого формулювання було би одностороннє вибачення від українців, незважаючи на те, що поляки також мають деякі провини щодо нас. На таке формулювання українська сторона ніколи не погодиться. До того ж, формулювання, що запропонували ми, не є нашого авторства, а тільки цитата з листа польських єпископів до німецького єпископату від 1965 року. І таке ж формулювання було підтверджено у спільному листі від Української Греко-Католицької Церкви і польської Римо-Католицької 2005 року. Запропонована Архиєпископом Moкшицьким зміна перевищує мою компетенцію. У лютому у нас була зустріч Синоду, де він виклав своє прохання, але воно не знайшло схвалення.
Особисто я переконаний, що як представники Церков лише в цей спосіб ми можемо говорити про трагічні події, а історики повинні ретельно зайнятися деталями, серед яких і підрахунок жертв з кожного боку. Це не завдання єпископів, але істориків.
Мені відомо, що в Польщі історичні дослідження про злочини Волині дуже розвинуті. З українського боку, на жаль, таких немає. Президент Ющенко, щоправда, заснував Інститут Національної Пам’яті, але в останні роки цей інститут перетворився – як у нас кажуть – в «Інститут національного забуття». Об’єктивних досліджень з українського боку з цього питання не існує. Існує величезний розрив між рівнем польських і українських досліджень. У цій ситуації нам, архиєреям, складно приймати будь-які конкретні позиції щодо інтерпретації історичних фактів, яких місцеві історики ще не дослідили. Ми можемо закликати істориків до цього, але виконання детальних досліджень мусимо залишити їм. На цьому етапі ми оцінюємо ці події тільки з християнського погляду, а не історичного.
КАІ: Але в християнській оцінці, якщо щось погане було зроблено, то можна сказати, що я перепрошую?
– Звичайно. Ось чому ми написали в листі Греко-Католицької Церкви, що якщо хтось зробив злочин, то є злочинцем. Це має бути чітко зазначено, бо це є порушенням заповіді: «Не убий». Єдиний спосіб зцілити пам’ять є прощення. Тому в листі цитується саме це знамените історичне формулювання: «Ми прощаємо і просимо прощення». І якщо ми скеровуємо до братів з Польщі прохання про прощення, це означає, що ми почуваємось винними.
КАІ: Ви погоджуєтесь, що на Волині 1943 року були етнічні чистки поляків?
– Так. І це було сказано у нашому листі. Ми називаємо речі їхніми іменами. Мені дуже шкода, що не дійшло до оголошення спільного листа.
КАІ: Ваше Блаженство, Ви є Главою Української Греко-Католицької Церкви, яка є однією з найдинамічніших церковних спільнот в Європі. І це є та Церква, що в Україні 20 років тому вийшла з підпілля, яка була раніше засуджена до знищення. Як ця зміна стала можлива за такий короткий проміжок часу?
– Це не легко пояснити, керуючись людською логікою. Чому Бог вирішив, щоб наша Церква воскресла? Тертуліан сказав, що «кров мучеників є насінням Церкви». У контексті цих слів я б розглядав сучасну історію нашої Церкви, яка дала свідчення про Христа у найстрашніші часи комунізму. Свідчили єпископи, священики, монахи і миряни. Вони стали блаженними мучениками ХХ століття, вони були «християнським насінням». Я, як священик і єпископ, є плодом їхньої крові. Я мав честь зустрітися з цими людьми в підпільній Церкві. До Греко-Католицької Церкви притягує і діє в Ній сила Христа Розіп’ятого і Воскреслого у нашій спільноті. До того ж, в Радянському Союзі – величезній машині знищення людської гідності – наша Церква була найбільшою групою соціального опору. Її не зміг знищити ні Сталін, ні його наступники. Силу цим людям, звичайно, дав Святий Дух.
КАІ: А як це було у Вашій родині?
– Мій дідусь з 1938 року служив у Польському війську, потрапив до німецького полону, як польський солдат. Після війни у Вроцлаві він зустрів свою майбутню дружину, а мою бабусю, і вони разом повернулися у свої рідні сторони на Західну Україну. У 1991 році мій дідусь уже від вільної Польщі отримав медаль за оборону Батьківщини. Так складалася доля багатьох греко-католиків з Галичини. Віру ж мені прищепила моя родина, бо віра тримала їх на житті.
КАІ: Як Ви практикували віру в часах комуністичного панування?
– Підпільно. Моя родина була дуже релігійною, але, на жаль, не могла свою віру відкрито виражати. Коли це було можливо, то відправлялися греко-католицькі Літургії по приватних помешканнях. В неділю ми ходили до римо-католицької церкви в Стрию. Коли мене запитують, де я навчився польської мови, то я відповідаю: в костелі, приймаючи участь в Святій Месі.
Греко-Католицька Церква була однією з тих сил, які змогли розвалити Радянський Союз. Мушу ще раз підкреслити, що попри переслідування і терпіння, наша Церква змогла зберегти свою ідентичність. Вона ніколи не пішла на співпрацю з комуністами і тому, коли вийшла з підпілля стала дуже привабливою. Для нас молодих Вона репрезентувала правдиві цінності. І зараз наша Церква є дуже молодою. Середній вік наших священиків – 35 років. Після падіння комунізму і відновлення Україною незалежності в 90-х роках наша Церква завдяки своїй автентичності змогла притягнути до себе молоде покоління. Саме тоді я відчув у собі покликання до священства.
КАІ: Чи в часах комуністичного панування Ви стикалися з греко-католицькими священиками?
– Перший раз я зустрів греко-католицького священика на похороні мого прадіда. Тоді мені було 13 років. У 15 років (в 1985 році) я запізнався з групою хлопців, які були семінаристами підпільної греко-католицької семінарії.
КАІ: Чи римо-католицький священик, на Служби Божі якого Ви ходили, був свідомий того, що Ви – греко-католики?
– Думаю, що мусів знати. Деякі римо-католицькі священики у своїх церквах дозволяли греко-католицьким священикам сповідати, особливо у римо-католицькій катедрі у Львові. Не дивлячись на великий ризик, наша співпраця в часах комуністичного панування, коли наша Церква була переслідуваною, була дуже доброю. Цьому є дуже багато прикладів.
КАІ: Які головні завдання сьогодні стоять перед Українською Греко-Католицькою Церквою?
– Думаю, що час ейфорії і динамічного розвитку нашої Церкви ще не минув. Ми й надалі розвиваємось не тільки в Європі, але й в обох Америках, Австралії. Два роки тому я був єпископом в Аргентині і бачив, як там наша Церква зростає. Відродження Церкви, яке розпочалося в Україні, зараз огорнуло й усю нашу діаспору. Окрім цього маємо й нову еміграцію в таких країнах, де нас перше не було, як наприклад – Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Ізраїль. Вірні, які там живуть, просять про душпастирську опіку і ми відправляємо до них священиків. Цей ентузіазм усе ще триває. Навіть в Україні, заторкнутій політичною та економічною кризою, молодь шукає в нашій Церкві точок орієнтації для свого життя, шукає для свого життя міцних підвалин. Ми стали важливим моральним авторитетом для молоді. Така ситуація є й в інших християнських церквах, зібраних у Всеукраїнську Раду Церков та релігійних організацій. Ця рада репрезентує 75% населення України і вважається правдивим моральним авторитетом у суспільстві.
КАІ: Якою є ситуація з священичими покликаннями?
– Дякувати Богу, маємо їх багато. Без урахування Закарпаття, на даний момент до священства готується 800 семінаристів в п’яти семінаріях. У порівнянні з 90-ми, коли ми переживали бум священичих покликань, кількість покликань зменшилася, а це означає, що ми повертаємося до нормального життя. На даний час наші церковні структури окріпли. Сьогодні ми діємо не тільки в західній частині Україні, але уже на усій її території. Три роки тому ми відкрили семінарію в Києві, зараз там навчається 24 семінаристи. Там у нас проблема – не маємо поки що місця куди б можна було прийняти усіх бажаючих.
KAI: В чому полягає прийнята УГКЦ Стратегія 2020, метою якої є віднова релігійного життя усіх парафій?
– Над її приготуванням працювали єпископи впродовж останніх п’яти років. Я брав в цьому участь ще як єпископ в Буенос-Айресі. Синод Єпископів був свідомий того, що колись наш «бум» закінчиться, але Церква буде змушена розвиватись вже в інших умовах. Ми затвердили стратегію на найближчі 10 років, намагаючись відповісти на запитання: «Яку Церкву ми хочемо мати після цього часу?» Уніфікувати мрії наших єпископів з усього світу було нелегко. Після багатьох дискусій ми прийшли до висновку, що хочемо, перш за все, живої парафії, оскільки саме вона є центром життя Церкви. Незважаючи на те, чи парафія є в Україні, чи в іншій країні, чи вона мала, чи велика, вона має бути живою спільнотою, в якій можна відчути присутність живого Христа. Саме тому свою стратегію ми назвали «Жива парафія, як місце зустрічі з живим Христом». Коли я представив нашу програму Папі Бенедикту XVI, він сказав: «Власне це і є нова євангелізація». Нашу програму я також представив на останньому Синоді Єпископів у Римі. Я показав, що власне парафія є першим місцем нової євангелізації. Один з італійських єпископів звернув мені увагу, що парафія в Католицькій Церкві в багатьох випадках є гігантом, який спить і якого ми мусимо розбудити. Лише тоді зможемо досягнути успіху в новій євангелізації.
KAI: Яку роль відіграють в УГКЦ нові євангелізаційні рухи?
– Ми маємо не лише ті рухи, які приходять ззовні, але й багато своїх власних, що народилися в парафіяльних спільнотах. Слід зазначити, що рухи ззовні мусять поважати нашу церковну ідентичність. Власних рухів ми маємо близько двадцяти, наприклад, Рух молодих подруж. До нього входять подружжя, яких ми раніше готували до вступу в шлюбний зв’язок. Вони самі утворили цей рух і зараз розвиваються по всій Україні. Іншою динамічною спільнотою є рух «Матері в молитві». Він дуже популярний серед жінок, які прагнуть молитись за своїх дітей.
KAI: Яке місце займає УГКЦ у вселенській Церкві? Знаємо, що впродовж років існує прагнення отримати власний патріярхат. Що це означає і коли можна цього очікувати?
– Для нас патріярхат не є якоюсь зовнішньою церковною прикрасою. Це для нас modus vivendi – спосіб існування Східної Церкви, що розвивається. В рамках традиції Східних Церков, кожна Церква sui iuris прагне до форми існування як патріярхальна Церква.
Історія і воскресіння нашої Церкви є історією прагнення до форми життя патріярхальної Церкви. Як Глава УГКЦ, відповідно до канонічного права, я маю усі права бути патріярхом. Та наразі не маю лише цього титулу.
Я є очільником Української Греко-Католицької Церкви не лише в Україні, але й у всьому світі. Життя наших митрополій закордоном і у нас в країні регулюється відповідно до принципів життя патріярхальної Церкви. А існують патріярхальні Церкви, які не мають так розбудованої структури, як ми. Цей титул є також важливий для міжнародного визнання гідності нашої Церкви, не лише для нас самих, але і для розвитку наших відносин в рамках вселенської Церкви.
KAI: Яке місце займає УГКЦ в екуменічному русі?
– Ми говорили про те, наскільки важливим для нашої Церкви є свідчення мучеників. Його винятковість полягає в тому, що це були мученики за єдність Церкви. Їх силою примушували розірвати єдність з Католицькою Церквою і стати православними. Вони пережили мучеництво за те, що були речниками єдності Церкви: вмирали і були засуджені до таборів. Зараз наша Церква є сіллю в очах усіх тих, хто не прагне автентичної єдності. Мій попередник кардинал Любомир Гузар говорив, що найбільшою перепоною для єдності Церкви є те, що не всі її прагнуть. В теперішні часи єдність не є цінною вартістю. Цінується різноманітність і толерантність. Ми ж виходимо з позиції, що не може бути добре, коли ми поділені як всередині Католицької Церкви, так і у відносинах з православними. Нагадувати про заклик до єдності є нашою місією.
KAI: Дехто, передовсім Російська православна церква, кажуть, що ви (греко-католики) є перепоною до єдності …
– Це тому, що вони підсвідомо заперечують єдність Церкви. Голова Відділу зовнішніх Церковних зв’язків Московського патріархату митрополит волоколамський Іларіон заявив, що Православна Церква є дуже зацікавлена у створені стратегічного союзу з Католицькою Церквою, щоб спільно свідчити в світі про традиційні моральні цінності. Однак він не хоче єдності. За словами митрополита Іларіона, ми повинні одні одних толерувати, співпрацювати, але не єднатись.
Тому ми, греко-католики, мусимо добре застановитися: як виконати волю Ісуса Христа, щоб усі були одно. Греко-Католицька Церква прагне бути промотором автентичної єдності. Недавно я відвідав Стамбул, де зустрічався з Вселенський Константинопольським Патріярхом Варфоломієм. Я був заскочений його відкритістю та прагненням до осягнення єдності між нашими Церквами. Він не сприймав нас, як уніатів, які перешкоджають православно-католицькому діалогу. Було видно велику заангажованість Патріярха і його Церкви у пошуку єдності. Жодним чином він не дав нам зрозуміти, що ми не маємо права на існування, як Католицька Церква східного обряду.
KAI: А в якому стані є ваші відносини з Українською православною церквою Московського патріархату?
– Передовсім ми щойно маємо встановити взаємні стосунки. До цього часу в нас стосунки є тільки на неофіційному рівні. Адже, як ми вважаємо, ми є спадкоємцями тої самої традиції Київської Церкви, народженої з Хрещення Русі, 1025-річчя якого ми цього року відзначаємо.
В теперішніх часах, якщо ми прагнемо триматися свого коріння і автентично свідчити про Христа, то мусимо прагнути до порозуміння і поєднання з православними. Для нас може бути прикладом історичний початок примирення, зініційований підписанням спільної заяви Єпископської конференції Польщі та Російської православної церкви в серпні минулого року. Про це я говорив уже багато разів, що ми греко-католики маємо рухатися у цьому ж напрямку.
Окрім цього, примирення між нашими Церквами допоможе в примирення між українським та російським народами. Як це часто буває між сусідами, маємо багато взаємних історичних проблем, але неможливо будувати майбуття без християнських способів спілкування. Не легко про це говорити в Україні. Не всі мене розуміють. Процес примирення також допоможе подолати українофобію в Росії і допоможе зупинити процес русифікації в Україні. Ми дуже сильно відчуваємо вплив російської культури в нашій країні. Здається, що навіть більший, ніж це було в часі існування Радянського Союзу. Тому таке примирення є неминуче, і мусимо стриміти до нього. Як Католицька Церква, ми готові до цього й очікуємо цього ж самого зі сторони Російської православної церкви. Ми не є прив’язані до влади, ані до якогось геополітично проекту. В Україні ми є просто Христовою Церквою і нічого більше. Це нам дає відчуття свободи в шуканні того, що є правдиво християнським.
KAI: Часто УГКЦ говорить критично стосовно соціально-політичної ситуації в Україні. Чи через це у вас не виникають проблеми з теперішньою українською владою?
– Часом маємо проблеми, але теж ми не маємо і жодної користі, яку зазвичай приносять добрі відносини з владою, яка б вона не була.
KAI: Якою Ви бачите роль Римо-Католицької Церкви в Україні?
– В Україні проживає дуже багато католиків латинського обряду. Це наші брати, з якими в тяжких радянських часах ми ходили до однієї церкви. Воскресіння Римо-Католицької Церкви в Україні було Божою волею. Це не був ніякий політичний проект. Передовсім це є українська Церква, особливо в центрі і на сході країни. На заході в Галичині – домінують поляки. Окрім цього Римо-Католицька Церква в Україні є поліетнічною і вживає українську, польську та російську мови. З Римо-Католицькою Церквою завжди шукаємо шляхи підтримки один одного. Це особливо потрібно в Україні, бо живемо в країні з більшістю православних мешканців.
KAI: Але є і проблеми. Часто чуємо закиди, що греко-католики проти повернення храмів католикам, особливо у Львові чи на Західній Україні. У Львові йдеться про храм Матері Божої Громничної чи про давню семінарійну каплицю. Хіба не можна це вирішити?
– Потреби Римо-Католицької Церкви обґрунтовані, і ми їх підтримуємо. Це не є проблеми між Греко-Католицькою і Римо-Католицькою Церквами. На Західній Україні фактично деякі древні римо-католицькі храми в 90-их роках український уряд віддав до диспозиції греко-католиків. Так сталось, оскільки в ті часи ми мали труднощі з православними, які не хотіли повертати наших древніх храмів.
В результаті цих процесів в деяких місцях в Західній Україні є римо-католицькі храми, якими зараз користуються греко-католики, а римо-католицькі спільноти їх потребують. Я згідний, що ці храми слід повернути і підтримую це. Але це не завжди легко. Важко дискутувати з місцевою греко-католицькою парафією, яка використовує такий храм.
KAI: А Ви не можете сказати: віддайте цей храм, бо римо-католики його потребують, а ми вже маємо багато храмів і дамо собі раду?
– Ми так робимо, але нас не завжди слухають. Щось подібне відбулося в 1991 році в Польщі, у Перемишлі. Папа просив, щоб віддали греко-католикам давній собор, але деякі католики це унеможливили.
KAI: Але греко-католики в Перемишлі отримали взамін інший храм…
– Як Греко-Католицька Церква в Україні, ми свідомі потреб римо-католиків, підтримуємо їх прохання і там, де це можливо, шукаємо і будемо шукати вирішення. Потреби Римо-Католицької Церкви ми підтримуємо також у сфері відносин з державою. Зараз в Україні обговорюється питання реституції Церквам їх давнього майна, яке відібрала комуністична влада.
KAI: Чи є шанс на те, що українська держава віддасть те, що вкрали у Церков?
– Є. На даний час в дискусіях з владою ми обговорюємо механізми, які мали б зробити це можливим. Існують великі проблеми правового характеру, але ми дискутуємо про це. Проблема полягає в тому, що жодна з Церков в Україні, як Церква, не має статусу юридичної особи. Статус юридичної особи мають окремі парафії, але Церкви, як такі, не мають. Тут інакша справа, ніж в Польщі, де вирішення було знайдено в конкордаті з Апостольською Столицею, а у випадку інших Церков – в окремих законодавчих актах. Ми відчуваємо певну відкритість щодо цієї тематики з боку української держави, але випрацюваного розв’язання ще немає.
KAI: Як Ваше Блаженство бачить подальшу співпрацю наших Церков: Римо-Католицької з Польщі із Греко-Католицькою з України?
– Ще багато чого слід зробити. Перш за все, я хочу задекларувати, що прагну продовжувати те, що робив мій попередник кардинал Любомир Гузар. Я є спадкоємцем усього цього, і крім того в певний спосіб я вже брав участь в цьому процесі. Впродовж років я був його секретарем. Я переконаний, що це єдиний шлях до майбутнього. Треба продовжувати слідувати ним, тим більше, що з обох сторін я бачу добру волю.
KAI: А конкретно, яким чином слідувати?
– З одного боку, мусимо творити і підтримувати спільні ініціативи. Наприклад, існує Рада польсько-українського примирення, яку очолює кардинал Любомир Гузар. Цього року відбудеться чергове вручення нагород. Нам залежить на тому, щоб до ради приєднався хтось з єрархів Римо-Католицької Церкви з Польщі. Кардинал Дзівіш вже погодився.
Важливу роль можуть відіграти спільні паломництва, особливо молоді. Цього року українська молодь – 700 осіб разом з греко-католицьким єпископом зі Стрия – в п’ятницю перед Вербною Неділею брала участь у спільній хресній дорозі на території табору в Майданеку. Я переконаний, що майбутнє належить молоді. Якщо вона прийме ідею польсько-українського примирення, то буде продовжувати її в майбутньому.
Істотними також би були спільні зустрічі між нашим Синодом та єпископатом Польщі. Потрібні не тільки спільні богослужіння, але також і спільні декларації. Адже справу польсько-українського примирення ще раз потрібно відновити у пам’яті наших народів і суспільств.
Важливою є також і цьогорічна ідея Днів спільної молитви (11 липня), народжена під час перемовин з Церквою латинського обряду в Україні. Не знаю, чи цього року ця подія відбудеться, але я є глибоко переконаний, що такий день спільної молитви за усі жертви потрібно організувати.
Я недавно відвідав Волинь і мені було дуже прикро, що я не знайшов там жодного пам’ятника замордованим полякам. Потрібно мати місце молитви за жертв цього злочину, місце, де би можна було віддати жертвам шану. Там мусять бути також вшановані і жертви з українського боку. Якщо ми разом будемо молитися – то це буде важливим свідченням.
KAI: Яким Ви бачите майбутнє Україні та її місце в європейському просторі?
– Україна та українці мають майбутнє тільки в Європейському Союзі. У лютому цього року представники Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій відбули спільну поїздку до Страсбургу. Там ми разом засвідчили від імені українського суспільства, що воно бачить своє майбутнє в ЄС. Це не означає, що нам там все подобається, але наше майбутнє – там. Шлях України в ЄС лежить через польсько-українське примирення і порозуміння, тому просимо братів-поляків: допоможіть нам.
KAI: Це ми вам гарантуємо.
– Ми це знаємо і тому дуже вдячні полякам за це.
KAI: Як Ви почуваєтесь в ролі наступника великих греко-католицьких єрархів – митрополита Андрея Шептицького і кардинала Йосипа Сліпого?
– Для мене це велика честь і одночасно великий виклик, щоб старатися їх наслідувати, а також продовжувати їхню лінію діяльності. З іншого боку, почуваюся під їхньою опікою. Митрополит Андрей Шептицький був моїм небесним опікуном, коли після падіння Радянського Союзу, як перший греко-католик, я виїхав до Риму на навчання і повернувся звідти з докторатом.
KAI: Як це розуміти?
– Я вважаю його своїм небесним покровителем. Коли кардинал Мирослав Любачівський повідомив мені, що він хоче послати мене на навчання до Риму, я пішов до крипти собору св. Юра, де похований митрополит Шептицький, щоб попросити в нього благословення і заступництва. Я відчував, що рука цієї святої людини була наді мною. А коли я був ректором семінарії у Львові, по-особливому, в часі молитви, я відчував спільність з кардиналом Сліпим, який свого часу теж був молодим ректором цієї семінарії. Часом бували такі ситуації, коли не було як з кимось порадитись, порозмовляти, а потрібно було приймати рішення. Тоді я взивав до помочі кардинала Сліпого. Якось завжди усе виходило на добре.
Окрім цього, я отримав іще один великий подарунок – а це є те, що мій попередник кардинал Гузар живе. Він є зі мною і допомагає мені. Він є моїм сеньйором, духовним батьком і порадником.
KAI: Як ви бачите початок понтифікату Папи Франциска і які надії з ним пов’язуєте для Вселенської Церкви і для Української Греко-Католицької Церкви?
– Я дуже радий з його вибору і я бачу в цьому великий шанс для свіжого подиху Святого Духа в Церкві.
КАІ: У 2009-2011 роках Ви були єпископом-помічником греко-католицької єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі. Це означало тісну співпрацю з тодішнім Предстоятелем Аргентини кардиналом Бергольйо. Як складалася ця співпраця? У чому полягала? Які у Вас спогади про ті часи?
– Коли я почав служіння єпископа в Аргентині, мені було всього 38 років. Я попросив Бога, щоб хтось став моїм провідником. Бог дав мені кардинала Хорхе Бергольйо. Він був для мене людиною, посланою від Бога, він взяв мене за руку і допоміг зробити мої перші кроки на території Аргентини. Від нього я дізнався, що значить бути єпископом.
Кардинал Бергольйо був дуже скромною людиною, простим у стосунках з іншими, але й дуже глибоким. Я переконаний, що автентичність і смиренність будуть тим скарбом, який Папа дасть Вселенській Церкві. Багато сюрпризів від нього чекає на нас. А яких – побачимо.
Кілька днів тому я отримав від нього листа, в якому він написав: «Радо згадую наші зустрічі у Буенос-Айресі та вашу горливість щодо ввіреної вам української пастви». Папа згадує нашу Церкву, це добрий знак на майбутнє.
KAI: Кардинал Бергольйо, ймовірно, багато завдячує греко-католицькому священикові, з яким був пов’язаний в юності?
Коли я вперше зустрів кардинала Бергольйо в Аргентині, він привітав мене українською: «Слава Iсусу Христу». Він пояснив, що коли був учнем салезіянської школи, зустрів українського священика-салезіянина о. Степана Чміля. Потім допомагав йому, прислуговуючи на східній літургії. Я попросив його написати свої свідчення до беатифікаційного процесу священика, що розпочався нещодавно. Обіцяв, що зробить це.
Можливо, постава цього українського священика вплинула на особистість і вибір священства нинішнього Папи.
Марцін Пжецішевські і Кшиштоф Томасік для КАІ
переклад “Католицького оглядача”