Приблизно о пів на першу я зазирнув у намет донеччан (тобто мітингувальників з Донецької області). І вчасно – чергова киянка (кияни, я Вами пишаюся і кохаю!) принесла два лотка домашніх котлет. Тільки ми з головою донцької команди УНСО затихнули по котлеті до рота, як струмом пронизав голос Андрія Парубія (це більш ніж серйозно):
– Всі чоловіки – на барикади! Жінкам, дітям і дівчатам негайно під сцену.
Один з маріупольців наказав двом активісткам з Донецька:
– Якщо будуть штурмувати намет – кучкуйтесь. І не панікувати!
Я вдягаю рюкзака і мовчки йду на першу барикаду на Інститутській. Туди стікаються чоловіки різного віку. Хлопці на ходу вдягають каски. Барикада швидко наповнюється народом. Дивно, але відчуття страху нема. Ну нема і все! Натомість рішучість. «А ви так, сволоти! Ну зараз покажемо!».
Інститутська швидко залюднюється. Помічаю незнайомого хлопця в помаранчовому жилеті «Преса» (за кілька днів днювання в прес-центрі Євромайдану візуально вивчив майже всіх). Виявився кореспондентом російського радіо «Маяк». Він повідомив, що почалася атака на барикаду на Михайлівській вулиці і штурмують КМДА. Це вже не жарти. Вирішив збігати під КМДА. Спускаюсь до Майдану, поправляючи на ходу жилетку. До сцени підтягуються жінки. Руслана
закликає зберігати спокій. По дорозі вирішую зазирнути на барикаду з боку Європейської площі – чи є там якийсь рух «правоохоронців» Ну і слово видумали! Підхожу і чую:
– У лаву!
Штурм барикади почався. Я знайшов біля барикади нову білу каску (предмет ідентифікації великого начальства на виробництві, як «мерседес» у чиновників) і попри святе правило, що журналісти не вмішуються у дію, а кільки її фіксують, запахнувши жилетку, стаю у лаву. Поруч зі мною сивуватий дядько з козацькими вусами. Це все, що
фіксується в пам’яті. Бо далі все – як в артхаузному фільмі – на межі ірреального.
Почався шум і тріск – на нас напирає «Беркут». Ще міцніше притискаємося один до одного. За спиною гучний голос
Руслани:
– Це мирна акція! Ми без зброї!
Передня лінія захисників барикади піднімає догори руки. Але натиск посилюється. Чітко бачу сіро-плямисті однострої «Беркуту» і темно сині куртки внутрішніх військ. Світло відбиваються від їхніх касок і тмяніє на щитах. Над нами лунає з гучномовців: “Міністерство внутрішніх справ робить заходи про..”
Почався тріск і крики – «Беркут вже на барикаді. Нас мало, навіть дуже мало. Я намагаюсь, стоячи у лаві захисників, знімати штурм на камеру телефона. Молодь не витримує натиску і починає втікати. Більш старші востаннє притискаються до барикади, і нас нестримно давить назад. Перед очима – блиск касок «Беркуту». Тут вже захисники барикади починають втікати. За ними у пролом, строєм, як на параді, входить плямистий «Беркут», за ним – вевешники. Що було далі – не
пам`ятаю, хоч вбийте. Кудись біжать захисники барикади, кудись вбік я (спрацював професійний інстинкт фіксувати те, що відбувається, але на підсвідомості). Прийшов до тями у наметовому містечку біля барикади. Комунальники у таких же помаранчевих жилетах, як і я, діловито, як на змаганнях руйнують намети. Складують кілки, згортають тент. Під`їжджає самоскид «Камаз» з армійськими номерами. Кілки від наметів летять до кузова. Все ще фіксую у пам`яті і камерою. Повертаю голову і бачу, що програний бій – це не програна битва.
Солдати-вевешники стоять вже біля огорожі майдану Незалежності. Проти них – захисники майдану. Повз мене проходить якийсь тип з жосткою щіткою вусів, у комбінезоні, у в`язаній шапці з рацією в руках. Ого, так це «славнозвісний» полковник Кусюк, заступник командира київських «пташок». Кусюк кидає на мене злий погляд і робить знаки підлеглим. До мене з двох боків кидаються два беркутьонка.
– Бити будуть? – встигаю подумати, а тут раптом:
– Відійдіть, будь ласка за очеплення. – я мало не впав від чемності тз уст вояки.
Дивлюсь йому в очі. Звичайний людський погляд.
– Я журналіст! – показую «пташкам» посвідчення.
Ті розводять руками – такий наказ!
Очеплення з вевешників-контрактників. Пропускають без слів. На годиннику на будинку профспілок 2.09, -9 градусів. Мітинг на сцені триває. Парубій телефонує..