Історія України має не одну гірку сторінку, де український народ гнітили й гвалтували. Проте у наших предків вистачало і волі, і духу, і сили єдності, щоб відстояти свою землю і посіяти в душі своїх дітей зерно правди. Не одне тисячоліття вони помирали за наше майбутнє…
Ілюстрація: Юрій Журавель
…Тяжко дивитись на сльози матері, що ховає сина. Та ще тяжче, коли поряд йде байдужість через яку син віддав життя. Байдужість до несправедливості, болю, приниження, яку зустрічаєш в людях, що називають тебе братом та другом… На жаль, таких історій можна зібрати в товстезний перепліт в сторінок з -надцять: і як баба діда лікувала в безкоштовній медицині; і як батько доньку вчив, а потім влаштовував на роботу в безкоштовній освіті; і як кум машину купував і права за сало; і як мати сина в армію збирала, а його там вчили картоплю садити та свиней пасти… І все це, наше життя на яке ми жаліємося і самі ж його творимо… Бо є серед нас “щирі українці”… Одні сплять і бачать, щоб у сусіда хата згоріла, а інші кажуть: “Моя хата з краю, я нічого не знаю…” – Це не просто народна мудрість, а саме та байдужість, яка хоронить наших хлопців.
Ці смерті гідні слави, пошани та вічної пам’яті, бо поки вона жива – жива і людина. Материнські сльози будуть литися доти, поки людська совість кожного з нас спить і закриває очі на кривду буднів… Адже не один з нас вже чув і говорить, що Небесна сотня загинула даремно! А як доказ – це свіжі цинкові труни…
Люди! Будьмо гідні називатися людьми! В пам’ять про загиблих нехай наша совість не спить, нехай вона не буде червом душі, нехай вона невтомно бореться за життя по Справедливості та Правді….
І не забуваймо: “Наше майбутнє-це наші діти!”, то хай вони ростуть не на могилах…
Героям Вічна Пам’ять!
Герої не помирають!
Автор: Оксана Скуловець (Сарни)