Українська Миротворча Школа вивчала конфлікти в Закарпатті навесні 2015 року. І ось наш аналіз.
На основі попередніх досліджень ми виявили високу потенційну конфліктогенність в регіоні.
В подальшому ми провели польові дослідження – зустрічі з місцевими активістами, дискусії, експертні інтерв’ю, а також моніторинг інформаційного поля (включно з онлайновими виданнями і спільнотами в соціальних мережах). Дослідження підтвердили попередні висновки, а також виявили додаткові конфліктні чинники.
Небезпекам сприяє ціла низка факторів, головним з яких ми вважаємо надзвичайно низьку якість влади на місцях – і керівництво регіону в цілому, і виборна влада міст і навіть селищ. І споріднена з нею ситуація: відносно низька громадська активність населення, слабкі навички самоврядування.
Влада
Має недобру тяглість. Значною мірою є криміналізованою. Ще в пізньорадянські часи там (в силу прикордонного розташування регіону) утворилася сильна криміналізація регіону (між іншим, з центром в Мукачеві). Аж настільки, що мукачівське угрупування було помітним в кримінальному світі усього СРСР. І якоюсь мірою слугувало комунікативним шлюзом між криміналитетом (пост)СРСР і Східної Європи. В 90-ті роки це кримінальне забарвлення стало явним, неприхованим (навіть побіжне вивчення біографії одного з фігурантів нинішнього конфлікту – депутата Ланьо (прізвисько «Блюк») – показує, що ми маємо справу з відвертим кримінальником, який в подальші роки набув певної зовнішньої респектабельності. Стосовно іншого фігуранта, який перебуває в напів-тіні, Віктора Балоги, можна стверджувати те саме: коріння його подібні ж. Він в 90-ті роки був пов’язаний з відомою ОПГ так званого «Геші» – Михайла Токаря (див. тут). Тепер Віктор Балога (або клан Балог, як частіше кажуть) займає позірно проукраїнську позицію, на словах, але насправді ревно охороняє регіональну окремішність, і потенційно схильний до сепаратизму. (Див. небезпечні рухи довкола 128-ї бригади, коли під час виходу з Дебальцевого підконтрольна клану Балог Обласна рада під крики «Зрада!» намагалася прийняти рішення щодо обов’язкового комплектування бригади виключно мешканцями Закарпаття, а також розміщення її на Закрапатті. Чим явно перебільшила свої повноваження, адже 128-а окрема гвардійська гірсько-піхотна Туркестансько-Закарпатська двічі Червонопрапорна бригада Сухопутних військ є частиною ЗСУ і не підпорядковується обласній владі, жодним чином).
Крім того, треба пам’ятати, що в регіоні існує ще один впливовий «центр тяжіння» – колишня СДПУ(о) і персонально Віктор Медведчук, якого майже одностайно вважають провідником інтересів Росії в Україні.
Це – лише найбільш помітні на місцевому ландшафті постаті. Але за такими ж приблизно принципами влаштована в цілому структура влади в області. При чому корупційні зв’язки просякують і відомства, які не є частиною обласної влади, а відносяться до загальнодержавного підпорядкування (зокрема, силові структури, суди).
І оскільки клан Балог чи про-Медведчуковські політики підігрівають ізоляціоністські настрої, так само керівництво навіть селищ маніпулює громадською думкою. Зокрема, ми вже в процесі польових досліджень стикалися з вислідами свідомого оббрехування з боку сільських голів майбутньої реформи самоврядування. Нам розповідали навіть і деякі міські активісти, освічені ж ніби люди, що це буде поневолення, «новітні колгоспи»… (це показує слабкий імунитет громадськості проти маніпулятивних впливів, але про громадське суспільство – нижче).
Крім поганої тяглості, важливим чинником того, чому місцева влада така, як є, можна визнати економічну ситуацію. Значною мірою економіка регіону перебуває в «сірій зоні» – а то й в «чорній». Це зумовлено близкістю кордону, звичайно.
В регіоні процвітає контрабанда всіх можливих ґатунків, від відносно законного способу дії, від якого, втім, осідає певний «золотий пил» на прикордонних територіях, до відверто злочинних схем. Аж до наркотрафіка і торговлі людьми. Від контрабанді «по зеленці» – тобто через неконтрольовані ділянки кордону – до корупційної через митні пункти. Від дрібного перемитництва (через кордон з кількома блоками цигарок) до великого, поставленого на потік вивозу ліса-кругляка, солі, каменю, ввозу автівок, взагалі будь-якого товару з-за кордону. Вивіз сировини пов’язаний з хижацькою експлуатацією природних ресурсів (каменоломні-копанки, сіль, ліси) і створенням екологічних проблем. Окремо стоїть специфічна кримінальна діяльність – так звані «врізки» в нафтопроводи. Тут важлива не стільки економічна складова, скільки загальна ситуація беззаконня і коруптогенності: адже, згідно тверджень наших інформаторів, «кришує» цей напрям міліція.
Загалом, за рівнем перебування бізнесу в «сірій зоні», за modus operandi владного істеблішменту (і тіньової влади – локального олігархату – також) можна провести певні паралелі з Донбасом п’ятирічної, скажімо, давнини. Так само ізоляціонізм, до якого схиляють громадскість, так само працюють не стільки закони, скільки сталі практики, так само криміналізований економічно-господарський дискурс. Є й відмінності, звичайно: рівень монополізації менший, рівень паразитизму на державному бюджеті також значно менший, і навіть ціннісна платформа субсоціуму місцевої «еліти» інша. Зокрема, не може йтися про орієнтацію на «русскій мір», ані на рівні риторики, ані на рівні переконань.
Громадянське суспільство
Тут ми виявили відносну слабкість, як на рівні інституціалізації, так і взагалі на рівні усвідомлення прав громади. Звичайно, не може йтися про той рівень інфантілізму й патерналізму, який спостерігався на Донбасі: адже суспільство цілком інакше, економічна і соціальна моделі інші. Не індустріальні урбанізовані агломерації, а сільські громади, дрібне підприємництво, торгівля. В цілому значно більш життєздатна соціальна конструкція. Але слабкі навички.
Вектор розвитку в цілому позитивний: так, в найбільшому й найбільш просунутому Ужгороді спостерігаються доволі міцні паростки громадянського суспільства. Наявні активісти, здебільшого ініційовані до суспільного життя подіями минулого Майдану, але є й вихідці з природоохоронських кіл, із захисників культурного надбання і взагалі з середовища культурників, меншою мірою – з середовища правозахисників. Мають на своєму рахунку певні success story – як підчас безпосередньо Майдану (коли ситуація зрештою розрядилася взяттям ОДА і створенням Народної ради), так і пізніше – у протистоянні з корумпованою владою (насамперед міською) – успішно відстояли низку історичних пам’яток, не дали приватизувати певне міське майно, змусили владу посунутися у питанні роботи міського транспорту. А головне – після Майдану вдалося зберегти залученість до громадської активності досить-таки широких кіл. Не всі перейняті проблемами самоврядування, контролю влади і т.п., але існує потужний волонтерський рух – з допомоги армії. Також інтелектуальна еліта досить наполегливо займається напрацюванням візій майбутнього – принаймні на рівні близьких перспектив регіону. Також не підлягає сумніву, що переважає проукраїнська позиція, особливо серед молоді, а також значною мірою серед людей середнього віку, особливо серед тих, кого можна віднести до «середнього класу» – середній і дрібний бізнес, люди інтелектуальних професій.
Ми провели там дві змістовні дискусії, круглий стіл «Потенційні конфлікти в Закарпатті та шляхи їх вирішення» та дискусія «Медіа і суспільство» – про роль медіа в суспільних перетвореннях (докладніше див. в додатках). Вони мали розголос у місцевій пресі – а для нас були досить інформативні щодо настроїв і інтелектуальної потуги міського суспільства.
Водночас у другому за значенням місті області, Мукачеві, ми спостерігали значно менше розвинутий суспільний дискурс. І чисельно середовище активістів менше, і досвіду в нього менше, і success story поки що невеликі. І решта міського суспільства пасивніша, важкіша на підйом.
Але якщо вважати, що процеси перетворень поширюються з центру регіону на периферію (як це зазвичай буває), то в цілому вектор розвитку позитивний. Тим більш що ужгородські активісти активно займаються роботою з іншими місцевими громадами в області.
Загальний висновок такий, що ситуація змінюється на краще, хоча й повільно. І за бажання, є на що й на кого спертися, якщо починати там системну роботу з громадянським суспільством.
Нас, зокрема, дуже цікавило питання наявності умовно радянської ідентичності в регіоні. Адже історія Закарпаття така, що там це було б не дивом: кілька хвиль заселення (колонізації) з боку Росії, зокрема, остання радянська – досить потужна (у 40-50-ті роки ХХ століття), пов’язана і з індустріалізацією регіону, і з великою кількістю військових містечок (тут ми навіть можемо провести певні паралелі з Кримом у повоєння). До того ж дуже строката ситуація з етнічними громадами, і безліч малих локальних ідентичностей – все це є чинниками ризику, що радянська ідентичність там виявиться стійкою, як приваблива ключова доктрина, така, що позірно максимально знімає міжетнічні протиріччя, принаймні на рівні декларацій.
Але виявилося, що радянська ідентичність серйозного базису в регіоні не має. Що далося взнаки: близкість Європи в якості взірця, відносно малий час порадянщення, загальна економічна модель, максимально далека від соціалістичної – неясно. Але факт, що конфлікту по цій лінії не буде.
Але є інші тривожні ознаки. Так, місцеві мешканці активно наполягають на своїй винятковій толерантності як на особливості місцевого менталитету. Але на нашу думку, ці твердження не мають під собою серйозного ґрунту. Толерантність як усвідомлена цінність фактично відсутня в суспільному дискурсі.
Красномовне підтвердження – постать екс-мера Ужгорода на прізвище Ратушняк. Він є давнім відкритим антисемітом (досить екзотичне в сучасній Україні явище). І це не завадило йому обиратися мером тричі! А тепер він взагалі перетворився на… расиста. Справа в тому, що після окупації Луганська в УжНУ з’явилися іноземні студенти, у помітній кількості, при чому значна частина з них – темношкірі. І стався прикрий інцидент із недопущенням цих іноземців у розважальний центр, який належить цьому політику. З відверто расистськими мотиваціями. І подальшими обурливими висловлюваннями в їхній бік. Ну, справа не в цій людині. Але ж його вчинок не справив жодного враження на більшість місцевої спільноти! Ніякої бурі обурення у ЗМІ чи соцмережах, тільки поодинокі голоси активістів…
Так само на тій-таки вищезгаданій дискусії, де прозвучало багато слів про питому закарпатську толерантність, ми почули зовсім не толерантні судження щодо етнічної громади ромів.
Тобто, наш висновок такий: скоріше йдеться про небажання вирішувати накопичені проблеми в міжетнічних стосунках, і взагалі будь-які накопичені проблеми. Про звичку обходити гострі кути. (Прояв загального високго рівня конформізму).
Така особливість соціальної поведінки є, з одного боку, непоганим явищем, бо суспільство не схильне само по собі продукувати ескалацію. Але з іншого боку, робить місцеве суспільство дуже вразливим до цілеспрямованих дестабілізуючих впливів: бо нема навичок розв’язання запалених конфліктів, у гострій фазі. Приклад: Одеса. Саме там ми чули дуже схожу риторику.
Преса
Одним з чинників суспільної небезпеки є стан місцевих ЗМІ. Вони є: а) застарілі змістовно і технологічно; б) перебувають у стані сервільної залежності від власників, винятково з числа місцевого олігархату (чи держави, уособлюваної представниками вищеописаних місцевих еліт). При чому це стосується як традиційних ЗМІ, так і електронних. Про журналістські стандарти роботи навіть не йдеться, про усвідомлену громадянську позицію – також.
Незалежних інформаційних ресурсів формату сайтів там не існує. Хіба що спільноти у соцмережах об’єднують певну кількість громадських журналістів, в основному початківців.
Тому в регіоні доведеться виховувати і навчати професії абсолютно нову генерацію журналістів.
Ну, є ще кілька окремих тем, які спливали у медіа-просторі застосовно до Закарпаття.
Русинська тема
Ця тема є предметом багатьох спекуляцій і підвищеної уваги з боку російських спецслужб різного ґатунку, від різних центрів стратегічних досліджень у Ростові до маскованих під європейські структури, що займаються локальними ідентичностями.
Конфлікт, пов’язаний з русинством, видається нам штучно підтримуваним. Йдеться про локальну ідентичність, створенню якої свого часу сприяла ще Російська імперія. З метою створити противаги і проблеми Австро-Угорській імперії (ситуація, дзеркальна тій, коли казали про українство – «проект австрійського генштабу»). Слід розуміти: Закарпаття хоч і входило до Австро-Угорської імперії, але адміністративно підпорядковувалося угорській автономії. Тому зазнавало інакших впливів ніж, скажімо, сусідня Галичина. (Угорська національна політика була інакша, ніж власне австрійська.) В результаті той самий етнічний субстрат, який звався українцями в Галичині, в Закарпатті отримав назвисько «русини». Зокрема, побіжний аналіз варіацій русинської мови каже, що попри лексичні відмінності, на рівні граматичної основи ми маємо справу з говіркою Південно-Західного діалекту.
В подальшому, вже у ХХ і ХХІ столітті, спадкоємці тієї ж самої Російської імперії наповнювали русинський дискурс іншими змістами. Наразі з русинства (зі змінним успіхом) намагаються виробити ідентичність, конкурентну українству. Між тим йдеться про локальну ідентичність, яка може бути природно і комфортно включена до загальної української (як ключову доктрину). І вона цілком може бути трансформована у неконфліктну до україства локальну ідентичність. І в нас склалося враження, що суспільство сприйняло б з певним полегшенням таке перетворення.
Потенційні конфлікти на релігійному підґрунті
Ситуація з різними конфесіями на Закарпатті строката і заплутана, в силу історичних причин. І маловідома за межами області. Зокрема, там навіть греко-католики окремі від УГКЦ.
Водночас в цілому регіон – і сільська частина, і міста – досить клерикальні. Тобто, церкви являють там потужний чинник суспільного життя.
Але ми поки що можемо констатувати, що конфліктогенним релігійне питання не є, за винятком діяльності УПЦ МП, яка (частково) є різко проросійською і достаиьо деструктивною силою, а частково – проукраїнською, і теж схильною до конфліктогенності.
Тому скоріше за все якщо релігійна тема й може бути використана в роздмухування конфліктів, то в якості допоміжного інструментарію.
Павло Гомонай, Тетяна Кохановська, ІЦ «Майдан Моніторинг»
Українська Миротворча Школа – коаліція громадських та державних організацій України та Польщі, проект працює за підтримки Посольства Великої Британії в Україні.