Нещодавно в Харкові на запрошення ГО «Майдан моніторинг» з громадськими активістами спілкувався правовий радник відділу Стратегії Головного Аудиторського Бюро Польщі Пьотр КУЛЬПА.
Він постійно відвідує нашу країну, а у 2013—2014 рр. працював в нашій державі, став одним із розробників нового Закону України «Про державну службу», власне — автором його концепції.
Виступ польського фахівця з українським корінням привернув значну увагу інтернет-аудиторії. Його запис протягом короткого часу отримав понад чотири з половиною тисячи переглядів та три з половиною сотні схвальних оцінок. Йдеться не про відео-кліп, короткий топ-сюжет чи популярну кінострічку, а про тривалий (три години) професійний виклад аналітичного матеріалу, що різко звужує потенційну аудиторію. Втім, це не завадило популярності. Причину на самому початку зустрічі вдало зазначила ведуча — про таке в Україні не говорять. Або майже не говорять. Отже, маємо свіже слово від обізнаного в багатьох українських тонкощах та небайдужого до долі України експерта. Певною мірою можемо стверджувати, що маємо справу не лише з особистою позицією. Тому надалі, зі згоди автора, друкуємо стислий виклад його публічної лекції.
Повну версію можна переглянути тут:
Володимир БОЙКО, Чернігів
Аналіз інституційних патологій: досвід Польщі та шанси для України
Пьотр КУЛЬПА, правовий радник відділу Стратегії Головного Аудиторського Бюро Польщі
Типова суспільна криза настає тоді, коли очікування людей ростуть швидше, ніж їх можна задовольнити. Коли зупиняються можливості, люди розуміють — шансів для росту немає, в результаті стається вибух. Так було під час Євромайдану: тоді багатьом здавалося — досить підписати Асоціацію з ЄС й усе піде добре. Раптом хтось зупиняє очікування…
Подібних ситуацій в історії траплялося чимало. В принципі, ніхто не може забезпечити відповідності між очікуваннями та можливостями, а це значить — загроза революційних катаклізмів присутня завжди, у будь-якому суспільстві. Досі на землі вигадано два способи збереження влади за умов неминучості зазначеного розриву.
Перший відкрили фараони Давнього Єгипту. За допомогою сили вони весь дохід, що його виробляло суспільство, закопували в піраміди або ж інші гігантські споруди. При цьому рівень життя не підвищувався, знаряддя праці майже не розвивалися. Побудова Китайської стіни мала ту ж саму мету. Так могло тривати століттями та навіть тисячоліттями. Знищення доходу суспільства гарантувало збереження влади. Такий спосіб робить людей бідними, щоб вони задовольнялися мінімальними потребами та не замислювалися над своїми правами. Як правило, за подібних обставин свідомість людей — рабська. Так вони не загрожують стабільності влади.
Другий спосіб — фінікійський. Фінікійці відкрили досі небачені функції грошей, а разом з ними — кредит. Виявилося, що можна людям дозволити мати хорошу освіту, будинки, дороги, басейни та інші радощі життя, але в кредит. Той, хто платить кредит, стабілізує владу. Вони бояться безладів, бо в такому разі відсотки підуть угору й боржники багато втратять. Тому для них важливо, щоб влада зберігала стабільність. Це інша відповідь на те ж саме питання.
Різниця між цими двома способами збереження влади добре видна на прикладі Спарти та Афін: давні греки змогли побудувати багато прообразів інституцій, що застосовуються й досі.
Спарта була заснована на території, зв’язку з морем у неї не було. Вони навіть стін не будували, бо були типовими агресорами. Хто є хто в цій системі відносин регулювала політична влада. Все будувалося на жорсткій ієрархії. Політичні вороги знищувалися фізично — кожного року спартанці влаштовували свого роду полювання на найрозумніших, отже — потенційно небезпечних ілотів. Водночас між собою спартанці були рівні — для держави важливо мати більш-менш широкий клас людей, які є рівними та несуть спільну відповідальність за країну. Економіка обслуговувала політику. Вона будувалася на секторальних монополіях, причому ефективність значення не мала — спартанці насміхалися над багатством.
Афіни — це море, торгівля, багатство. Жодних обмежень для конкуренції тут не існувало — і в політиці, й у економіці. За наявності рабів переважала особиста свобода, адже лише вільна людина може бути ефективною. Звідси — філософія, диспути, освіта. Політичні суперечки вирішувалися через суд. Політика слугувала економіці. Майно мало вирішальне значення для визначення місця в соціальній структурі суспільства: у кого його більше — той впливовіший. Водночас громадяни поліса були рівними та несли спільну відповідальність за країну.
Але ж існує й міжнародний аспект. Новий час породив компрадорську систему. Її сутність — експлуатація ресурсів країни зовнішніми чинниками в обмін на збереження влади місцевих олігархів. За підтримки компрадорів останні розподіляють ресурси в середині держави та створюють її публічну владу. Іншими словами: як хочуть — так і правлять. Все це супроводжується передачею ресурсів назовні, марнотратством власних можливостей та збільшенням залежності від центру.
Як наслідок, світ ділиться на багатих та бідних, адже єдиним ресурсом та фактором, що вирішує в сучасному світі цю дилему є організація. Не праця — існують бідні країни, де працюють всі її мешканці від дітей до старих. Не природні ресурси, бо, виявляється, можна процвітати й без них. Не капітал, бо останній прийде хоч у пустелю, якщо побачить, що там можна отримати прибуток. Не нові технології — їх можна купити. Принцип такий — той, хто вище організований, може перекинути власну кризу на нижче організованого, відібрати потрібні йому ресурси.
Влада — це насамперед право вирішувати напрямок розвитку того, кого ми хочемо контролювати. Цю різницю можна створювати двома способами: підняти власний рівень організації або ж запровадити у конкурентів процедури, що дорого коштують, але не дають результатів і таким чином вивести їх на неефективний рівень організації. Це добре видно на прикладі імперій. Так у колоніальний період африканець у французьких колоніях не міг просунутися вище начальника пошти. Британці дозволяли більше, але сутність від того не змінювалася: мистецтву управляти місцевих або взагалі не навчали, або в мінімальних обсягах. В результаті, коли колоніальна адміністрація пішла, настало економічне падіння. Існувала ще монголо-татарська модель. Її сутність у тому, щоб підлеглі народи не усвідомлювали зовнішнього адміністрування, адже воно здійснювалося через структури, які нині називають спецслужбами. Місцеві подібний досвід не отримували — так в недавному минулому було й в Україні.
Саме тепер визначається куди піде Україна. До корисних чинників що впливають на неї відносяться: ймовірний підрив фінансової системи агресора, утримування низьких цін на сировинні енергоресурси, стабільна геополітична ситуаця, тривалі успіхи внутрішніх секторальних реформ. До загрозливих — розпад внутрішньої політичної єдності проти агресії, повернення Заходу до класичної реальної політики, зовнішні геополітичні конфлікти
Компрадорська система дещо по-різному веде себе за фараонської та фінікійської моделей. За фараонської периферія для збереження влади олігархів має періодично знищувати свої ресурси. Наприклад — чому Україна споживала близько 60 млрд кубометрів газу та за договором мала розрахункову ціну 450$? — Тому що більше не могла витягнути. Це свого роду давньоєгипетська піраміда для України. У відповідь центр гарантував периферії стабільність влади — підтримку, інформацію, все, що потрібно.
Фінікійська модель — це ніщо інше, як глобалізація, добре описана Іммануїлом Валлерстайном. На периферію компрадори не пускають нікого (жодної конкуренції), вважаючи її своєю ділянкою. Домінує вивезення капіталу та залежність від цін на зовнішніх ринках. Наслідок — технологічна відсталість, низька конкурентоздатність. Наприклад, через падіння цін на нафту та газ у Росії девальвували грошову одиницю, але тим, хто продає результати праці її громадян, все одно це вигідно. Вигідно й центру, адже абсолютна більшість коштів, отриманих від екпорту вуглеводнів на Захід, повертається на Захід.
Якщо країна підкоряється зовнішній структурі, то вона вимушена застосовувати неефективні засоби управління — і за фараонської моделі, і за фінікійської. Подолати цю проблему можна лише через надзусилля, через зміну власної організації.
До 2014 р. Україна перебувала в подвійній залежності: від глобалізації, або ж фінікійської моделі, та від фараонської. Таким чином, вона поєднувала кризу обох систем, бо була периферією периферії. Звичним способом дій влади стало створення різноманітних конфліктів (схід-захід, мова, історія), зміцнення бідняцької ментальності, недопуск інвесторів… Скажімо, ненормальним є майже відсутність України у світовій торгівлі, адже її основні торгівельні партнери — офшори. Подвійна система залежності може висмоктувати так само сильно, як окупація. Звідси сумні показники демографії, ВВП, тривалості життя, деградація економічна та суспільна.
2005 р. — це невдала спроба вирватися з подвійної залежності. Із 2014 р., нарешті, подвійної залежності України не існує. Але олігархія підтримує діяльність, що консервує нинішній стан речей та забезпечує переговорний простір для фінікійської моделі. Реформи в Україні йдуть повільно, часом — імітуються, щоб легко було все повернути назад. Це вигідно олігархам, адже відсутність реформ — це брак конкуренції й можливість задешево експлуатувати робочу силу. Сприяє тому конфлікт як стабілізатор влади. Агресія Росії призвела до зменшення цінності внутрішніх перетворень, а це небезпечно. Як наслідок, фараонська система вже не блокує розвиток, але свій потенціал зберігає.
Олігархія — це гарантія недорозвитку. Вона робить все від неї залежне, щоб зарплати були низькими, щоб кожен був змушений красти, бо таким чином його легше поставити на гачок та забезпечити залежність від малих коштів, створює систему недовіри між мешканцями різних регіонів країни, схильна експлуатувати радянську промислову спадщину, не вкладаючи значних коштів в оновлення виробництва, знищує конкурентів, вивозить ресурси, створює обмеження для пересування робочої сили, утримує феодальну систему влади. Виходить, що об’єктивно головний ворог олігархів — держава, але вона потребує реорганізації. Розрив між рівнем організації сучасної української держави та країн Центральної Європи прямо впливає на різницю між рівнем життя її громадян та громадян західних сусідів.
Змінам заважає корупція, але це значно ширша проблема, ніж так звана неправомірна вигода, що описана в законодавстві. В світі існують три рівні корупції: стратегічний (український), державний (африканський) та бізнесу й суспільства (європейський). В останньому випадку йдеться про конкуренцію за дефіцитні ресурси та ринку збуту. В другому — про грабунок ресурсів публічних інституцій (розкрадання державного та місцевих бюджетів), використання права на управління для отримання вигоди особисто для себе (хабар за печатку та підпис).
В першому випадку — це система, спрямована на знищення ресурсів. Наприклад — ви маєте випалити встановлену норму для отримання субсидії. Причому нікого не цікавть, що це знищення бюджету країни. Іншими словами стратегічний рівень корупції — це ухвалення державних рішень, які мають на меті величезний перерозподіл суспільних благ на користь дуже вузького кола заздалегідь визначених осіб.
В Україні говорять про другий та третій рівні корупції та майже нічого — про перший. Між тим, починаючи з 2014 року, саме тут Україна досягла найбільших успіхів. За останній рік вона суттєво зменшила свій зовнішій борг (не наростила, як часто стверджують, — зменшила). Виявилося, що Україна не така вже й залежна від зовнішнього капіталу. Для цього вистачило тієї частини коштів, що раніше зникала через стратегічну корупцію. Україна перебудувала армію, почала територіальну реформу, підвищила рівень енергоефективності. До 2014 р. Україна була простором, яким проходила труба, на якій стояли підприємства та споживали космічну кількість газу. Життя всього народу залежало від цього вуглеводню. Виявилося, що достатньо провести деякі модернізації та мати політичну волю, щоб зняти гостроту проблеми.
На жаль, механізми першого та другого рівнів корупції зберігаються. З точки зору громадської думки, тут боротьба ще не почалася. Вона розпочнеться тоді, коли корупціонера публічно змусять розповісти, чому він це зробив, а всі будуть показувати на нього пальцем. Тобто, поки українське суспільство толерантно ставиться до проявів корупції — так і триватиме.
Наступний розвиток України значною мірою залежатиме від того, чи зможе змінити вона свій тип держави — з територіального зробити його морським, чи навчится заробляти на торгівлі, використовуючи транспортне сполучення та перебудувавши його відповідним чином. Це змінить структуру влади, прийде усвідомлення, що в Україні працює капітал та є майбутнє. В такому разі вона зможе досягнути середнього рівня країн ЄС протягом 8 — 10 років.
Нинішня ж феодальна система з капіталізмом не має нічого спільного. Головним на території є голова державної адміністрації, а не обраний всенародно голова територіальної громади. Тобто влада в Україні будується зверху, а не знизу. Економіка у своїй більшості перебуває в сірій зоні, а суспільство — це система інституціоналізованої безвідповідальності. Її сенс: той, у кого є інтерес, не має коштів, а у кого кошти є — не має інтересу. Ця система працює за принципом приватизації доходу та осуспільнення боргу. Крім того, 70% ринків України — олігархічні. Тому споживач платить більшу ціну, а отримує товар гіршої якості.
Саме тепер визначається, куди піде Україна. До корисних чинників що впливають на неї, належать: ймовірний підрив фінансової системи агресора, утримування низьких цін на сировинні енергоресурси, стабільна геополітична ситуаця, тривалі успіхи внутрішніх секторальних реформ. До загрозливих — розпад внутрішньої політичної єдності проти агресії, повернення Заходу до класичної реальної політики, зовнішні геополітичні конфлікти.
Що переважить — невідомо, звідси висновок — Україні доведеться шукати компроміс між олігархами та суспільством. І тут є питання до обох фігурантів. Тобто як зберегти в суспільстві солідарність людини з людиною, щоб вони об’єднувалися, а не ворогували. А стосовно олігархів — як зробити, щоб вони несли відповідальність за майбутнє країни. Скажімо, у 2014 р. більше половини українського експорту контролювали чотири людини. Вони показали в середньому доходи за експортом на рівні 20% в гривнях, а реальна інфляція сягнула біля 200%. Іншими словами засвідчили збитки й обікрали власну країну — адже, якщо є дефіцит, то податків платити не треба. Це тоді, коли все хиталося, а звичайні громадяни збирали гроші на каски та бронежилети, віддавали за країну свою кров та життя.
Ключове питання тут — що необхідно вимагати, щоб надалі олігархи не були зацікавлені у підтримці африканського рівня корупції в Україні, щоб зупинити розкрадання бюджетних коштів і корумпування чиновників. Гарантом домовленостей могли б стати міжнародні інституції, адже їм добре відомо — де, хто і скільки зберігає коштів (здебільше — на Заході). Не вдасться досягнути компромісу — дедалі менше людей бажатимуть жити в Україні.
Світ знає кілька вдалих прикладів компромісів: у Нідерландах, Польщі, ПАР. В усіх випадках кожна зі сторін ставила свої питання та брала на себе частину відповідальності. Не існує нічого неможливого й для України. Навіть невелика кількість організованих людей, які знають, чого вони прагнуть, здатна зробити більше, ніж сотні тисяч натовпу. Для цього в Україні немає дефіциту знань. Єдиний бар’єр перетворень — це політична воля та громадянське мислення.