Неможливий український лідер, який заборонив би “всё советское” – у способі життя, назвах, піснях, “славній історії” і в інших проявах – як колись Кемаль Ататюрк заборонив усе османське з його славною історією і фесками. Ми живемо в інших суспільно-історичних умовах, коли людям нічого забороняти не можна. І це правильно. В цьому є якась вища правда: вибір кожен повинен робити сам – свідомо і добровільно.
Але все одно десовєтизація – процес неминучий. Як дефлорація, коли жінка збирається отримувати насолоду від любові і народжувати дітей.
Подумайте, як було важко Ататюрку. Яка була в турків потужна, багата, зваблива історія за плечима. Скільки фантомного болю, комплексів, травм, перемог і поразок… Здавалося, щойно взяли Константинополь, а тут – катастрофа, прірва, руїна. А все одно: “Браття-турки, забудьте про велич, нам потрібна інша форма і змісти, минуле тягне нас у прірву. Забудьте про Багдад і Сараєво. Ми тепер інші. Нам тепер чужого не треба”. І це при тому, що турки були основою імперії. Це все одно, що Путін сьогодні не відроджує совок у своєму найгіршому варіанті, а каже: “Дорогие соотечественники, забудьте об СССР и Российской империи, это всё в прошлом, мы теперь просто русские, давайте строить свой дом, где место есть под небосводом, так сказать, всему живущему трудом, а не только благодаря заслугам ветеранов Великой отечественной войны и Куликовской битвы, не нужен нам Севастополь, чай в Мурманске и Владивостоке тоже нашей славы полно…” Але, зрозуміло, це з царини фантастики. Втім, у турків вийшло. Росія – не Туреччина, авжеж.
Останні 23 роки витворили ситуацію, коли життєва практика волає про десовєтизацію навіть серед поколінь, які не пам’ятають совок. Це буквально питання життя і смерті. Ми не здійснили її з багатьох причин, але тепер, коли почалась війна, в нас немає вибору. Війна – це війна насамперед із совком, з СРСР. Генетично модифікованим диким, екстенсивним капіталізмом і феодальними порядками, але совком. Хамство, цинізм, лицемірство, безініціативність, культ халяви, право сильного, відсутність правосуддя, зневага до культури побуту – ось основа, на якій усе тримається. Яку альтернативу ми маємо? Хіба її немає? Таке вже ніхто не наважиться стверджувати. Це все одно, що немає України і Майдану, не було, немає і не буде кожного з нас.
У нас має бути віра в неминучість і невідворотність змін, логічну поразку і смерть сил регресу, консервації і стагнації.
Це була спроба оптимістичного казання перед лицем зовнішньої агресії і на честь наближення Дня Матері.
Слава Україні!