У контексті сьогоднішньої війни на Донбасі, для пересічного українця либонь, одним з цікавіших аспектів інформації про видатну (та ще так маловідому серед її змеляків!) українську поетесу, прозаїка і маляра Емму Андієвську може бути той факт, що принципово україномовна Андієвська народилася в суціль російськомовному середовищі в місті Сталіне (нинішньому Донецьку), а з 1943 р. живе за межами України. Причому, рішення творити українською аж ніяк не полегшило її життя, а навпаки: її складна поезія і концептуальна проза були б, напевне, набагато краще сприйняті в середовищах інших (не таких по-парохіяляному консервативних) культур. Тим не менш, Андієвська руйнує стереотипи не лише про вихідців з Донбасу, але й про митців, які в сучасному комерціалізованому світі прагнуть насамперед до особистої слави і прибуткової кар’єри.
Літературознавець Володимир Державин твердив, що поетичний деб’ют Емми Андієвської «був такий блискучий, що порівняти його можна хібащо з деб’ютом Павла Тичини, з його «Сонячними клярнетами», абож, на Заході, з деб’ютом Артюра Рембо: щось цілковито свіже, не передбачене сучасниками, ба нелегке для їхнього більш-менш автоматизованого сприймання «звичайної» поезії…». І справді, на початку 1950-х років на маленьких розмірів збірку «Поезії» (1951), написану Андієвською до того, як її сповнилося двадцять років, ентузіястично відгукнулися рецензіями мало не всі авторитетні критики української еміґрації. Сам Державин охрестив Андієвську «засновником сюрреалістичної течії в українській літературі».
А проте, водночас із самого початку складна й незвична поезія Андієвської (а згодом також її проза і малярство) мала принципових (іноді запеклих) противників. Правда, більшість неґативних відгуків належала перу людей, чиє знання літератури взагалі, а поезії зокрема обмежувалося до набору штампових фраз та пафосних псевдопатріотичних лозунґів. Найчастіше повторюваним критичним закидом було те, що, мовляв, її поезія незрозуміла й надто химерна, що вірші «нічого не говорять серцю і розуму», «не вдаряють в життєву струну, не заторкають почуття». Серед тих одноманітних нарікань з’явився також і принциповий (хоча й вельми контроверсійний) неґативний відгук з боку Юрія Шереха (Шевельова), чи не єдиного з авторитетних критиків діяспори, що не відукнувся на її поезію рецензією чи статтею. В есеї «Велика стаття про малий вірш» він принагідно, ніби мимохіть назвав поезію Андієвської «протимовною, що свідомо ламає мовні норми», й додав, що її вірші не здаються йому «поезією, бо те не мистецтво, що йде проти свого матеріялу». Та і пізніше він писав лише про прозу Андієвської, ніби принципово завжди мовчанням оминаючи її вірші…
Сьогодні, сподіваюся, рання поезія Андієвської уже набагато менше лякає пересічного читача. Ось приміром, така її разюча (як на мене) медитація людської минущості в «Ліґурійському обережжі»:
Покійника горою везуть.
Ще поворот, ще карнизом,
Море внизу.
Море внизу — низане, низове,
Покійника на ім’я назива:
Обізвись, о без вісти пропавший!
Море не ївши. Море не пивши!
Де ти, душе?
Де ти бувши?
Покійника горою везуть.
Ще поворот —і ніколи назад.
О тільки б знати, о тільки б знать…
Море.
Або ж такий містично сюрреалістижний поетичний пейзаж у вірші «Униз»:
В провалло місто лежало,
Відсікши усі межі.
Вирване жáло жилò —
Місяць у мисці з водою.
Над містом стояли воскреслі,
Викресані навхрест —
Потайки йшли з потойбік.
Теслі подвійного росту
Тесали вогонь на місто.
На всю глибину провалля
Місто тримало віддих.
А щодо інших віршів Андієвської, а зокрема складних медитативних сонетів, в яких майже відсутні дієслова, а більшість рим консонантні, відсилаю зацікавлених до мого есею «Далекосхідні стежки до меж невимовного» (вперше він появився в «Кур’єрі Кривбасу», та згодом був передрукований у низці інших видань), в якому я пробую дещо роз’яснити незвичну для наших свідомостей «логіку» поетичної мови Емми Андієвської та й її поетичного світу загалом (такого докорінно українського, а водночас дивовижно 
нетрадиційного!), порівнюючи його із екзотичним мовомисленням Далекого Сходу. Від часу появи есею, Андієвська створила, серед іншого, цілий цикл відверто орієнтальних поезій під назвою «Ламані коани», й для мене особисто це служить за підтвердження, що в давній моїй здогадці-інтерпретації я таки, мабуть, не помилився…
Звісно легшою для сприйняття читацьким загалом є проза Андієвської: сюрреалістичні оповідання, нетрадиційні казки, концептуальні романи. На початку 1990-х оповідання й романи Емми вийшли в Україні в маленькому видавництві «Кобза», втім, звісно, ці книжки давно-давно вже недоступні. Наскільки знаю, практично недоступними для читачів є також видання її прози у «Зібраних творах» Андієвської, друкованих десь у Хмельницькому (на сьогоднішній день вийшло 5 із задуманих 10 томів), отже, її віртуозна українська проза залишається для читачів лише абстрактною концепцією. Загалом, у світі нашої сучасної літератури феномен Емми Андієвської ще досі чекає на те, щоб його відкрили й належно оцінили.
Зрештою, мало хто в Україні знає також і про Андієвську-малярку, творця яскравих психоделічних картин із якогось дивовижного (хоча й заземленого в найпобутовіших людських подробицях і діях) іншосвітного суспільства. Та малярство Емми Андієвської — це вже тема для окремої розмови при іншій нагоді…
Марко Роберт Стех. «Очима культури» № 35. Несусвітні виміри творчої візії Емми Андієвської.
Усі телепередачі «Очима культури» можна подивитися тут: на моїй сторінці «Очима культури».
Дякую за Вашу увагу! Щиро, Марко Роберт Стех
Продовження циклу «Очима культури» — телесюжет № 36 про маляра-кубофутуриста Олександра Богомазова.