Роман Кушнарьов: Перемогти минуле

Нація без мови – німа нація. Є німа нація ірландців, німа нація швейцарців (я ж так розумію, що ретророманська була тою об’єднавчою мовою, але щось пішло не так), німа нація білорусів. Хочеться бути німою нацією? Це, звісно, можна. Ірландці, он, не бідують, як і швейцарці. Кожна нація має вибір.

Йшов сьогодні по воду й роздумував про причини, які спонукали мене розмовляти українською всюди, вийти із зони комфорту (досі згадуються здивовані погляди друзів і знайомих, які раптом відкрили, що я вдома не розмовляю російською) і всіляко сприяти розвитку та поширенню українського вмісту. Звісно ж на першому місці було розуміння того, що без мого прикладу діти не будуть ні знати, ні говорити рідною мовою їх народу. Бо занадто багато в мене прикладів з рідні перед очима. Та й не тільки рідні.

А десь одразу за цим розумінням ішов сором. Сором перед тими українцями, яких століттями гнобили, а вони не відмовлялися від своєї мови й культури. Мови, яку забороняли то поляки, то австріяки з угорцями, то московити (а потім – росіяни), а наші предки її берегли й передавали нащадкам. В умовах розірваності між різними імперіями, в умовах бездержавності. Вони марили незалежністю, всіляко наближали її, покладаючи на це свій час, сили і життя.

І от ми отримали незалежність. Здавалося б, предки можуть спокійненько зітхнути на тому світі, бо їм немає чого соромитися: їхня мета досягнута – Україна нарешті отримала державу. А що робимо ми, нащадки? А ми тим активно нехтуємо і … німіємо, німіємо. Точніше, німіли. Зараз я бачу зміни. Вірю, що ще далеко не все втрачено, бо є небайдужі.

Але сором пік саме через те, що ось же, все є: незалежність, своя держава, предки тішаться перемозі, а я, нащадок, програв. Мене перемогли оті циркуляри і заборони, які на нас чіпляли імперці століття через століття. І що вражало найбільше: вони мене перемогли, бо я їм дозволив. І все. Не більше і не менше. І оцю перемогу, перемогу над минулим, над катами нашого народу, насправді, отримати найлегше.

Кожен українець, який ховається за розмовами про те, що мова – це просто інструмент, звісно ж, має право так вважати. І розмовляти тою мовою, якою вважає за потрібне. Ми ж живемо у вільній країні. Але суті це не змінює. Цей українець – програв. Особисто мені було соромно за те, що мене перемогли от так – через десятиліття. Я свого сорому позбавився більше року тому (до речі, моя російська теж нікуди не поділася і по роботі з іноземцями я з нею спілкуюся, як і раніше. Як і англійською), але мало хто навіть усвідомлює той сором, бо своєї історії знати не хоче, а якщо й знає її, то, знову ж таки, прикривається мантрами про те, що мова – не важлива.

Але сором – гризе. Саме тому й стільки негативної реакції на прохання розмовляти або обслуговувати українською. Бо у більшості – то саме сором. У когось глибше, у когось – ні. Сором від того, що їх перемогли привиди минулого, і їм не сила бачити тих, хто виявився стійкішим і продовжує зберігати українську ідентичність, до якої, хто б там і що не казав, належить і мова теж.

Не соромтеся бути українцями, бо не зчуєтеся, як онімієте, як ірландці, а рудого чуба, який тільки й відрізняє їх від англійців, у вас немає. Подивіться на білорусів. Їх уже зараз називають просто більш культурними росіянами.

Говоріть українською, не дозволяйте минулому перемогти вас.

Роман Кушнарьов

Фото

З обговорень

Микита Лис Дякую, практично — слово в слово те саме я міг би, можливо, написати.
І не тільки (не стільки?) сором, як і певна відповідальність.
Вони — діди-прадіди — не без нашої участі мають отримати свою перемогу.
Бачу, що багато хто цього не відчуває.
Звик, що ми всі різні.
Проте — болить. Куди ти його дінеш.

Ірина Пірогова Так! Сором! Пекучий сором – бо люди берегли мову навіть за тисячі кілометрів від рідноі землі, у таборах за мову йшли на кулі, співали своіх пісень під страхом смерті. А мені загрожувало максимум дивні погляди – і я все одно боялася. …Дякую за чудовий пост!