Микола РЯБЧУК — публіцист, поет, критик, перекладач. Народився 1953 року в Луцьку. Зростав у Львові, де, закінчивши десятирічку, вступив до Політехніки, яку благополучно не закінчив (у зв’язку зі справою самвидавчого мистецького альманаху “Скриня”). Якийсь час змушений був працювати на укладанні рейок у Славському, слюсарем-сантехніком, “гіпував”.
1983 року закінчив Московський літінститут.
Автор низки книжок поезії, прози, публіцистики.
Відзначений премією Антоновичів (2003), нагородою Польсько-української Капітули (2002) і медаллю “Bene merito” міністра закордонних справ Республіки Польща за внесок у польсько-українське порозуміння.
— Миколо, яка твоя головна життєва настанова, “філософська формула” життя?
—Mабуть, відчуття “шляху” — у даоському сенсі. Чи, коли інакше мовити, у сковородинівському — як “сродного” заняття.
— Чи вважаєш, що твоя громадянська заангажованість полягає тільки в оприлюдненні поглядів на події в Україні та світі?
— Оприлюднення поглядів — це моя робота: як письменника, як журналіста, як науковця. А громадянська заангажованість може проявлятися і в іншому — голосуванні, участі у пікетах і демонстраціях, писанні листів-протестів і підписуванні листів солідарності, підтримці своїми грошима українських видань і бойкотуванні антиукраїнських, зрештою, у неподаванні руки людям, яким не варт її подавати. Намагаюся мірою сил і можливостей усе це робити.
— Ти — автор терміна, прикладеного саме до українських реалій — “креольське” населення. Чи поглиблюється “креолізація” в Україні?
— Безумовно. Я вважаю, що в Україні формуються фактично дві нації — “аборигенна”, на основі автохтонного українського етносу, і “креольська”, на основі колоністів, тобто їхніх нащадків, і величезної кількості асимільованих у їхню культуру і, головне, у їхній світогляд автохтонів. І ті, й ті вважають себе українцями (чи “украинцами”) — і то навіть справжнішими за тих других, котрих вважають якимсь історичним непорозумінням і намагаються марґіналізувати. І ті, й ті на свій лад люблять Україну (але бажано без тих других, котрі їм лише заважають). Фактично це два народи з подібною самоназвою, але з цілком різними культурними кодами, героями, символами, уявленнями про минуле й майбутнє, політичними цінностями, геополітичними орієнтаціями. В кожнім разі, я виразно бачу, що ми рухаємося саме в цьому напрямку.
— “Дві України” на одній території… Як вважаєш: чи володієш даром передбачення або прогнозування? Коли так, то що чекає на Україну в найближче десятиріччя?
— Не знаю. Суто по-людськи мені хочеться вірити в краще. Але фахово — як людина, дещо обізнана з певними цивілізаційними матрицями та історичними детермінантами, — розумію, що вигрібатися нам із цього “русского міра”, з православно-східнослов’янської “умми” ще дуже довго. Якщо взагалі можливо. Найоптимальнішим було б, звісно, мирне розлучення “двох Україн”. Але не бачу жодного практичного способу, як це реалізувати. Тож доведеться ще трохи помучитися. Років сорок…
— Це той символічний шлях через пустелю… В одному виступі ти процитував американця, який нарікав, що публiчні інтелектуали стають дедалi бiльше публiчними i дедалi менше — iнтелектуалами. Ти додав, що “вони стають дедалi менше людьми i дедалi бiльше — суспiльними функцiями, виконавцями певних ролей, такими собi iменами-“брендами”, вдалими iнвестицiями, проекцiями чужих уявлень про себе, чужих висловлювань та сподівань”. Як і чому тобі вдалося уникнути такої ролі?
— Не певен. Я, звісно, намагаюся. Але гра часом надто захоплює, тож мимохіть забуваєш, що це лише гра. Тобто потрібна постійна саморефлексія та самоіронія. Я намагаюся, але життя тим і цікаве, що ти його не завжди контролюєш.
— Назви і суть твоїх виступів звучать як своєрідні гасла-настанови, наприклад: “Я — український космополіт”. Твої діагнози явищ нашого життя точні й вичерпні: “Українське телебачення — рупор ФСБ”, “Українська культура після комунізму: між постколоніальним визволенням та неоколоніальним поневоленням”. Як досягаєш лаконізму? Чи багато правиш тексти, чи пишеш одразу начисто?
— Лаконізм буває ефектним, але рідко — точним. Поза контекстом подібні фрази (дві України, кінець історії, зіткнення цивілізацій) зазнають профанації й потребують постійних уточнень, роз’яснень, виправдань. За ефектність доводиться розплачуватися. Я ж усе-таки був письменником і до певної міри ним залишився. Тож пишу легко, без плану, на основі якогось загального задуму чи просто метафори. Більше мороки з текстами академічними. Але тут мені у пригоді стає вже не так письменницький вишкіл, як політехнічно-математичний.
— Як би ти окреслив межі компромісу, до яких підходив у житті?
— За великим рахунком, усе наше життя складається з компромісів. Їхні межі важко окреслити, їх радше відчуваєш інтуїтивно. Я б сказав так: не варто робити нічого такого, за що буде соромно перед іншими, за що сам себе зневажатимеш.
— Без чого в житті міг би обійтися?
— Практично без усього. За характером я мінімаліст, тож навіть суто чернече життя — з доброю бібліотекою та інтернетом — мені подобається.
— Які вади характеру зумів інтегрувати, аби вони сприяли особистісному розвиткові? (Свого часу зізнався в своїй “легковажності, марнослав’ї та схильності до авантюрництва”…)
— Вад не позбудешся. Важливо їх усвідомити та більш-менш контролювати.
— Чи потвердив би ти, що людство в загальній масі погодилось із тим, що світом править золотий тілець і “світовий порядок” визначає право сили?
— Не зовсім. Я б сказав, що людство не має однозначної думки з цього приводу. Якусь мить нам здається так, якусь — інакше. Може, тому, що й світ під цим оглядом зовсім не однозначний.
— Існують три “не” як передумови для щастя: не боятися, не заздрити, не ревнувати. Ти — щаслива людина?
— Якщо цих трьох “не” справді досить, то — так. Хоча Ґаутама казав, що справжне щастя — це відсутність бажань. До цього мені ще далеко.
— Письменники нарікають, що українська держава фактично ухилилася від підтримки національного книговидання. Але ж існує відповідна програма “підтримки соціально важливих видань”! Ось свіжа інформація щодо конкретних витрат платників податків на “твори Лади Лузіної “Київські відьми. Постріл в опері”, “Екватор. Чорний колір & Білий колір” журналіста Андрія Цаплієнка, “Мистецтво зрозуміти день. Спогади про Володимира Здоровегу” голови Національної спілки журналістів Олега Наливайка, а також книга російської письменниці Людмили Уліцької “Даніель Штайн. Перекладач”. Твій коментар?
— Я не вважаю цю державу “українською”. І навіть “державою” цей союз рейдерів і рекетирів можна вважати лише дуже умовно. Тож їхні програми, премії та інші благочинства мене мало цікавлять. Зрештою, це лише крапля — на тлі нафтогазового та всякого іншого дерибану.
— Ти добре знаєш і рідну літературу, і світову. З ким із письменників хотів би зустрітися і про що хотів би поговорити?
— Правду кажучи, ні з ким. Письменники здебільшого цікавіші у своїх творах. Тобто в житті вони теж бувають цікаві, але для цього треба з ними як слід запізнатися чи навіть заприятелювати. Простої “зустрічі” тут не досить.
— Чи були в тебе приватні зустрічі, розмови з “олігархами, ґанґстерами, донецькими та дніпропетровськими політиками, спортивними зірками та іншою подібною публікою”?
— Ні, це інший світ. Я знаю лише людей, які їх обслуговують — розумні циніки. Не хотілося б стати таким. Хоча письменникам, може, варто набратися і такого досвіду. Але в нього треба глибоко зануритися, а не суто по-репортерськи.
— Ти побував у різних куточках світу. Чим керуєшся, вперше потрапивши в невідоме місце? Як “обживаєш” його?
— З карти, звісно. А все решта — залежить від місця, часу, знання мови, твоїх супутників (чи супутниць), місцевих знайомих тощо.
Спілкувалася Людмила ТАРАН