Громадська дискусія щодо свободи мирних зібрань свідчить, що українське громадянське суспільство – існує, і здатне відстоювати свої інтереси.
Для повноти цієї дискусії дуже важливе представлення різних поглядів у непростому сплетінні юридичних норм. Дуже важливо, щоб читач мав можливість отримати об’єктивну картину того, що стоїть за метою прийняття закону “Про свободу мирних зібрань”.
І як експерт, який займається моніторингом та аналізом проблеми мирних зібрань в Україні, я б хотів відреагувати на позиції окремих правозахисників, з якими важко погодитись.
Захарченку потрібен закон?
Опоненти прийняття закону, користуючись непопулярністю міністра внутрішніх справ Захарченка, взяли на озброєння його виступ щодо необхідності прийняття спеціального закону щодо мирних зібрань.
Міністр, виправдовуючись щодо подій 18 травня, мовив щось на кшталт: “А хіба ми винні? Верховна Рада ще з 2005 року не може прийняти закон про мирні зібрання”.
Так, пане міністре, винні. Є спеціальний закон чи його немає – міліцейського свавілля на мирних зібраннях бути не повинно.
Але чи потрібен Захарченку закон про мирні зібрання? Навряд чи. Захарченку потрібно було якесь виправдання – і він знайшов його у відсутності закону. Чи зменшує його відсутність свавілля міліції? Останні події свідчать, що ніскільки.
“Не може бути й мови про спонтанні протести”?
Твердження окремих громадських діячів про те, що прийняття спеціального закону унеможливить будь-які спонтанні протести, зокрема, під Межигір’ям, виглядають відвертою маніпуляцією.
Так і хочеться запитати: а що, зараз спонтанні протести під Межигір’ям проходять вільно? Учасники мають змогу висловити свою позицію без арештів, протоколів, і затримань? При цьому йдеться не тільки про широко відомі мітинги Демальянсу 11 та 12 квітня. Нещодавно Київський окружний адміністративний суд прийняв нову постанову про заборону мітингів біля Межигір’я 30 травня 2013 року.
А проведення акції із повідомленням за кілька годин, яким полюбляють користуватись опоненти – закінчується арештами.
“Закони” є і зараз
Згідно з даними дослідження “Майдан моніторингу”, в адміністративних центрах України діє 86 місцевих порядків проведення мирних зібрань.
86 місцевих порядків, які передбачають, що учасники мирних зібрань мають погоджувати прапори й транспаранти з міськвиконкомом, не дозволяють використовувати гучномовці, передбачають 10-денний строк повідомлення про проведення мирних зібрань тощо.
Звичайно, такі порядки не законні. Але реальний організатор мирних зібрань, якому влада вирішить чинити перешкоди у проведенні зібрання, у більшості випадків отримає судове рішення такого змісту: “Оскільки відповідний закон щодо регулювання мирних зібрань не прийнятий, … чинним є Порядок проведення зібрань, прийнятий місцевою радою”.
То чи не краще раз і назавжди позбутися свавілля місцевої влади щодо регламентації мирних зібрань, прийнявши зміни на законодавчому рівні?
І що таке повідомлення за “два дні” до початку акції?
Найбільші зауваження серед критиків прийняття закону “Про свободу мирних зібрань” викликає строк завчасного повідомлення про мирні зібрання, який становить два дні до його початку.
За словами критиків, зараз організатори мирних зібрань мають змогу подати повідомлення в будь-який час, оскільки законодавчих строків завчасного повідомлення про мирні зібрання не існує.
В теорії так. Але чи так це на практиці?
3 червня 4-х представників партії “Демократичний альянс” затримали і притягнули до адміністративної відповідальності за злісну непокору представникам міліції під час проведення акції протесту. “Злісна непокора” проявлялася у відмові припинити акцію, повідомлення про яку було надіслано за 2 дні до її початку.
Як бачимо, відсутність спеціального закону не рятує учасників мирних зібрань від адміністративної відповідальності.
Крім того, однією з ключових переваг законопроекту є норма 16-ї статті: “Неподання або несвоєчасне подання повідомлення про проведення мирного зібрання не зумовлює до його обмеження”.
Таким чином, спеціальний закон дасть змогу проводити мирні зібрання взагалі без повідомлення й унеможливить його заборону з цієї підстави.
Небезпека законодавчих змін
Критики існування спеціального закону щодо мирних зібрань побоюються того, що проект спецзакону в процесі внесення до нього змін буде перероблений таким чином, що стане законом про несвободу зібрань.
Як альтернативу прийняття закону, його опоненти пропонують зміни до законодавства, тобто до десятка нормативно-правових актів, з тим щоб гарантувати безперешкодне проведення мирних зібрань.
Проте треба бути послідовними. Якщо ми боїмося ухвалення демократичного закону через небезпеку його зміни, – то чому ми не боїмося, що внісши зміни до законодавства, влада одного разу їх скасує, або запровадить нові способи обмеження?
Закон не панацея
Звичайно, ілюзій із приводу вирішення всіх проблем внаслідок прийняття демократичного закону щодо мирних зібрань плекати не варто. Навіть з прийняттям закону, залишаться органи влади, які звикли ухвалювати обмеження; міліція, яка часто нехтує своїми функціями; та суди, які мають негативну практику щодо мирних зібрань.
Саме тому, ухвалення демократичного закону – лише перший, але далеко не останній крок у забезпеченні реальної свободи мирних зібрань в Україні.
А віз і нині там
Поки ж ніяких змін у регулюванні свободи мирних зібрань не ухвалено, ситуація з реалізацією свободи продовжує залишатися жахливою.
Так, 24 травня 2013 року Дніпропетровський окружний адмінсуд заборонив проведення акції протесту представникам ВО “Свобода”. Незважаючи на те, що організатори зібрань повідомили владу про протест за три дні до його початку, суд вирішив, що цього строку недостатньо. Адже місцевий “Порядок” проведення зібрань передбачає 10-денний строк попереднього повідомлення.
Крім того, на думку суду, мирне зібрання не можна проводити біля будівлі місцевої ради, оскільки “Порядок” не передбачає можливість проведення зібрань у цьому місці.
В іншому випадку, ВО “Свобода” та ВО “Батьківщина” не змогли провести свою акцію в Маріуполі. Однією з підстав заборони мирних зібрань у рішенні Донецького окружного адміністративного суду від 24 травня 2013 року стали “заворушення, які вже мали місце за участі зазначених вище політичних сил у місті Києві 18 травня 2013року”.
Погана ситуація й у інших містах, де діють місцеві положення. І нехай ці “положення”, на думку правозахисників, і незаконні, але арешти і заборони щодо них – справжні.
Чому моя відповідь на питання “чи потрібний закон” – однозначно “так!” Але закон, написаний згідно європейських норм, за участю правозахисників.
І з чим я дійсно погоджуюсь, то це із небезпекою внесення небажаних змін у процесі голосування. Тому справжнім головним завданням для правозахисників і громадських організацій є захист ліберальних європейських норм закону.
Саме для цієї мети сьогодні слід об’єднати зусилля – а не на консервацію негативних для мирних зібрань умов.
Умов, які з кожним днем стають все гіршими.
Максим Середа, Центр політико-правових реформ, спеціально для УП