Чому наша країна опинилася в такому глухому куті? Чому ми не можемо зробити те, що вже зробила маленька і незалежна Молдова? Чому наші політики так зухвало ігнорують своїх громадян, які активно виступили за євроінтеграцію?
Мені здається, відповідь полягає у тому, що ми маємо дві України, які не сумісні одна з одною: культурологічно, ментально, морально і духовно. І поділ на Схід і Захід є дуже приблизним і зверхнім. І на Сході принаймні половина громадян не хоче жити в совку, прагне до європейських цінностей, але при тому розмовляє російською мовою. Так, на сході ця маса не є критичною, але це велика кількість людей і, особливо, молоді. Все це є дуже небезпечним, бо наша влада, мені здається, налаштована так, як сказав колись Павло Тичина:
Та нехай собі як знають,
божеволіють, конають –
нам своє робить…
До чого це може призвести? До громадянської війни, розколу країни, як це було в Молдові з Придністров’ям? Лячно про це думати , але така загроза є. Чому ж наша влада вперто не хоче зрозуміти, наскільки Україна є складною і мультикультурною країною, і як обережно треба поводити себе і у внутрішніх, і у зовнішніх питаннях. Але на питання «Чому?» відповіді немає.
Залишається дивуватися, як така потужна нація обирає таких нікчем, якими були і попередні, і сучасні можновладці.
Та й зараз, дивлячись на таку опозицію, тільки диву даєшся: невже нічого більш розумного ми не змогли обрати? Я б зробила виключення для Віталія Кличко і «Удару» взагалі. Але їх якось не чути, і чому – не зрозуміло.
Може, новий Майдан буде поштовхом до появи нових політиків? Дай Боже, щоб це було так.
Але на сьогодні зрозуміло, що жодна політична сила не має на громадян впливу. Не вони викликали на Майдан сотні тисяч протестуючих, не вони очолили рух за Євроінтеграцію. Громадяни вийшли на акції протесту за ідею..
А це і дивовижно, і чудово. Бо захопленість якимось політиками може демонструвати і досить незріла нація.
А от ідея людської гідності, рівноправ’я, свободи – це те, що і є європейськими цінностями для тих, хто в неділю вийшов на Майдан і перебуває там і зараз – таке буває тоді, коли громадянське суспільство є досить зріле. От ця різниця між громадянським суспільством і абсолютно недолугими політичними елітами є особливо ненормальним, таким, що не відповідає будь-яким інтересам країни, народу, держави. Це є однією з найнебезпечніших ознак нашого суспільства. Саме в таких країнах відбувалися громадянські війни і встановлювалися авторитарні режими.
Досить згадати Іспанію та Італію на початку ХХ-го сторіччя. І там, і там владні еліти не могли адекватно реагувати на поточні події і в своїх країнах, і в світі. Владні еліти жили за своїми законами, і бачили тільки власні інтереси.
В Італії це призвело до масових акцій громадської непокори, до бійок, страйків і демонстрацій. В результаті чого прем’єр-міністром країни було обрано Беніто Муссоліні, який встановив в країні авторитарний режим.
В Іспанії владні еліти були взагалі не в змозі контролювати суспільні процеси, соціалістичні і комуністичні ідеї були, як і в Італії, дуже популярними. Ліві радікали розхитували політичну ситуацію в країні, що призвело до громадянської війни. Перемогли в ній праві, консервативні сили і диктатором Іспанії на довгий строк став генерал Франко.
На відміну від Муссоліні, який не зміг на зовнішньополітичному полі відстояти інтереси Італії і був втягнутий у Другу світову війну, генерал Франко фактично дотримувався нейтралітету. І Іспанія була однією з нечисленних країн Європи, яку Друга світова війна майже не зачепила. Він залишався диктатором і в повоєнні роки, і, треба сказати, зміг привести Іспанію до сучасної демократії.
Усе це набагато складніше, ніж можна викласти в невеличкій статті, але історичні приклади доводять, що слабкість і несучасність політичних еліт призводять до серйозних внутрішніх катаклізмів в країні, а інколи і до встановлення авторитарних режимів.
І які б ці режими не мали наслідків в майбутньому – негативних, як в Італії, або позитивних, як в Іспанії, країни ці пройшли через страшні випробування.
То чи не треба нашим політикам нарешті відчути, що вони відповідальні за свою країну? Якщо це не в змозі зробити влада, то, може, хоча б після того, як люди вийшли на Майдан не за них, а за ідею, про це варто подумати опозиційним силам?
А це означає, що вони повинні домовитися і згуртуватися навколо цієї ідеї євроінтеграції, забути про партійні чвари, бути сучасними і відповідати історичним викликам.
Дуже протиречіва стаття. Чи то авторка хоче громадянської війни, як в Іспанії, чи приходу до влади фашистів, як в Італії. Як немає достойної політичної фігури, то навіщо міняти шило на мило. Якщо “Удар” мовчить, то, напевно, тому, що нема чого казати – краще почекати: може щось урветься в каламутній воді, тільки воду треба каламутити. Я б зрозумів протести, аби мітінгуючи вимагали демократичного шляху вирішення доленосних питань народу своєї держави, наприклад всенародного референдуму по питанню євроінтеграції, а не нав’язували своє бачення, яке мозже бути хібним. Треба знати історію людства (в спрощеному пересказі): РЕВОЛЮЦІЇ РОБЛЯТЬ ФАНАТИ, А КОРИСТУЮТЬСЯ ПРОЙДИСВІТИ.