Ця стаття обов’язкова для прочитання. Можна забирати, передруковувати і професійно редагувати. Тільки так ви можете зрозуміти Європу і одразу побачити, що в Європі є люди, які борються за Україну. Це мій неофіційний любительський переклад, можливо з описками, але близько до тексту. Був опублікований в FAZ “Im Schatten Russlands Wie die Ukraine aus dem europäischen Bewusstsein verschwand”
Andreas Kappeler
У тіні Росії. Як Україна зникла з європейської свідомості
Старі кліше і російська пропаганда затьмарюють наш погляд на Україну. Як країна втратила своє місце на когнітивній карті Європи, і чому вона повинна отримати його назад. Заклик до солідарності і підтримки.
З тих пір, як Україна потрапила в заголовки газет через Євромайдан та російсько-українську війну, неодноразово надходили скарги, що західна політика, ЗМІ та наука зіткнулися з подіями в Україні непідготовленими і тому реагували неадекватно. Навіть науковцям досліджень Східної Європи закидали, що вони спасували. Чи такі звинувачення виправдані чи ні, ясно, що Україна наприкінці 20го і на початку 21-го століття не мала постійного місця на когнітивній карті Європи. Це стосується в певній мірі також і сучасності, як показали публічні дебати, де існування української нації, мови та історії знову і знову підлягає сумніву.
Україна стоїть у тіні Росії, яка протягом більш ніж двох століть має верховенство тлумачити історію Східної Європи. Росія досі не сприйняла українців як окрему націю, натомість розглядає її як частину всеросійського народу, так званого «русского мира». Це сприйняття було перейняте і Західом. Україна в цілому не розглядалась в якості самостійного гравця, політика великих держав проходила над нею. Лише зрідка і тимчасово виходили українці з тіні, як правило, як інструменти великої політики. Це була Німеччина чи Пруссія і Росія чи Радянський Союз, які проводили політику на спинах народів. Від трьох поділів в кінці вісімнадцятого століття до «пакту диявола» в 1939, в якому, головним чином, постраждала Польща. Сьогодні це Україна, яка є незначною в очах багатьох німецькомовних і російських політиків, дипломатів та істориків, або навіть сприймається як частина Росії. Як це сталося?
Польські окуляри
Історія німецького сприйняття України розпочалася наприкінці шістнадцятого століття із запорожців, суб’єктів польського короля. Україна тоді розглядалась через польські окуляри, так навіть у першому описі країни, „Description d’Ukranie qui sont plusieurs Provinces du Royaume de Pologne“ Гійома де Боплана, який той опублікував в 1650 році у Франції.
Дата публікації є не випадковою, бо два роки тому, українські козаки піднялись проти Польщі і раптом потрапили у центр уваги історії. У Центральній і Західній Європі у той час з’явилися різні газети, буклети та брошури, які були присвячені Богдану Хмельницькому, лідеру повстання, і драматичному збройному конфлікті з Польщею, татарами і урядом Москви. З тих пір запорізькі козаки були сприйняті як незалежні політичні і військові актори. Це не змінилось навіть тоді, коли вони пішли в 1654 під захист московського царя. На початку вісімнадцятого століття викликав увагу перебіг гетьмана Мазепи до короля Швеції в 1708. Хоча обидва були розбиті Петром Великим в Полтавській битві і козаки втратили в результаті їх автономію та свободу, але Україна залишалася у вісімнадцятому столітті на когнітивній карті Європи.
Одним із прикладів цьому є карта, що була надрукована вперше в 1716 році Йоганном Баптистом Хоманом в Нюрнберзі, яка слугувала Боплану путівником. Заголовок „Ukrania, quae et terra Cossacorum“ підкреслює тісний взаємозв’язок між Україною і козаками. Тому не дивно, що часто передрукована карта практично покриває населену територію сучасної України. На східних і південних кордонах України “Тартарія” і ” deserta”, безлюдна земля. Також і в “Універсальному лексиконі” Зедлера ми знаходимо докладні повідомлення про Україну і козаків.
“Своїм розміром дорівнює королевству”
Ще наприкінці вісімнадцятого століття в друці з’явилась перша за мірками того часу наукова історія України. Вона стала кульмінацією і одночасно кінцем сприйняття України с в епоху Просвітництва. Мова йде про чотирьохсотсторінкову історію “України та українського козацтва, а також царств Галицького і Володимирського”, яка була видана в 1796 в Халлє. Її автор Йоганн Крістіан Енгель виходець з теперішньої Словаччини, вчився в Гьоттінгені. Україна є, – як він пише в передмові, – своїм розміром рівна королевству.., вона є “перегородкою між культивованою Європи і дикою Азії”. Історія Енгеля була 48-мим томом випуску загальної світовії історії. Таким чином, наприкінці вісімнадцятого століття Україна все ще мала окреме місце на когнітивної карті Європи і світу.
Історія Енгеля була лебединою піснею. Українські козаки, а разом і з ними основні герої української історії пішли кінці вісімнадцятого століття. Після цього українці сприймались вже не войовничі козаків, а прості українські люди. Початок заклав Йоганн Готфрід Гердер, який написав у своєму журналі подорожей в 1769: “Україна буде новою Грецію: гарне небо цього народу, їх весела вдача, їх музичний характер, їхні родючі землі колись прокинуться. З числених маленьких диких народів, якими були колись і греки, з’явиться нація: її кордони будуть простягатися до Чорного моря і звідти по світу “.
Вийти з тіні Росії
Замість похмурого козака героя війни, у Гердера до нас виходить незлий, веселий, співочий та некультивований народ. Але він має потенціал пробудитись і стати цивілізованим. Наприкінці цього другого етапу сприйняття України стоїть “Поетична Україна. Колекція малоросійських народних пісень » року 1845. Видавцю Фрідріху Боденштедту було, мабуть невідомо, що ще півстоліття тому українське козацтво було вельми знаним в Європі, оскільки він хотів “ввести за руку дітей іноземної держави в мою німецьку батьківщину “. Ці діти потребують інструкції дорослого освіченого німця. Хоч вони трошки недорозвинуті, але гарно віршують, співають і танцюють, такий у Гердера намацується стереотип українців, який живучий і понині.
У дев’ятнадцятому столітті німецький суспільний інтерес до України швидко минув. З введенням більшої частини її території до складу Російської імперії, на Україну лягає тінь Росії. Після 1850 року Україна майже зникла з поля зору, вона втратила своє ім’я, яке було заборонене в Росії в останній чверті 19-го століття і також не згадувалось за кордоном. У великих енциклопедіях дев’ятнадцятого століття Україна згадується поверхнево, як правило, під назвою Малоросії. Російські уявлення про малоросів, як частини всеросійських людей, були перейняті також і зарубіжжям. Контекст вживання “козаки” було обмежено майже виключно російськими козачими військами.
З початком Першої світової війни, українці знову одним ударом вийшли назад з тіні Росії. Але інтерес Німеччини та Австрії не розглядав українців як окремих суб’єктів в історії. Вони намагалися інструменталізувати українців для російської і, пізніше, радянської політики.
Житниця Європи?
Тоді Німеччина навіть менше, ніж сьогодні була готова примиритися з Україною. Проте опубліковані численні листівки, серед них від німецьких балтів Павла Рорбаха і Акселя Шмідта. Вони запропонували створення української держави як оплоту проти Росії: “Хто має Київ, може примусити Росію,” пише Рорбах в 1915. Це призвело до суперечок, які нагадують сьогоднішні між тими, хто розуміє Україну і тими, хто Росію.
9 лютого 1918, Україна повернулася на міжнародну арену, як незалежна Українська Народна Республіка, яка підписала сепаратний мир нарівні з центральними державами. Це супроводжувалося окупацією України і створення Української держави, маріонеткового режиму гетьмана Павла Скоропадського, основна мета якого полягала забезпечити голодуючий Відень і Берлін з зерном. Це вдалось лише частково, але образ житниці Європи приклеївся до України.
“Україноманія”
Перша світова війна і встановлення, хоча і недовго національної держави, призвело до того, що Україна більше не була невідомою, як до 1914 року . Вперше держава отримала назву Україна, яка збереглась і в Українській Радянській Соціалістичній Республіці, її переможної суперниці.
“Україноманія. Остання берлінська мода! ” так озаглавив опубліковану в 1920 році статтю у “Berliner Zeitung ” великий письменник Йозеф Рот родом з Галицьких Бродів. Вісім років потому Рот нагадав в “Frankfurter Zeitung”, що більшовики і поляки пограбували беззахисну українську домівку. Стаття Рота свідчить, що українці знову вийшли на перший план у Німеччині. Цьому сприяли також емігранти, серед них Скоропадський і його колишній міністр закордонних справ, історик Дмитро Дорошенко. Вони мали контакти з офіційною владою Німеччини і заснували в 1926 році в Берліні “Український науковий інститут”, який проводив істотні німецькомовні дослідження, лекції та видавав стипендії.
У тому ж році Україна увійшла в світові заголовки, коли Симон Петлюра, найважливіший політичний діяч Української Народної Республіки, був застрелений в Парижі. Його вбивця Семюель Шварцбард був заарештований і виправданий в результаті суду присяжних. Шварцбард вказав в якості мотиву свого вчинку, що Петлюра був відповідальний за вбивство десятків тисяч українських євреїв у роки 1919 і 1920. Це звинувачення було необгрунтованим, тому що Петлюра різко засудив антисемітизм і анти-єврейські погроми. Тим не менш, в хаосі громадянської війни він не контролював частину своєї армії та українських селян, які вчинили погроми поряд з російськими білогвардійцями. Сенсаційний процес над Шварцбардом заклав основи стереотипу українських антисемітів і націоналістів, який поглибився в Радянському Союзі. Сьогодні російська пропаганда намагається це відродити.
Жодних контактів на рівних
Нацистська Німеччина продовжувала свою політику на використання України в конфлікті з Польщею і Радянським Союзом. При цьому використовувались націоналістичні групи, зокрема, Організація українських націоналістів (ОУН). Націонал-соціалісти, як Альфред Розенберг, Георг Лейббрадт і Ханс Кох були серед прихильників спільних з Німеччиною кордонів незалежної України, але вони не могли здолати гітлерівської расової ідеології та грабіжницької політики. Більше двох мільйонів підневільних робітників були депортовані в Німецьку імперію і для багатьох німців це був перший особистий контакт з українцями, однак не на рівних, а в ролі панів і слуг чи служниць.
З кінцем Другої світової війни українці майже повністю зникли з ментальної карті Європи. Числені українські емігранти, що приїхали до кінця війни, емігрували далі переважно до Північної Америки. Ті, хто залишився, прибились до свого центру в «Українського Вільного університету”, що був перенесений з Праги до Мюнхена, але його роль залишалась незначущою.
Потім почався тридцятирічний відлив сприйняття України. Наддержава Радянський Союз майже завжди сприймалась як Росія, а її жителі, у тому числі українці, як росіяни. Питання національності вважалось вирішеним. Коли зустрічався українець, то, в кращому випадку, це означало приналежність до фольклорного гурту без політичного значення. Історія України пішла, як і в дев’ятнадцятому столітті, в історію Росії. Тінь Росії знову лягла на Україну.
Біла пляма на ментальній карті
Революції з 1989 по 1991 принципово змінили ментальну карту Європи. Раптом з’явилися країни, назви яких багато хто ніколи раніше не чув. У той час, як рух за незалежність в країнах Балтії та на Кавказі був помітний, Україна залишалась у пітьмі. Майже ніхто не гадав, що Радянський Союз зникне і з’явиться незалежна Україна. Хоча Україна і стала незалежною державою, але вона залишалася ще довго білою плямою на ментальній карті.
За останні двадцять три роки багато що змінилося. Те, що існує незалежна держава, призвело до того, що Україна також сприймається широкою громадськістю. Наприклад, в області спорту, де раптом опинились українські олімпійські та футбольні команди й українські знаменитості, як брати Клички чи футболіст Шевченко. Або Руслана, що виграла у 2004 році конкурс Євробачення.
Але, незважаючи на це, українці сприймались громадськістю скоріш як відгалуження росіян, що розмовляють діалектом російської і не мають власної історії та культури. Дифузний образ України був викликаний відсутністю демократії та верховенства закону, корупцією, політичними скандалами, крайньою зубожілістю та трудовою міграцією, яка привела, зокрема, багато українських повій на Захід. Негативний образ укріплювався через згадку про катастрофу на Чорнобильській АЕС, одна з подій в Україні, яка пустила у свідомості коріння найглибше.
Геостратегічне зловживання
Несподіваний масовий рух помаранчевої революції раптом приніс Україну через телебачення в німецькі вітальні. Коли Захід не наблизився до України, коли помаранчові квіти швидко засохли і виявилося, що не було ніякої революції, інтерес швидко втратився. Винятком стала гламурна Юлія Тимошенко, особливо тоді, коли була запроторена новим президентом Януковичем до в’язниці. Все змінилося тільки тоді, коли восени 2013 почалась революція на Майдані і військова інтервенція Росії викликала серйозну кризу в міжнародних відносинах.
У наукових дослідженнях України, особливо її історії, і раніше вимальовувались важливі зміни. У той час, як у вісімдесятих роках майже немає докторських дисертацій та інших досліджень з історії України, до 1991 їх число виросло мов на дріжджах. З тих пір, з питань української історії в німецькомовних країнах написано більше сорока дисертацій і опубліковано більше шістдесяти книг – баланс, який можна побачити. Чого не вистачає, так це інституційно закріплених досліджень України в Німеччині.
На довгих відрізках історії Україною зловживали великі держави в геостратегічній грі. Навіть ті, хто “розуміють Росію і Путіна”, в традиційних інструменталістських спробах закидають Німеччині і Сполученим Штатам, що вони підбурили Майдан, аби послабити Росію. Це звинувачення є необгрунтованим. Нинішня ситуація більше нагадує ту, що трапилась роки 1648-1654, коли революція мала успіх, спровокувала війну і Україна несподівано почала сприйматись, як самостійний гравець.
В середині сімнадцятого століття і в період між 1918 і 1920 роками незалежна Україна потребувала союзників, щоб вижити. Це повторюється сьогодні і її союзником може бути тільки Європейський союз. Україна, яка є незалежною протягом більш ніж двадцяти років, в перший раз у своїй історії протягом такого тривалого часу, попрощалась з радянським минулим під час революції гідності. Вона наздогнала революцію 1989 року і, разом з тим, отримала вхідний квиток в ЄС. Це час, коли Україна виходить з тіні Росії і повертається на постійне місце на когнітивній карті Європи. Для цього їй потрібна наша солідарність і підтримка.