Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса.
Вони ще й досі ходять поміж нами
І ми їм руку подаєм.
Максим Рильський, 1964
За програмою Харківської правозахисної групи я записую інтерв’ю з колишніми совєцькими політв’язнями та дисидентами (дисиденти – це котрі не сиділи, а могли б. Були тоді до-сиденти, сиденти і від-сиденти). Усі розповідають про свої – і не лише свої страждання. Але не менш вражаючі розповіді дружин політв’язнів. Бо вони часом страждали більше, ніж в’язні.
Ось що розповідає Віра Павлівна Лісова (Гриценко). Її чоловік, кандидат філософських наук Василь Лісовий, тоді член КПРС, 5 липня 1972 року подав у ЦК КПУ “Відкритого листа членам ЦК КПРС і ЦК КП України” – на захист заарештованих «у справі Добоша» 12 січня шістдесятників. Нагадаю: турист із Бельгії Ярослав Добош зустрівся у Львові зі Стефанією Гулик, у Києві з Іваном Світличним та Леонідом Селезненком. Затриманий на кордоні в Чопі 4 січня. У нього вилучили такі страшні «антирадянські документи»: фотоплівку зі «Словником українських рим» Святослава Караванського (тоді був політв’язнем), фотознімки Валентина Мороза і Василя Стуса. Добоша в червні викинули за кордон, а десятки українців були засуджені вже не за «шпигунство», а за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації і пропаганди».
Лист Василя Лісового закінчувався так:
“Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” — це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така “справа” дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи — ось чому прошу мене також заарештувати і судити”.
«Прохання» Лісового було задовільнене наступного дня. Зранку його викликали на роботу в Інститут філософії. Кагебісти затримали там його, привезли додому на Дарницький бульвар, у присутності вагітної на останніх тижнях дружини Віри та її 6-річної доньки Мирослави вчинили обшук. Віра Лісова народила сина Оксена 21 липня. Його батько повернувся аж через 11 років…
І ось що 25.06. 2013 р. Оксен Васильович Лісовий (нині директор Малої Академії Наук) сказав про вчинок батька на відкритті меморіяльної виставки «Дорога Василя Лісового» в Музеї шістдесятництва:
«Василь Лісовий був дуже високоморальною людиною і дуже високопрофесійним ученим, який зробив усі кроки, які, на його думку, повинна була зробити людина з високою мораллю і як учений, який присвятив себе філософії. Бо він присвятив себе насамперед тій науці, яка покликана говорити правду і докопуватися до суті.
Нема потреби говорити, що я безмежно вдячний батькам моїм. Бо й мати моя брала участь у рішенні батька. Я думаю, що якби Віра Лісова сказала однозначно «ні», що цього не слід робити ні в якому разі, якби він не отримав цієї підтримки сім΄ї… Певно, що цього ніхто не хотів, ніхто його не підштовхував, але якби його позиція не була підтримана сім΄єю, родиною, мамою, то він не мав би сили для таких кроків, щоб пережити все це. Але тим не менше я вдячний йому, бо я вважаю, що те, що він зробив особисто для мене, набагато більше, ніж якби він зробив блискучу кар΄єру вченого, був сьогодні академіком НАНУ і мав усі реґалії і весь набір матеріяльних благ, які мають академіки. Він зробив один маленький крок для утвердження демократії і свободи в цій країні, для свободи цієї країни, для її появи як держави, і це набагато цінніше для мене і для моїх дітей, ніж будь-які інші матеріяльні блага, які міг би залишити батько».
Сам В. Лісовий написав у спогадах: «Не скажу, що в момент прийняття свого рішення вступити у відкритий конфлікт із системою, природу якої добре знав, переживав почуття героїчного ентузіазму. Радше мав почуття смирення перед вимогою внутрішнього закону, послуговуючись мовою Канта». (В. Лісовий. Спогади. Поезії. – К.: Смолоскип, 2014)
Ось що розказала Віра Павлівна:
«З УНДІПу (Український науково-дослідний інститут педагогіки) мені переказували, щоб я прийшла і подала заяву на звільнення за власним бажанням. Підставою був звичайний страх. Бо дзвонили з КГБ у відділ кадрів і запитували про Лісову, чи працює така. Начальник відділу кадрів відповіла: “Так, працює – а хто це цікавиться? Бо вона зараз у декретній відпустці”. – “Це з органів держбезпеки. Ну, нехай працює, нехай працює”. – Так мені переповіли гінці. І треба, щоб я написала заяву «за власним бажанням». Тоді Тамара Іванівна Цвелих (заввідділу естетичного виховання, де працювала Віра Павлівна. – В.О.) прислала до мене лаборантку, яка переказала: “Ні в якому разі не смійте подавати заяву за власним бажанням! Вони не мають права вас звільняти, бо ви в декретній відпустці”.
І все ж таки її через рік звільнили. Далі – ціла вервечка безробіття і звільнень, які годі тут перерахувати.
«Як я сприйняла арешт чоловіка? Кожна людина у таких ситуаціях вчиняє відповідно до свого внутрішнього «Я»: хтось лякається, а хтось не може стати інакшим, як є. А Лісовий захищав не тільки власну гідність, але й гідність української інтеліґенції. Допомагало нам вистояти розуміння, що саме влада порушує Конституцію, а не ми.
В.О.: Колись я чув, що Вас викликали в КГБ, а Ви брали якісь папери з собою, бо вдома могли зробити обшук за Вашої відсутності. То Ви йшли в КГБ з тими паперами. Там обшуку Вам не робили.
В.Лісова: Так, було таке. Це вже коли Оксен був старшенький, я його брала за руку. Оксен там сідав і малював, а зі мною розмовляли. Зі мною була маленька сумочка, а там удвоє згорнений з цигаркового паперу «Лист до ЦК» Лісового і дещо інше. Я відкривала сумочку, щось там діставала, паспорт чи хустинку. А ще раніше, як Оксен був маленький, приходив слідчий Цімох Микола Ппавлович ще з кимось за «Листом» Василя, але я, зрештою, сказала, що спалила його.
Без досвіду, без знань законів… Я могла б просто не йти з дитиною на ті допити. Ні вагітна, ні з малою дитиною. Але я людина в принципі законослухняна, викликають – то я йшла. Говорила, як мені підказувало моє сумління. Я завжди була стримана і намагалась цим людям казати правду. Спокійно, стримано говорила правду. Кажу: ну це ж тридцять сьомий рік, що ж це ви робите? Слідчий Рибченко так спокійно і доброзичливо відповів: «Та ні, це не тридцять сьомий, це трохи інше…».
В.О.: Нашу справу вів майор Караванов, то явно не українець.
В.Лісова: Караванов був жорстокий зі мною, грубо розмовляв російською мовою і навіть погрожував: “Якщо ще трапиться де-небудь нам «Лист» Лісового – бо ми всюди вилучили його «Листи» – ви будете відповідати, навіть коли й діти виростуть”. Пам‘ятаю казав мені: «Не в своё дело он вмешался, лучше бы берёг семью». Я відповіла: «Але ж він не лише сім‘янин, а й член партії, який крім обов‘язків має право, наприклад, критикувати якісь негативні явища в суспільстві». Я згадала застереження Караванова, коли ми 1986 року повернулись із заслання, і мене продовжували викликати на всякі безпідставні допити. На цей час у Дарницькому районі був збудований гарний будиночок, районне КГБ. Розмову протоколювали, слідчий розмовляв гарною українською мовою. Казали, що він зі Львова. Високий, вродливий чоловік середнього віку – я забула його прізвище, на жаль. То я тоді казала йому: «За те, що ви зробили з Василем Стусом, – ще відповідати будете». Він так пильно на мене подивився, каже: “Так? Відповідати будемо?” Кажу: “Аякже?”
В.О.: А от є документ Української Гельсінкської групи про переслідування Вас. Там, зокрема, описаний епізод, що у Вашій квартирі зробили обшук без Вас. (Меморандум № 8 «Про переслідування Віри Лісової – дружини політв`язня» від 15.03.1977 // Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група; Харків: Фоліо, 2001. – Т. 2. – С. 95–96. – В.О.).
В.Лісова: Очевидно, вони заходили, я бачила сліди. Писала дільничному міліціонерові: «Захистіть», – то він відповів мені: “Что это у вас, мания преследования?” Але коли я пішла в районну міліцію на прийом, то серед слідчих міліції зустріла людину. Дивлюся: очі, реакція – все людське, і він каже: “Так, я розумію. Значить, їм щось треба було у вас побачити в домі без вашої присутності”.
Але ті «хлопці з КГБ», як казав Василь Стус, почали до мене активно присікуватись, коли я після першої половини відбуття кари Василем почала писати на його захист. Писала багато, кругом: спочатку в наші органи, і в Москву, і в ЦК, і в Верховну Раду, і до Комітету жінок, а коли побачила трафаретні відписки, то написала комуністам Франції, бо якраз Таня Житникова зверталася щодо свого чоловіка Леоніда Плюща. І комуністам Канади, і в “Міжнародну Амністію”, і в Міжнародну організацію захисту прав людини писала листи. Відповідь одержала тільки від Жоржа Марше, яку допомогла перекласти Марія Овдієнко: там було сказано, що Французька компартія є небайдужою до ситуації в СРСР, але в даному конкретному випадку не може допомогти.
Після цього вони почали дуже агресивно до мене ставиться, зокрема, через своїх оперуповноважених, кураторів. Було їх у мене три. Перший був – на жаль, я не можу зараз його прізвище пригадати, – підполковник, старшого віку, спокійний, стриманий. Він дуже мило зі мною розмовляв: “Ну, скільки ж вас? Вас там жменька, треба покаятись та й жити як люди”. Він мав звичку приходити до мене так: десь на дорозі зустріти біля моєї роботи перед самим Новим роком – буквально тридцять першого аж у другій половині дня. А то десь перед самим днем народження моєї дитини, так, щоби несподівано зіпсувати нам якесь свято.
Але незабаром поставили другого. З різко протилежною поведінкою. Це був знаменитий Кірічек Валерій Васильович. У нашому колі ходили чутки, що це був спеціаліст з організації кримінальних справ, зокрема Вадима Смогителя, Миколи Горбаля, Саші Фельдмана, який, між іншим, Василів лист у Москву передавав. Цей Кірічек був дуже жорстокий зі мною. У цей час (у жовтні 1976 року) я влаштувалася в один науково-дослідний інститут, що був філіалом московського (Украинский филиал Центрального института научной организации труда управления и рационализации Центросоюза). Там дуже добре до мене ставились. Я була надомницею: друкувала, редагувала, робила все, що їм треба. Мене оформляли на тимчасові терміни. А в перервах я мала можливість поїхати в село за продуктами. Він пішов на моє місце праці і в присутності начальника відділу кадрів та заступника директора розмовляв зі мною дуже грубо. Причиною його невдоволення було те, що я не прийшла на виклик КГБ. Начальник відділу кадрів, колишній військовий, коли почув, що тут у нього працює якась така непевна людина, то був просто сам не свій. Коли цей Кірічек запитав, чому я не прийшла на виклик, а я сказала: «А ви не мали ні підстав, ні права мене викликати». То начальник відділу кадрів запитав: “Как? Откуда вы это знаете, что они не имели права?” – “Прочитала”. Він аж підскочив: “Как?! Она еще читает?!” Коли ж я лишилася без свідків, то Кірічек поводився зі мною як фашист. Це мені коштувало передінфарктного стану. З роботи мене звільнили. Це було 5 лютого 1977 року.
А те, що вони з дітьми виробляли, то були дуже жахливі історії…
Що ми з чоловіком потрапили у надзвичайну матеріальну скруту, то це наслідок нашого вибору. А от жорстокі маніпуляції з нашими дітьми вражали. Василь у 1979 році уже був на засланні, у Бурятії. Дзвонить він мені десь о четвертій ранку: “Що там у вас трапилось? Бо мені тут кажуть, що щось таке трапилось у вас і ти дуже переживаєш”. Кажу: “Заспокійся, нічого не трапилось”. Пішла я на роботу на другу зміну. Коли годині о третій переляканим голосом Мирослава (вона була тоді у сьомому класі) по телефону мені каже: “Мамо, на мене напали і хотіли мене зґвалтувати”. Я прибігаю додому і зразу дзвоню своєму кураторові (це вже був інший куратор, Кірічка відставили після моїх скарг: я в КГБ сказала, що він фашист). То я дзвоню куратору і кажу: “Отаке трапилось. І ви таке можете робити?” – “Віра Павлівна, ви думаєте, що це ми, ви думаєте, що це ми?” – “Ви не розрахували: Василь Семенович дізнався про це раніше, ніж воно трапилось. Подзвонив о четвертій ранку, а воно трапилось о третій годині дня». Напав якийсь тип і явно імітував, дав їй можливість утекти тут, у під’їзді. Він стежив за нею, йшов за нею, потім випередив, зайшов у під’їзд. Для нас то було страшне потрясіння, ми просто боялися. Дівчинка сьомого класу сама вже не йшла в школу вранці, я її відводила або з сусідськими дітьми відправляла. Я ходила з двома своїми дітьми, то за нами час від часу ходили хлопці з апаратиком, щоб діти це бачили. Мирослава казала: “Мамо, ти подивись, ось він ходить і наставляє на нас свій апаратик”. Я повернусь – він кудись собі дивиться вбік…». КГБ присвоїв об’єктові стеження Лісовій кличку «Тихая». Подивіться на їхньому знімку.
На знімку з архіву КГБ/СБУ: Віра Лісова з сином Оксеном. Підпис кагебістською рукою: «Об[ъект] «Тихая» на ул. Ю. Гагарина в 17 час. 18.01.1976 г.»
23 січня 1978 року вчинили трус за підозрою, що в неї можуть зберігатися речі з обікраденого універмагу десь на Львівщині…
Коли Лісовий після 7 років ув’язнення вийшов на заслання, дружина влітку 1981 року зібрала дітей і, як декабристка, поїхала до нього в Бурятію. Приїхала в село Новая Брянь вранці і довідалася, що Лісового заарештували вночі за звинуваченням у «дармоїдстві», дали один рік криміналу. Насправді його позбавили роботи за протест проти «введения ограниченного контингента» в Афганістан. Наступного літа сім’я «возз’єдналася» в селі Ілька і провела там три роки.
Повністю інтерв’ю В. Лісової від 9.10.1998 р. є на сайті ХПГ: http://archive.khpg.org/index.php?id=1203973073&w).
P.S. Епіграф М. Рильського може й застарів. Дехто зі згаданих кагебістів, імовірно, вже кипить у пекельній смолі. А от Кірічек Валерій Васильович 7 січня 2014 року справив своє 70-річчя, – повідомляє сайт «Контрразведчики Чернобыля» https://sites.google.com/site/kontrrazvedcikicernobyla/ubilei/2014
Попередні публікації:
Василь Овсієнко: Черга на люстрацію
Василь Овсієнко: Черга на люстрацію. Стаття друга