Як то кажуть, ні рано, ні пізно. Я тримала себе за руки, але зрозуміла, що не втримаю. Цього року щось побільшало стрічок георгієвських і листівок російських, то ж мушу написати ще кілька речень.
Про побєду і як воно було.
Історію другої світової я вивчала на городі. Поки цибулю у вінки плели, баба Надя розказувала про Бесарабію. А як підгортали картоплю – з братом обговорювали оборону Брестської фортеці і партизанський рух. І баба Тетяна, і дід Мефодій розповідали про війну, і ті розповіді ніяк не узгоджувались з героїчними радянськими книжками.
Так от, про Брест, і його оборону, хай з Богом спочивають ті, хто загинув. Обговорювали ми на городі порівняно недавно, бо якраз вийшов російський фільм і 1+1 його показав, а я мала нещастя в той момент бути біля телевізора.
У фортеці я була в дитинстві, я ж в СРСР жила, це обов’язковий набір екскурсій – Брест, Хатинь і Рівне з музеєм Кузнецова. Була я там двічі, останній раз пощастило з екскурсоводом, наслухалась історій про героїчні смерті і поневіряння… Але одне питання залишалось нез’ясованим. І його я собі задала порівняно недавно. Як так сталось, що оточена фортеця не мала підтримки місцевого населення? Чому з сотні історій нам не розповіли жодної про допомогу селян жінкам і дітям?
Всі радянські історії про оборону фортеці починались з “мірного нєба над крепостью Брестской”, “вальс, політрук обнімаєт нєвєсту”… і т.д. Мирні люди, кохають, дітей виховують… Стоп. Де справжній пролог цієї історії? Звідки політрук з нєвєстою взялись у Бресті?
Я вам зараз розповім пролог. Може є серед вас люди, які пам’ятають про Тімура і його команду? Співчуваю, я теж не забула. Якщо ви не чули про цю книжку і фільм, то й добре. Іноді фільм виринає в підбірках “кіно нашего дєтства”, пожалійте своїх дітей, не годуйте їх цією отрутою.
Так от, сюжет Тімура повчальний і благородний – команда піонерів допомагає родинам військових. Добрі діти води принесуть і дитину забавлять, поки тато десь воює. От тільки проблемка, Тімура писали до 1941 року, до початку Велікой і Отєчественной. Де тато воює – незрозуміло. На останніх сторінках книжки тато Жені, подружки Тімура, рушає кудись на військовій машині і дівчинка ледве встигає з ним попрощатись. Тут ви маєте мене запитати, що за химині кури, де Тімур, а де – Брест.
А куди тато Жені мав би їхати в серпні 1939 ? І, головне – навіщо? Звісно, щоб взяти участь у воєнних діях початку другої світової проти Польщі, зустрітись у Бресті з німецькою армією, пройтись парадним маршем і отаборитись у фортеці. З якої перед тим німці вибили польський гарнізон, дякую Володимиру Гуслякову за доповнення. Яка з 1939 року стала радянською. І героїчно оборонялась в 1941. В цій історії справді є переможці?
Хіба в кіно.
Але книжка “Тімур і його команда” має продовження – “Комендант снєжной крєпості”. Ні, не в Бресті Тімур комендантствував, це у Ленінграді він знову щось організував допомогове для родин військових. Бо знову воювали. З Фінляндією. 1940. На тій війні був поранений мій дід, хай з Богом спочиває. І кілька лисогрічан звідти не повернулись. “За родіну погіблі” – розказала радянська влада юним вдовам. І веліла збиратись у Бесарабію, там саме звільнились цілі села після вдалого проведення чергової миротворчої операції проти Румунії.
Доїхали до Бесарабії, до речі, одна вдова не поїхала, каже, мій чоловік “за родіну погіб, а ви хочете, щоб я її покинула?”, але решта рушили.І тут червень 1941, “віроломно і несподівано” знову війна. Серйозно? Та ця держава, СРСР, всю дорогу воює безперервно і проти всіх. Міф про “віроломно і несподівано” був створений, щоб виправдати швидку окупацію України і Білорусі. Місцеве населення, мобілізоване до Червоної Армії, масово здавалось у полон. Не тому, що “віроломно”, а тому, що ненавиділи радянську владу і не хотіли за неї помирати. З полону їх у перші місяці відпускали і люди повертались в рідні села, з надією на нормальне життя. Але в битві Колими з Бухенвальдом важко знайти безпечне місце.
Ви бачите тут переможців, звільнення і боротьбу за свободу?
Ага, Колима прийшла і погнала в бій “за родіну”. З’явились братські могили, як під Дашевом, 600 людських тіл, в одежі домотканній і з кулями в потилицях. Люди так прагнули битись “за свободу”, що їх кулями в спину підганяли. Оце святкувати – як танці на поминках. Поминати жертв – єдине, що можна робити в цій ситуації.
І я ще навіть не почала про “звільнення Європи” писати…
Оксана Яцюк, ІЦ “Майдан Моніторинг”
