З 21 вересня 2015 р. у Харкові відбувається перша Школа соціальних посередників в рамках Української Миротворчої школи.
Тут можна ознайомитися з репортажами про перший і другий день Школи.
На третій день учасники розмірковували, як подолати конфлікти минулого, розглядали специфіку конфліктів на пострадянському просторі та досліджували поняття комунікації.
Третій день розпочався з лекції історика, журналіста, публіциста Олександра Зінченка «Конструктор пам’ять: Польські олені, Обама та колективна пам’ять українців. Як подолати тяжіння минулого».
Лекція містить багато важливих для сьогодення акцентів.
Одним з них є те, що люди, які жили в тоталітарному суспільстві мають деякі особливості, які необхідно враховувати посереднику.
Одна з них, це відсутність у них причинно-наслідкового зв’язку.
Після Голодомору суспільство залякали настільки, що старше покоління намагалося не розповідати молодшому про реальні події минулого. Як наслідок, перервався звязок між поколіннями. Ставлення до минулого формувала офіційна пропаганда.
У свідомості людей має відбиватися ланцюжок подій. Має бути зрозуміло, яка подія призвела до яких наслідків. Якщо вилучити якісь ланки, то ланчюжок причинно-наслідкових зв’язків переривається. Через це люди з пострадянською свідомістю не можуть зрозуміти, що до чого призводить і не розуміють можливих жахливих наслідків деяких подій.
Офіційна пропаганда замінювала вилучені ланки міфами. Зрештою вийшло, що за радянщини вся історія виявилася побудованою на міфах.
Позбутися цих міфів можна лише одним шляхом – говорити правду. Потрібно не піддаватися спокусі промовчати. Правда не шкодить. Шкодять брехня і маніпуляції.
«Ленін одним з перших своїх наказів скасував вивчення в школі логіки» – підтвердив зал слова лектора.
Через нерозуміння причин подій у людей з’являється недовіра, вони починають продукувати міфи самі. Так з’являються наприклад, міфи, про світові заговори та зовнішнє керування світом.
Лектор розкрив ще один феномен пострадянських людей. Вони часто думають, що все знають, тому висловлюються категорично. Але при радянщині у людей не було достатньої повноти знань, щоб робити однозначні висновки. Наприклад, хизуючись тим, що за радянщини ми першими полетіли в космос, мало хто знає, що Корольов, помер від травми, яку отримав в НКВС. І цілком імовірно, що ми могли би полетіти на Марс, аби не нелюдська політика СРСР. Ці люди не знають таких нюансів. Потрібно донести до них, що насправді було не так, як їм розповідали.
Лектор поділився досвідом Польщі стосовно вирішення проблем політики пам’яті. У поляків на два покоління менше радянських людей, тому в них не розірвався зв’яком між дорадянським і післярадянським минулим. В суспільстві Польщі весь час проходить комунікація про минуле в різних контекстах. Актуалізація його відбувається через мистецтво. Митці піднімають різні теми, які здіймають хвилі обговорень. Навіть якщо вони перебільшують, при обговоренні експерти, історики, вчені, громадські активісти їх поправлять, але минуле буде прорефлексовано.
В Польщі добилися того, що про історію говорять не з позиції мас, а з позиції пересічної людини. Там є 15 затребуваних історичних журналів. І на них заробляють гроші, там це навіть може бути бізнесом.
Олександр озвучив на лекції ще один цікавий феномен притаманний посттоталітарним суспільствам: розшарування пам’яті. Відомо, що шари олії та води не змішуються між собою. Якщо порівняти офіційну версію подій з олією, а події, що справді переживала людина, з водою, то можна зрозуміти, як вони паралельно існують в людській свідомості. Під олією офіційної версії існує чиста вода власних спогадів та переживань. Її не видно, але вона є. Таке розшарування відбувалося в головах людей цілої країни. Це масова шизофренія. Такими були прояви геноцидної політики проти українців зі сторони Кремля.
Олександр наочно розповів, як народжуються два погляди на минуле. Нащадки ката, що за своє життя знищив тисячі людей і нащадки жертви цього терору будуть мати прямо протилежне уявлення про однакові часи минулого. Нащадки ката мали люблячого тата, який їх усім забезпечував, гарно харчувалися і мали прекрасний одяг, і нащадки жертви, які не тільки були позбавлена всіх привілеїв, але і нормального людського життя.
Два різних досвіда. Як нам з цим бути? Як вирішити це питання?
Наша память про минуле є складовою нашої ідентичность, тому зазіхання на пам’ять сприймається як зазіхання на особистість. Це пояснює важливість для кожної людини її спогадів і міркувань про своє минуле. Щоб вирішити питання різних поглядів – потрібна дискусія, проговорення кожним своїх аргументів. Ключовий посил діалогу має бути: «Все простити, але нічого не забувати».
Лектор наголосив, що миротворці всіх часів були незрозумілі своїм сучасникам, але згодом суспільство переосмислювало і розуміло важливість їх вчинків для встановлення миру. Одним з таких прикладів був вчинок Віллі Брандт, канцлера Німеччини, який після покладання квітів до пам’ятнику жертвам Варшавського повстання, несподівано став на коліна. За протоколом цього не було передбачено. Коли його спитали, чому він це зробив, він відповів: «Я відчув там, що схилити голову буде недостатньо».
Цей спонтанний жест покаяння не схвалили ні німці, ні поляки, але він згодом став початком примиренню між народами. Віллі Брандт отримав велику популярність через цей крок. Через 30 років по події йому встановили пам’ятник біля місця, де вона відбулася. Вважається, що саме за цей жест він отримав Нобелевську премію миру.
Віллі Брандт дав суспільству гірку пігулку. Ніхто не хотів її пити, але саме вона вилікувала суспільство. Ми маємо робити те саме, кожен на своєму місті.
«Без гіркої пігулки українське суспільство не видужає» – стверджує Олександр.
Ключовий посил розмов про примирення має бути: «Пробачаємо і просимо пробачення».
Нам потрібно стати цими гіркими пігулками і починати руйнувати радянські міфи. Найгірше, що означені особливості пострадянських людей можуть відновлюватися у наступних поколіннях, тому, ми не можемо просто перечекати поки підуть їх фізичні носії.
Згадав Олександр і слова ще одного миротворця Махатми Ганді «Якщо хочете змін, станьте ними». «Кожен з нас може змінювати цей світ. Навіть маленькими кроками» – додав тренер.
Лекція розчулила учасників. Відгуки були неймовірні. Лектор навів знання, які були майже недоступні на Східній Україні. Після лекції учасниця з Краматорську емоційно промовила: «Як же все це їм донести!». Вона зазначила, що вражена цією інформацією, що для неї все це одкровення і вона зараз розмірковує, як доступно донести ці знання до рідних і односельців.
Наступна лекція «Конфлікти на пострадянському просторі» Андрія Камєнщикова, координатора східно-європейської мережі глобального партнерства щодо запобігання збройним конфліктам.
Лектор має великий досвід мирного врегулювання конфліктів, яким він поділився з учасниками. На його думку, потрібно намагатися зрозуміти аргументацію опонента, навіть якщо ти з нею категорично не згоден. Чим краще ти розумієш реальні мотиви іншого, тим простіше тобі буде донести свою правду. Ти починаєш розуміти, звідки йдуть переконання твого опонента. Це підсилює переговорну позицію і допомагає знайти підходи, які приводять до взаєморозуміння.
Висловився лектор і щодо подій в Україні. Конфлікт в Україні виділяє серед інших конфліктів те, що це перший пострадянський конфлікт, де зовнішні фактори домінують на внутрішніми. Всередині країни була проблема, а не конфлікт.
Позитивною новиною є те, що населення Сходу України дуже важко мобілізувалося російськими маніпуляторами і не втягнулося у війну. Процент людей, що втягнувся набагато менший, ніж у інших конфліктах. Населення в зоні відкрите до сприйняття і діалог там працює.
Успіх України в ситуації вирішення конфлікту лектор бачить в побудові сильного громадянського суспільства.
Поле для діяльності для соціальних посередників там велике.
Наступним відбувся тренінг «Комунікація як інструмент», який модерували Міхаїл Кіпніс, педагог, театральний режисер та Володимир Ланько, психолог.
Під час тренінгу учасники знайомилися з поняттям комунікації, досліджували бар’єри, які виникають під час встановлення комунікації та вчилися їх долати, через участь в ігрових ситуаціях відпрацювали навички позбавлення від конфліктогенів, аналізували складові управління комунікаційним процесом, знайомилися з поняттям емпатії, визначали якості необхідні комунікатору та досліджували себе на предмет їх наявності.
Окремо наголосили на тому, що ні в якому разі не потрібно уникати конфлікту, адже конфлікт допомагає вирішувати проблему і робити комфортнішим наше співіснування. Якщо ми уникаємо конфлікту, ми уникаємо комунікації. Натомість, потрібно вчитися їх конструктивно вирішувати.
Підкреслювали тренери і нашу любов до оцінювання. Оцінка – це неоднозначна річ. Часто вона буває неприємна, навіть позитивна, тому її потрібно намагатися уникати. Не «ти молодець!», а «мені було цікаво з тобою».
Акцент був зроблений на тому, що ще зі школи ми звикли вчитися, звертаючи увагу на помилки, через що, після 20 років такого навчання, ми тільки їх і бачимо у своєму житті. Потрібно переформатувати свою увагу на власні успіхи, тоді вони досягатимуться простіше.
Треніг був насичений і результативний, про що засвідчили відгуки учасників у зворотньому зв’язку:
«Дуже позитивна енергетика на тренінгах. Тренери привертають до себе, чують і слухають. Працювати в групі комфортно. Ми як одна родина. Я не боюся сказати щось неправильно, не боюся засудження чи критики».
«Атмосфера дружелюбна та сприятлива для відкритості. Динамічно, весело, не сумно, цікаво».
«Після тренінгів починаєш бачили шляхи для власного розвитку та самовдосконалення».
«Намагаюся зараз віднайти зворотній зв’язок із собою».
В кінці дня учасники мали можливість відвідати екскурсії – Меморіали Харкова, Харків як мультикультурний мегаполіс, Український Харків
Проект «Українська миротворча школа» реалізується коаліцією громадських організацій за фінансової підтримки Посольства Великої Британії в Україні.