З глибоким сумом повідомляємо, що 19 листопада 2013 року вранці помер КУРЧИК МИКОЛА ЯКОВИЧ – повстанець, член ОУН, учасник Норильського повстання. У неволі відбув 31 рік, 2 міс. і 25 днів (1948 – 1979).
Народився Микола Якович Курчик 13 травня 1924 року в с. Адамівка Березнівського р-ну Рівненської обл. (за Польщі – Людвипольської ґміни). Помер на своєму родинному хуторі Надія, с. Харалуг Корецького р-ну Рівненська обл.
З хліборобської родини. Мати, Демчук Софія Андріївна (1900 – 1977), родом з с. Невірків. Батько, Яків Антонович Курчик (1897 – 1984), з с. Адамівка, купив 1933 р. в німецького колоніста хутір за півтора кілометра від с. Харалуг, який назвав Надія. Микола закінчив польську семикласну школу в с. Великі Межирічі. Ще два роки ходив у совєцьку школу. На екзамені з предмета «конституція» запитав, чому УРСР не виходить з СРСР. Одержав «двійку», документа про 9-річну освіту не видали. Повернувся на хутір до батька. За завданням ОУН у 1941-43 рр. викладав історію в школі сусіднього села с. Колóверти.
За німецької окупації Микола став активним членом підпільної молодіжної організації «Січ». Влітку й восени 1943 р. пройшов тримісячний військовий, медичний і пропагандивний вишкіл при штабі «УПА-Північ», який дислокувався на Харалузьких хуторах, вступив до ОУН. Штабом керував Клим Савур (Дмитро Клячківський). Бував тут і отаман «Поліської Січі» Тарас Бульба-Боровець. 14.01.1944 М. Курчик склав присягу на вірність Україні. Вибрав псевдо «Верниволя». Пішов у підпілля під фальшивим паспортом з р. нар. 1928-м – щоб не призвали в Совєцьку Армію. Молоді січовики вистежували донощиків, нищили комунікації, писали і передавали ґрипси про пересування військ, однак самостійно приймати бої не було їм дозволено.
Після поранення 29.02. 1944 генерала Ватутіна енкаведисти чинили на Рівненщині облави. 12.03 Миколу впізнав «стрибок» Зіґмунт Жуковський. Енкаведисти схопили його, три дні тримали в Харалузі зв΄язаного на підлозі, місяць тяжко катували у райцентрі Великі Межирічі, але доказів його служби в УПА не здобули. Відвезли в Рівненську тюрму, відтак у Львівську. У вересні 1945 разом з восьмистами підозрюваними юнаками перевезений у м. Біла Церква. Оголосили, що совєцька влада їм пробачила і призиває в армію. Дошкуляли муштра, тяжка праця (косовиця), юнаки буквально сліпли від голоду. Микола врятувався тим, що мама привезла йому грошей на хліб, молоко, пиріжки. Розуміючи, що в Україні його можуть викрити, підкупив писаря, щоб записав його на службу в окупаційних військах у Німеччині. Служив у м. Фюрстенвальде, потім у Берліні.
Курчик домовився з колегами з Тернопільщини Миколою Стареправо та Василем Бондарчуком про втечу в американську зону окупації. Знайомі німкені повідомили американцям про їхній намір. 21.01.1948 р. здалися американській комендатурі. Але совєцьке командування оголосило по радіо, що троє солдатів постріляли офіцерів і дезертирували. Довірливе американське командування через 6 год. видало втікачів колишнім союзникам.
Утримували їх у казематах Берлінської тюрми. Це була герметична волога камера, де в΄язням перекривали повітря, тривалими допитами їх позбавляли сну, вони голодували. У Курчика висипали чиряки. За 8 місяців слідства тренований, міцний волиняк перетворився на скелет, обтягнутий шкірою. Винуватили у «зраді батьківщини» за ст. 58-1б КК РРФСР та в «шпигунстві». Усі троє твердо дотримувалися легенди, що пішли в місто, познайомилися і загуляли з двома німкенями, які здали їх американській комендатурі. Справа була спрямована до Москви. На переслідстві звинувачені відкрито заявили, що справді хотіли втекти на Захід.
Військовий трибунал – «трійка» – 27.08. 1948 р. розглянув справу за кілька хвилин і присудив страту. Та оскільки 1947 р. страта була скасована, її замінили на 25 р. ув΄язнення та 5 р. позбавлення громадянських прав із конфіскацією майна. Утримували їх у колишньому німецькому концтаборі Заксенхаузен у Берліні. Курчик навіть побував у камері, в якій сидів Степан Бандера. Потерпав від голоду. Важив 52 кг (з колишніх 80).
У березні 1949 р. Курчика взяли на етап. 1.05.1949 прибув у м. Кінґір Джезказґанського р-ну Карагандинської обл., Казахстан, на будівництво мідноливарного заводу. Мав номер СО-948 на спині, на грудях, на нозі й шапці. Прізвище вже було непотрібне. Він одразу ввійшов до керівного комітету української громади. Брав участь у боротьбі за відокремлення карних в΄язнів від політичних.
Батьки лише через півтора року дізналися, що син живий, адже дозволялося писати лише два листи на рік. Щоб уникнути етапу на Нову Землю, звідки ніхто не повертався, Микола сховався в господарському дворі за ящиками. Коли етап виїхав, він вийшов зі схованки. Покараний карцером.
У середині 1950 р. як порушник режиму переведений до табору у м. Спаськ, прозваного «Долиною смерти». Туди з усього Казахстану звозили калік, хворих, які там помирали. Через півроку 5 тис. в΄язнів перевезли в Павлоградську обл. будувати місто Екібастуз та відкриті вугільні кар΄єри. Там Курчика запроторюють у БУР, потім до режимного бараку. У грудні 1951 його переводять на цегельню в м. Спаськ, де проти 31 в΄язня порушують кримінальну справу. Та слідство невдовзі припинили, бо в Екібастузі вибухнуло повстання. Штрафників перекинули в Долинське управління Карлагу Чурбайнурського р-ну, в зону посиленого режиму, на будівництво шахти.
Наприкінці вересня 1952 р. етапований річкою Єнісей у Дудінку, в 5-й табір Норильського «Горлагу». Етап тривав 28 діб. Через місяць сидів у карцері 4-го табору. Сержант відчинив двері і оголосив: «Товарищи! Умер наш великий вождь товарищ Сталин!». На дружні вигуки в΄язнів «ура» наглядач гримнув дверима і відповів пострілом у лампочку, що над дверима. Куля рикошетом поранила одного в΄язня. Обурені карцерники вибили двері. Утихомирювати їх прийшов сам начальник табору, пообіцявши завтра випустити з карцеру.
Після кількох випадків, коли конвой без попередження стріляв у зону, 5-й Норильський табір застрайкував. Одночасно почалися страйки в усіх Норильських таборах, навіть у кримінальних. Зупинився мідноливарний завод, припинилося будівництво міста. Режим ослаб, в΄язні майже не працювали. Ходили строєм під українські команди, співали українських пісень.
3.05.1953 р. після робочої зміни близько 350 в΄язнів зібралися біля 14-го бараку на краю табору і перегукувалися з жінками, які заходили у свою зону. Там були дечиї знайомі, навіть сестри. Коли всі разом заспівали, начальник охорони завимагав розійтися. Його не послухали. Тоді сержант вихопив автомат у солдата і пустив чергу. Поруч з Курчиком упали три в΄язні, один з них (Ковальчук) загинув. В΄язні кинулися виганяти наглядачів і начальство з зони.
Начальник Горлагу майор Семенов, посиливши зовнішню охорону кулеметниками, зібрав 200 офіцерів, через прорізи в «запретках» 5-го табору вони зайшли в зону в супроводі двох пожежних машин. В΄язні порізали шланги. Пролунав клич: «Вигнати з зони! Тільки не вбивати!». Декому з офіцерів наділи параші на голови, позривали погони. Сексоти тікали разом з офіцерами. Сторожа на вежах стріляла вгору, демонструючи солідарність із політв΄язнями. Отже, операція не вдалася.
Політв΄язні створили міжнаціональний страйковий комітет, який виставив свою охорону і допускав у зону тільки лікаря. Комітет заявив, що вестиме переговори тільки з представником Москви. За 11 діб у Норильськ прибув заступник Берії ґенерал Сєров. Страйкком висунув вимоги:
— звільнити малолітніх політв’язнів, інвалідів і хворих;
— переглянути судові справи;
— зняти з одягу номери;
— не замикати приміщення й бараки на ніч;
— зняти ґрати з вікон;
— дозволити побачення з рідними і близькими;
— дозволити писати листи не двічі на рік, а за потребою;
— робочий день скоротити з 12 до 8 годин;
— заробітну плату видавати двічі місячно, а в тяжких умовах праці (шахти, на кам’яних кар’єрах, на шкідливих виробництвах) — щотижнево;
— не стригти волосся;
— дозволити носити цивільний одяг як у житловій, так і в робочій зонах;
— завозити харчі як до кухні, так і до табірної крамниці нарівні з вільними їдальнями, і не другорядного ґатунку, як дотепер.
Частину побутових вимог адміністрація задовольнила (зняли замки і ґрати, дозволили писати один лист на місяць та ін.). Назрівав новий страйк. 7 чи 8 липня Курчик дістав завдання від члена страйкового комітету Горошка зв΄язатися з жіночою зоною. Він перекинув туди записку і швидко дістав згоду підтримати страйк.
Приблизно через місяць 4-й табір вирішив підтримати вимоги 3-го каторжного. Близько 120 в΄язнів вийшли в робочу зону, та до роботи не стали. У зону ввели близько ста сержантів, озброєних ґвинтівками та киями. В΄язнів загнали в двоповерхове приміщення. Курчик з кількома в΄язнями, відбиваючи наступ, опинився на даху. Один хотів проколоти його багнетом. Інший ударив києм по шиї. Прийшовши до тями, Курчик побачив, що його тягнуть за ноги, щоб скинути з висоти вниз, та він упіймав одного напасника за ногу. Розправу зупинив жіночий крик.
Повсталих хотіли вивести з робочої зони в житлову. Курчик і один литовець закликали лягти і не йти. Полковник наказав узяти їх двох під окрему варту, їх побили і поклали долілиць під автоматами. Колону в΄язнів повели в тундру. Звідти лунали вигуки: «Якщо цих двох розстріляєте, то ми знищимо ваших заложників». Офіцер підвів голову Курчика: «Смотри, какой Советский Союз большой!». А видно було лише табір «Медвежий ручей». Їх пустили в колону.
Повстанців розвезли по різних таборах. Тяжко побитий Курчик був у групі, яку через місяць етапували по Єнісею в Красноярськ, де оголосили всім по року тюрми. Вони збунтувалися, поламали нари. Їх відвезли в бухту Ваніно і пароплавом «Гвардеец» відправили в Магадан. Цей етап тривав 2 місяці і 7 діб.
Курчик карався на руднику «Холодний», за 500 км від Магадана, де температура сягає 65 градусів. (Раніше тут сидів Сергій Корольов). Курчик пробув тут 4 міс.. У березні 1954 р. він викрив «стукача» Карташова. Російський комітет виніс йому смертний вирок. Хоча Курчик не брав участі в його виконанні, та 16.04.1954 Магаданський суд виніс йому смертний вирок за ст. 59-3 КК РРФСР, звинувативши у створенні «бандитської групи», яка знищувала в΄язнів, що «стали на шлях виправлення». Через 42 доби страту замінили 25-річним ув΄язненням у таборах особливо суворого режиму та 5 р. поразки в правах. Комісія Президії Верховної Ради у травні 1956 р. не звільнили Курчика і не скоротила йому терміну, бо його кримінальна стаття не підлягала жодній амністії.
Карався в таборах Магаданської обл.. Закінчив курси фрезерувальника, працював на золотих копальнях ім. Тимошенка. У сел. Матросова Тенькінського р-ну, де пізніше відбував заслання Василь Стус, переробляв бараки на гуртожитки для «комсомольців». Коли дозволили цивільний одяг, купив костюм і фотоапарат. Деякі знімки зберіг донині. 1957 р. був у таборі «Вітряний».
26-27.10 1958 р. всіх політв΄язнів Колимського краю перевозять у пересильний табір «14-й кілометр» під Магадан, потім літаками в Хабаровськ, у Тайшет, у сел. Анадзьоба, де саджають у спецізолятор. У квітні 1959 його відправили у Вихорівку Братського р-ну Іркутської обл. Тут познайомився з Грицем Пришляком, Петром Дужим, Михайлом Сорокою, доктором Володимиром Горбовим. Останній написав заяву в ООН, Курчик заклеїв її в палітурку зошита і через багато років вивіз на волю.
На Великдень 1960 Курчик прибув етапом у Мордовію. У грудні вже був у пос. Сосновка, де знав Антона Олійника, Анатолія Лупиноса, Андрія Турика, Дмитра Синяка, Ігоря Кічака.
У зв΄язку з реформою режимів, 30.03.1961 Зубово-Полянський суд визнав Курчика особливо небезпечним рецидивістом. До березня 1969 р. (7 років) перебував на камерному режимі в сел. Ударний. Тут знав митрополита Йосифа Сліпого. Згодом був у Сосновці, в Барашево Теньгушовського р-ну, де з Миколою Будулаком-Шариґіним вивісив прапор ООН.
1972 р. Курчик у складі великого етапу (500 в΄язнів) переводять на Урал. У таборі ВС-389/36, що в сел. Кучино Пермської обл., товаришував з новим поколінням політв΄язнів, зокрема, з Левком Лук΄яненком, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком. Зустрівся з повстанцем Іваном Покровським, з Іваном Новаком із сусіднього села Залíзниця, який усю війну просидів на Колимі і вижив. Курчик стояв на сторожі, коли Лук΄яненко переписував дрібнописом заяви для передачі на волю. Завжди був у центрі подій. Так, у 1973 р., з загострення ситуації, запропонував ходити на виклики начальства зі свідками. За участь у страйку з приводу побиття Степана Сапеляка (23.06.1974) К. за постановою Чусовського районного суду від 12.08.1974 повертають на особливий режим у Сосновку (Мордовія). За попередньою домовленістю, Л.Лук΄яненко поставив його підпис під «Зверненням українського національного визвольного руху в справі української самостійности» (1979).
Останні два роки Курчик провів у таборі в пос. Ударний. 16.04.1979 звільнений. За ворітьми його чекав брат Євген. Хоча кагебіст супроводжував їх аж до Новограда-Волинського, та в Чернігові на вокзалі вони зустрілися з дружиною та сестрою Лук΄яненка. Привіз на хутір Надія цілий куфрик листів.
На роботу Курчика ніде не приймали, а міліція погрожувала ув΄язненням за «дармоїдство». У колгосп, як і батько, не пішов. З допомогою уповноваженого по праці влаштувався у м. Корець Рівненської обл. на пластмасовому заводі слюсарем. Коли батько підупав на силі, Микола 1982 р., за місяць до пенсії, полишив роботу, повернувся на хутір Надія і жив з батьком на 20 сотках городу. Коли батько помер, на хутір перебрався брат Євген (1928 р.н.), з яким вели хутірне господарство. Світили гасовою лампою, доки депутат Червоній домігся, щоб провели електрику.
Курчик організував зняття голови колгоспу і голови сільради – за зловживання. У зв΄язку з цим мав тривалу судову тяганину – його винуватили, що образив голову сільради. Сприяв будівництву церкви в с. Харалуг, організував спорудження пам΄ятника на могилі 35 вояків УПА на Гурбах, збирав підписи за заборону КПУ, їздив на Свято козацької слави 1990 року, брав участь у Ланцюгу єднання, агітував священика перейти на українську мову, запропонувавши йому Святе Письмо, одержане з-за кордону. Був членом Української Гельсінкської Спілки, відтак є членом Української Республіканської партії.
Бібліоґрафія:
Кость Гарбачук. Двічі засуджений до розстрілу. – Дзеркало тижня, № 39 (464). – 2003. – 11 жовтня.
Левко Лук΄яненко. З часів неволі: Спогади і роздуми. Книга третя. – К.: Видавничий дім «Світлиця», «Східна проекція», 2009. – С. 275-289.
Левко Лук΄яненко. З часів неволі. Книга четверта: Країна Моксель. – К.: Фенікс, 2010. – 2010. – С. 172, 191-193, 202, 239-265 та ін.
Левко Лук΄яненко. З часів неволі. Книга п΄ята: Одержимі. – К.: Фенікс, 2012. – 400 с., іл. (друкується). На сайті ХПГ: http://archive.khpg.org/index.php?id=1339771552
Рівненчанину, двічі засудженому до розстрілу в СРСР, вручили орден УПА: http://tsn.ua/article/print/ukrayina/rivnenchaninu-zasudzhenomu-do-rozstrilu-v-srsr-vruchili-orden-upa.html ТСН, 14 травня 2009 року.
Спогади Миколи Курчика: www.youtube.com/watch?v=o4uV-zWlg3Q
Нескорений з хутора Надія. Дата публікації 02.11.2011 | Автор PoliskaSich http://poliskasich.org.ua/?p=158
Микола Курчик. Довідка На сайті Харківської правозахисної групи з 26.06.2012: http://museum.khpg.org/index.php?id=1340725119
Проект склав 26.06.2012 р. Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група, за інтерв΄ю, записаним 21.06.2012 р.