Терпкі пахощі чорнобривців густо наповнюють виставкову залу. Ці квіти впереміж із зеленню оазами розкидані по підлозі. А на них табунчиками «пасуться» дивовижної краси казкові коні, тури, барани, козли, походжають леви, їдуть мажею на ярмарок козаки й гончарі. Окрім бездоганності форми й декору, в них така незбагненна сила й затаєна динаміка, що здається, – мить – і вони поскачуть, побіжать, поїдуть…
Виставка «90: Необарокове послання світу» – підсумок творчого життя славетного гончара, заслуженого майстра народної творчості України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Василя Омеляненка з нагоди його 90-річного ювілею.
Як пишуть у монографіях авторитетні дослідники, «творчість Василя Омеляненка є вершинним явищем українського мистецтва, а окремі твори автора стали своєрідною візитною карткою українського гончарства. Його серія зооморфного посуду є своєрідною енциклопедією народних технік роботи з матеріалом і каталогом прийомів декорування виробів, підтвердженням необмежених виражальних можливостей кераміки».
Усі його твариноподібні скульптури позначені глибоким психологізмом, вони лагідні, добродушні, «людяні» й наче промовляють до тебе.
Звісно, найвизначнішим серед творів Майстра є величезна паркова скульптура «Лев при двох головах», що експонується на території Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному з 1997 року. Це своєрідний оберег українських земель від Карпат до Дону, від Полісся до Чорного й Азовського морів.
Тодішній начальник Полтавського обласного управління культури Петро Бондаревський нагадав присутнім на урочистостях, як для створення двоголового диво-Лева автору довелося розробляти оригінальний внутрішній каркас, висушувати його просто неба, а для випалювання будувати навколо велетенську піч-горно з додатковими камерами. Утім, Василь Омеляненко, котрий не вчився в технічних вузах, а має лише атестат про середню освіту, блискуче справився з цим інженерним завданням.
Зі своїх 90-та років Василь Онуфрійович ліпить…81 рік. Будучи 9-літнім хлопчиком, якось уперше побачив у сусідів багато півників-свистунців, які його причарували. І сам вирішив спробувати зліпити. Вийшло. Поступово вдосконалював майстерність. Потім подумав, чому опішняни ліплять тільки петушків, коли в природі є й зайчики, й білочки, і рибки, і все чисто. І всі ці дитячі забавки старався робити дуже гарними. Люди залюбки купували. У голодному 33-му такий приробіток допоміг вижити родині.
Пригадує пан Василь, що батьки не відпускали його і молодшого на два роки брата Петра на річку покупатися, доки не нароблять 300 свистунців.
У його трудовій книжці – одний-єдиний запис: завод «Художній керамік», де він пропрацював 34 роки. За зміну «конав норму» – виготовити чотири леви. Хоча на відміну від інших майстрів за гончарним кругом йому доводилося (і доводиться) працювати стоячи, що набагато важче, ніж сидячи: Василь Онуфрійович дуже маленького зросту та ще й інвалід з дитинства. Потім багато років він вів майстер-класи в Опішнянському колегіумі мистецтв.
Василь Омеляненко, певно, заслуговує на занесення до Книги рекордів Гінеса, адже є найстарішим працюючим гончарем України. У його маленькому будинку є невелика домашня майстерня з горном. Він працює щодня. Без вихідних. Бо для нього праця – це його світ, його радість, його життя.
– Встаю о 5-й годині ранку, умиваюся, голюся, – ділиться секретами творчого довголіття іменинник, – потім роблю фіззарядку (37 років поспіль) – вправи і навлежки, і навсидьки, і навстойки, бо гончарство вимагає гарної фізичної форми. Іду снідати до дочки, яка живе неподалік. Потім ліплю те, що задумав звечора. Лягаю спати о 21-й годині чи о 21.30. Телевізора дивитися не люблю, бо від нього болить голова. Ходжу до лісу. Природа підказує мені ідеї нових творів.
Василь Онуфрійович вважає себе щасливою людиною, адже все життя займається, як казав видатний український філософ Григорій Сковорода, сродною працею, – улюбленим ремеслом.
На іншу складову щастя вказують усі, хто добре знає Майстра: незбагненна доброта і величезна любов до всіх і вся. Щоранку він у магазині купує зайву хлібину, а за ним вервечкою біжать усі бездомні песики Опішного. Взимку у парку підгодовує зерном горобчиків. На глину каже «глинка». Щедро ділиться з учнями своїми секретами, не приховує їх, радіє чужим успіхам, як своїм.
У зрілі роки виманювали Василя Омеляненка переїхати на ПМП до Білорусі відроджувати білоруське гончарство. Побув кілька місяців і повернувся. Бо для будь-якого художника важливо відчувати закоріненість у свою рідну землю і тяглість питомо національних традицій.
– Василь Омеляненко, – наголошує директор Інституту керамології — відділення Інституту народознавства НАН України, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України Олесь Пошивайло,– легенда нашої культури, апостол українського гончарства, наша ікона, на яку ми молимося. Він і справді обласканий Богом, обранець Бога, який дарував йому такий довгий, тернистий, але прекрасний творчий шлях, не лише для того, щоб він важко й безперестанно працював, а й для того, щоб його творчістю збергілася й примножувалася духовність України. Бо поки живе він, в Опішному живе старосвітська гончарська традиція, яку він самотньо продовжує. З глибини сторіч він перетягнув у ХХ й ХХІ століття оту традицію мислення українця, сприйняття світу як божественного дару, світу, який наповнений красою, не знає зла, ворожнечі й соціальних катаклізмів. Пан Василь є прикладом того, яким має бути Майстер: святим, залюбленим у глину і в свою землю. Якби не було Омеляненка, не постав би в Опішному Національний музей-заповідник українського гончарства, Інститут керамології, колегіум мистецтв. Він уже здобув безсмертя тим, що своїми творами «засіяв» майже всю землю: вони є в багатьох музеях та приватних колекціях України й світу.
Дуже багато вдячних слів і найщиріших побажань було виголошено у день ювілею на адресу Василя Омеляненка, гору квітів покладено до його ніг, подаровано немало гарних пісень і віршів. Опішнянська селищна рада присвоїла ювіляру звання почесного громадянина Опішні.
Зворушливо звучали з уст найменших вихованців колегіуму мистецтв поетичні рядки про гончара:
…І ліпить глеки, куманці, горшки –
Нехитрий скарб селянського достатку.
І наших душ розбитих черпки
Складає в купу нам усім на згадку…
Людмила Кучеренко,
президент Полтавськго обласного медіа-клубу
