За революцією завжди йде інтервенція. Інтервенція породжує єднання нації. Наступним кроком стає диктатура. Патріотична, для мобілізації усіх сил на захист завоювань революції. Потім виявляється, що інтервенція закінчилася, а диктатура залишилася. Адже у нас ще стільки ворогів, зовнішніх і внутрішніх. Далі як пощастить. Диктатура може залишитися на десятиріччя, як у СРСР, або може бути невдовзі скинута внаслідок перевороту, як у Франції. Але навіть за декілька років диктатура встигне спочатку покарати ворогів, потім стратити тих, хто її робив, і зрештою дістатися усіх інших. Без розбору. А у спадок залишити понівечене суспільство, тотальну зневіру та моральну деградацію. Саме те, що ми отримали менш ніж чверть сторіччя тому.
Щоб протистояти небезпеці, слід чітко усвідомлювати, у чому вона полягає. Чого хоче зовнішній ворог та внутрішній «рятівник»?
1. Путін не збирається окупувати Україну. Він дійсно вірить у «Руський мир» і тому чекатиме на нову Переяславську раду. Мовляв, не сталося із Януковичем, вийде із кимось іншим.
2. Для цього Україну потрібно зберегти поза межами Західного світу. У першу чергу – НАТО. Тому Путін не буде доєднувати Крим. Путіну не потрібен Крим у складі Росії. Йому також не потрібен дійсно незалежний Крим. Потрібна «сіра зона» у складі України, але непідконтрольна Києву. З такою гирею на ногах до НАТО не візьмуть. До Євросоюзу, напевно, також.
3. У Західному світі регіони не утримують силою у складі держави. Так поводяться Китай чи Росія, але не Канада чи Велика Британія. Тому, навіть після завершення російської окупації, ми не маємо перетворити Крим на власну Чечню. Але на місцевому референдумі питання має бути поставлено відверто: «Чи бажаєте ви, щоб Крим став незалежною суверенною державою?»
4. Путіну також треба не допустити в Україні реальних реформ. Адже Європа – це не зовнішні союзи, це – інша цивілізація. Європа – це відповідальність громадян за свою долю і відповідальність держави перед громадянами. Європа – це справедливі суди і податки, це громадянське суспільство і місцеве самоврядування.
5. Людей, незвичних до реальної демократії, дуже просто ошукати. Ось звичний набір демагогії «широкого народовладдя»: «Майдан має залишитися назавжди», «усі питання слід вирішувати на референдумі», «головне – це закон про відкликання депутатів, міністрів, президентів».
6. Майдан не може стояти довіку. Бо Майдан це не самооборона, барикади та намети. Майдан – це сотні тисяч людей, які щотижня виходять на віче. Якщо вони не вийдуть, Майдан закінчиться. У цьому немає нічого страшного, адже за потреби вони повернуться. Так вже було і, напевно, ще буде.
7. Референдум – улюблений засіб диктаторів. Як відомо, Гітлер дуже полюбляв плебісцити, адже на них головне – «правильно» сформулювати запитання.
8. Реально відкликати депутата неможливо, що б не було написано у законі. Та й непотрібно. Краще просто його не переобирати. І робити це частіше. До Верховної ради – раз на чотири роки, до решти – на два.
9. Народовладдя – це не призначені Майданом міністри. Народовладдя – це система, за якої «батю нації» ніколи не змінить «мати вітчизни». За якою олігархи не стають губернаторами, а просто чесно платять податки. За якою злочинці потрапляють до в’язниць, а не перетворюються на «захисників революції». Це позбавлення центрального уряду максимуму повноважень, законодавчо закріплений контроль громадських організацій за діяльністю усіх державних установ, заміна системи соціального підкупу громадською солідарністю.
Протягом останніх трьох місяців українці вкотре довели, що незламність духу сильніша за зброю. Сьогодні наші вояки знов підтверджують це перед обличчям окупанта. І щоб не зрадити їх подвиг і пам’ять «Небесної сотні», ми маємо усвідомити, що бути окупованими Росією – не найстрашніше. Найстрашніше – самим перетворитися на «Росію».
” Реально відкликати депутата неможливо, що б не було написано у законі.”
А ось тут не згоден. Хто мандат довіри видав, той має право цей мандат забрати.