Якось моя донецька подруга спитала мене: «Чому до нас таке ставлення, чому нас так не люблять, ніби ми якісь не такі? Ми же теж просто люди. У нас є дім, родина, друзі, робота, ми такі самі, як і всі».
Це питання довго не давало мені спокою і нарешті я зрозуміла чому. Тому що вбивають, катують, ґвалтують, зраджують, крадуть, продають людей в рабство, торгують зброєю і наркотиками, віджимають чуже, вирубають ліси, зносять історичні пам’ятки, б’ють того, хто впав, принижують і насміхаються над слабшими, беруть і дають хабарі, ідуть по трупах заради кар’єри, спекулюють на загиблих, маніпулюють іншими заради власної вигоди, піаряться на чужому горі, наживаються на сиротах та інвалідах, знищують мову і культуру своєї країни, будують «рускій мір» теж «простолюди».
Ввечері, змивши з рук кров своїх жертв, «простолюди» сідають за стіл з дружиною і дітьми, потім читають дитині казочку на ніч, дають в руки ведмедика, купленого на криваві, крадені, віджаті гроші і з усмішкою повертають до коханої. А чого би й ні? Вони же теж «простолюди».
Найстрашніше те, що за зовнішніми ознаками їх неможливо розпізнати. «Простолюди» нічим не відрізняються від людей.
Оцей привітний молодий хлопець, який вранці сідає у гарну машину – може вчора ввечері він зґвалтував дівчину і викинув її десь на дорозі?
А бізнес-партнер, якому ви потискаєте руку на зустрічі – може він відгамселив дружину і дитину, бо ті потрапили під гарячу руку?
Мужній чолов’яга з відкритим лицем, який тренується поруч у спортзалі – може це він нещодавно насміхався над дідусем у вишиванці за те, що той попросив його говорити в Україні українською мовою?
І гарна брюнетка з ангельським личком – може вона витягла з вашої сумки гаманця з усією зарплатнею, доки її напарник відволікав вас?
Симпатичні хлопці спортивного вигляду – чи не вони ламають руки-ноги конкурентам або тим, хто відмовляється платити за «дах»?
Жвавий дідуган обвішаний нагородами – а чи не він в молодості розстрілював «бандер» і шкодує лише, що мало встиг зробити?
«Простолюди» десятиліттями жили в нашій країні, серед нас, ходили по нашій землі, їли наш хліб, і весь цей час люто, до нестями ненавиділи Україну. Настільки, що за першої же нагоди з радістю топтали і палили українські прапори, вбивали тих, хто говорив українською, здавали своїх сусідів, родичів і колег «новій владі». Але вони є не лише десь там. Ні, вони розповзаються по всіх куточках України і, як терміти підточують і роз’їдають її зсередини своєю всепоглинаючою ненавистю.
Вони всі чиїсь сини і дочки, чоловіки і дружини, брати і сестри, батьки і матері, бабусі й дідусі, онуки й онучки, друзі й колеги. Вони не впали з неба, це не міфічні демонічні істоти – вони живуть серед нас, в них немає ратиць і хвостів.
І головне, «простолюди» завжди мають пояснення і виправдання своїм вчинкам: сама винна; не треба лізти до людей зі своєю дурацькою вигаданою мовою; моя дружина, що хочу, те й роблю; самі «нарвалися»; не треба роззявати рота; хай знають, хто тут хазяїн; та «бандери» ж не люди; лохів треба розводити; нехай знають своє місце; що хочу, те й роблю; «какаяразніца»; «я живу в свабоднай странє». Людські цінності? Совість? Повага? Вдячність? Відповідальність? Не смішіть людей…
Так, жоден з нас не ідеальний, у кожного є тіньовий бік і ми не можемо напевне знати, як вчинимо у якійсь ситуації. Але ми можемо визначати як поводитися вже зараз – там, де ми є. Я думаю, що єдина різниця між «простолюдьми» і справжніми людьми це вміння, здатність і бажання усвідомлювати свої помилки, вчитися на них, визнавати, якщо неправий, брати відповідальність за свої дії і своє життя, поважати і підтримувати інших, робити найкраще, що можеш на своєму місці, бути вдячним і небайдужим, вчиняти по совісті, оберігати й цінувати свою мову, країну, культуру, історію, шанувати тих, хто зберіг їх для нас, продовжувати їхню справу, ділитися один з одним радістю і любов’ю.
Чи можна зробити щось іще? Не знаю, людство намагається відповісти на це питання вже не одну тисячу років, і лише кожен сам для себе може вирішити, наскільки людиною він хоче стати.
