Віктор Горобець: Про довіру

Довіра – один з наріжних каменів суспільства. Ми до неї звикли і не помічаємо, але вона існує. Вона є. Здається, в епоху нігілізму, коли світ наповнили циніки і пройдисвіти, довіра перетворилася на атавізм, схудла на аркуш паперу і перелякано ховається у Червоній книзі, але це не так.

Довіра щоденно оточує нас. Вона дихає, вона завжди поруч, вона навколо і щільно огортає нас. Покупець довіряє гроші касиру, ще не отримавши товар, а касир довіряє справжнім купюрам покупця, оператор довіряє наладчику устаткування, хворий – лікарю, клієнт – адвокату, ласун – виробнику пірожних, батьки – дітей вихователям у дитячому садочку, пасажири – водію, водій – регулювальнику, керівник довіряє колективу, а робітник – працедавцю, шахтарі у бригаді, військові у розвідці, подружжя – усі довіряють одне одному. Часто – не усвідомлюючи. І навіть, якщо не визнають цього. Довіра – нематеріальна. Довіра – невидима. Слово «довіра» іноді викликає глузливу помішку, але без неї неможливо. Довіра – як дихання, як вода, як сонце на небі. Багато хто без розуму користується нею, без жодного руху навзаєм, зневажає, ставиться з презирством, а цінувати починає тільки коли втрачає останні крихти. Без довіри будь-яка рядова ситуація перетворюється на абсурд: закони валяться, люди втрачають спільну мову, перетворюються на тварин, земля уходить з-під ніг, світ хитається.

Довіра єднає. Довіра – смолка людства, його арматура, цемент, дієва формула співіснування. І навпаки, недовіра – шлях у прірву, назад, до кам’яного віку. Довіра унікальна субстанція, яка тримає зв’язок між людьми. Це показник. Рівень розвитку соціума прямо залежить від ступіню довіри.

Те, про що мріють фантасти – насправді давно існує. Просто недорозвинене. Перебуває у дитячому віці. І на жаль, відстає у розвитку – надто захопилося людство іграшками у технопарках. У той час, як навіть жорстокі товариства без довіри не обходяться. Нехай, це тимчасова гостя, нехай її життя у певних умовах надто короткочасне, зовсім без довіри неможливо. Інакше – хаос, інакше – небуття.

Саме тому, злочин проти довіри треба вважати одним з найтяжчих. Це все одно, що злочин проти дитини. Слабкої, сліпої, безпосередньої, свято віруючої у справедливість. А може й гірше. Тому що вбивши довіру в одній людині, злочинець вбиває її у всіх оточуючих.

Кожна країна захищає населення за допомогою сводів кодексів і законів, утримує силові структури для забезпечення їх виконання, судову систему – для вирішення суперечливих питань або й долі, має напоготові систему карально-виховних закладів… Люди прагнуть відчувати себе захищеними. Крім того – існують міжнародні закони, визнані світовою спільнотою і обов’язкові для виконання, як істина в останній інстанції. Врегулювавши внутрішні відносини, держави навчилися захищати свої інтереси у тому числі на планетарному рівні. І ось серед всього розмаїття обмежень і противаг, власне «довіра» у чистому її виді згадується незаслужено рідко. В усілякому разі не так часто, як треба. Наче і фігурує, але, як правило, у формулюваннях до злочинів, скоєних проти людини, економіки, країни. Наче і захищена, але опосередковано. Маючи почесне місце у моральних принципах, у товстих юридичних книгах біля пристані довіри ріка життя бурлить здебільшого біля каменів «обману» і «зради» Злочинців судять за цивільним чи військовим законом лише за наслідки конкретних вчинків, і дуже рідко наказують за те, що призвело до цього; за те, що було відпочатку. Цей аспект влучно підмітила ще Натела Болтянська: «спочатку обрушилось наше сусідство, а потім – палаючий дах у сарая».

Довіра – один з китів на якому тримається цивілізація. Цей стовп служить людству вірою і правдою. І будь довіра матеріальною, вона б не витримала. А якби і витримала, якимось дивом, – давно воліла відновлення, реставрації, підтримки. Але довіра – нематеріальна. Я знаю лише один спосіб підтримки нематеріального. Інакше вічність залишиться без нас.