23 роки напівголодних поневірянь, а наостанок – війна.
А ніхто не душив свою допитливість цим пострадянським феноменом українського суперрозвитку? Мені дуже часто, як священику, задають питання “як Бог таке допустив?”.
Справа от у чому, дорогенькі.
23 роки ми жили обманом і самообманом. Найзрозуміліші речі ми відмовлялися розуміти і називали їх якось по-особливому.
От до прикладу, найбагатших злодіїв країни ми нарекли успішними бізнесменами, та пишались ними: які вони “маладци”, адже досягли всього “своїм розумом і вмінням”. А вони реально, глузуючи, грабували у нас останнє.
Або візьмемо політиків. Відверті антиукраїнські сили (ПР, КПУ, СДПУо), що фінансувалися ворогом для розв’язання цієї агресії, ми називали “альтернативною точкою зору на розвиток країни”. Смерть, як альтернатива життю. Непогано так, правда?
Антиукраїнську церкву московського патріархату, яка системно роздувала полум’я цієї війни, ми нарекли українською церквою, віддали їй своє шанування і всі древні святині, і тішилися з того, що Україна така духовна країна.
Вигрібну яму ми гонорово назвали – телебачення.
Грабунок – приватизацією. Рекет – міліцією, тортури – допитом слідчого. Бухаловку до свинячого крику – відпочинком. Нецензурну лайку – чоловічою розмовою. Зеківську субкультуру – субкультурою, шансон – музикою, попсу – творчістю, та тисячі-тисячі різних інших понять, які ми перевернули з ніг на голову. Ми жили у перевернутому догори дригом світі. В світі марних надій та ілюзій. В світі підміни понять та напівправди. В такому світі дійсно важко зорієтуватися. Ми в ньому вмирали.
Але всяка неправда рано чи пізно закінчується. Ось і наша закінчилася. Болісно та невимовно боляче, бо в’їлася вона нам в саме життя, в його основу. Тому і кров, тому і війна. Як покута, як застереження. Як спосіб переродитися…
Милостивий Господь дає нам ще один шанс, щоб ми стали шлях правди.
Може не варто зволікати ним?