Юрій Андрухович: Елімінація

“В основному я прибираю їм животики. Я тепер більше працюю на весіллях, з нареченими. І, звісно, кожній з них хочеться потім мати гарні фото.

Ну, от я й роблю їх стрункішими. У кого четвертий місяць, а в кого уже й сьомий чи там восьмий”. “Вони соромляться своєї вагітності?”. “Та ні, але ж хочеться, щоб людина згадувала лише приємне”.

Судячи з розповідей мого сьогоднішнього знайомого, фотограф на українському весіллі виконує роль, набагато значнішу від інших незмінних весільних гігантів – священика, працівниці загсу, весільного генерала і навіть тамади.

Він – і незамінний літописець, і єдиний тверезий свідок дійства, і митець, і просто художник, і родинний психолог. Фотограф творить міф про красу і щирість почуттів, він же пізніше елімінує червоні носи та вирячені очі гостей, юнацькі прищі нареченого і зайву ще на той час істоту в животі його обраниці.

Хоч насправді фотограф у наші дні до зарізу потрібен не лише весіллям. Як би жили без нього всі інші адепти соціальних мереж? Завдяки кому б оновлювали свої численні аватарки? Звісно, часом вони фотографи одне одному.

Прогулюючись будь-яким українським містом, повсякчас бачиш то тут, то там дівчат, пригорнутих до якої-небудь берези (одна горнеться – інша фотографує).

Або кокетливо розтулених на лавці, з пляшкою пива в руці (світлина “Дєвчонкі на отдихє”). Або згрупованих і завмерлих перед об’єктивом біля якихось місцевих пам’яток культури на зразок танка-визволителя. Не буде фоток – не буде життя.

А що робити без фотографів тим, хто всерйоз планує вийти заміж? Як приворожити майбутнього мужчінку? І головне, що в реальному житті всі обов’язково гірші, ніж на фото – якісь повніші і російськомовні. Хоч і звуться ніби й по-нашому – Оксанками, Христинами та Іваннами.

Безкінечні фото красунь з України, які рвуться “выйти замуж за иностранца”, перетворюють користування Інтернетом у такий же безкінечний і мимовільний перегляд жіночої білизни – ніби “иностранцам” і справді найголовніше зацінити її, білизни, якість.

Сторінка будь-якого оглядача аж кишить від жіночих пропозицій – Маріуполь, Хмельницький, Одеса, Жмеринка, Цюрупинськ, Бердичів, Рівне, Балаклія і Балаклава… Заходячи у свою поштову скриньку на i.ua в іспанському або австрійському готелі, першим бачиш банер із написом: “Анкеты неженатых мужчин Европы:

Новый сайт для серьезных отношений”. Звичайно, що для серйозних, думаю я. Бо інакше чого білизну показувати?

Покійний Сашко К. одного разу видав: “У мене на російськомовну не встав би”. Мабуть, він мав при цьому на увазі таки російськомовних українок. Росіянкам же такої вади не припишеш – вона у них вроджена.

Хоч деяким з них лінгвістичний дар дається справді рідше, ніж нашим. Ба більше – я навіть на суді можу свідчити про те, що україномовні жінки і дівчата здібніші до мов. Та й до всього іншого, мабуть, теж.

І тільки російськомовні, проживши з півжиття на Заході або хоча б на Заході України, примудряються вистояти і зберегти свою пострадянську мовну ідентичність.

Зі стійкістю андерсенівських олов’яних солдатиків, чи швидше солдаток, вони гордо несуть свої світлі фарбовані голови, жорсткі життєві принципи і язик.

Це на них працює вся ця підпільна китайська промисловість, обшиваючи їх гіпюровими колготами й ліфчиками зі вставними грудьми.

Це їм повинні дякувати французькі косметичні концерни і компанії за свою палену надприбутковість.

Це вони використовують світові запаси фарби для волосся, лаків, помади та іншої гидоти, заощаджуючи на якій можна було б годувати всіх сиріт Африки.

Це вони розповсюджують усі ці міфи про те, що жінки за кордоном дурні й негарні, тож варто в якомусь місці світу лише з’явитись одній-двом представницям “наших”, закамуфльованим у пергідроль і поставленим на підбори, як відразу ж налітає маса чоловіків, готових запропонувати їм руку, серце і доступ до банківських рахунків. Ну, чи як мінімум довічне утримання.

“Бельгійки такі страшні. О, а ви бачили цих мужеподібних німкень? У японок завжди криві зуби й ноги! А товсті й тупі американки! А дикі негритоски! А підступні тайки! У них же там уже самі трансвестити, жінок узагалі не лишилось!”.

“Моя українська дружина знає в Римі про кожний розпродаж краще за всіх місцевих жінок, – розповідає знайомий італієць. – У неї просто нюх якийсь. Та краще б вона хоч раз до якогось музею пішла!”.

За кордоном я завжди зустрічаю їх. Їхнє ґелґотіння заглушає найгучніші вуличні сирени. Це ж вони, навіть уже змотавши звідси вудочки, продовжують городити міфи про те, що в Україні ніякої української мови ніколи й не було.

А тоді, підійшовши до мене після виступу, починають нарікати: “Ой, а я тоже с Украины, муж уже старый, так скучно здеся, но дома хуже”. І в очах нічого, крім вічної претензії до світу, що він якийсь не такий.

Хлопці, давайте і справді ніколи не будемо їм давати? Хоча б для того, щоб не множились.

ТСН