Сорока Михайло Михайлович народився 27 березня 1911 року.
З 60-ти прожитих літ був ув’язнений — 34 роки, учасник повстань у Воркуті й Кінгірі.
З 32 років подружнього життя разом були – 4 місяці.
Разом із дружиною відбули ув’язнення – 59 років.
19-літня мати скупала первістка сльозою: уже 2 місяці як вона вдова, а Михась – сиротина… Та природа старалася посміхатися: дала йому красу, розум, голос. Хлопчик учився в українській, потім у чеській гімназії; закінчив архітектурний факультет Празької політехніки. Став членом Проводу ОУН.
9 січня 1937 року його арештували й ув’язнили. У буцегарні Михайло Сорока зустрів кохану – теж ув’язнену Катерину – доньку видатного математика Мирона Зарицького. Михайло співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катруся ходила туди на богослужіння. У них обох попереду був п’ятирічний термін ув’язнення «за націоналістичну діяльність». Перемовлятися між собою в каплиці політичним заборонялося, тому розмовляли лише їхні очі. А посередником між їхніми серцями був душпастир Тарнавецький, через якого Катруся й Михайло листувалися.
Після звільнення з в’язниці Катерина та Михайло 5 листопада 1939 року взяли шлюб у церкві Св. Юра. Настали щасливі дні їхнього подружнього життя. Михайло вступив до Львівського університету на математичний факультет, відвідував мистецькі курси. Цілих чотири місяці вони насолоджувалися життям.
22 березня «визволителі» постукали в їхній дім, щоб Катрусю «викликати на розмову». Михайло заступився за дружину, тому і його арештували. Так «націоналіста» відправили до 2-ої Львівської тюрми, а «націоналістку» – у «Бригідки». Там і народився у Катрусі Богдан Сорока (нині — відомий художник-графік). Михайло довідався про народження сина у Воркуті. Він мріяв почути перший крик свого сина й побачити усміх своєї коханої дружини, встелити ложе щасливої матері квітами й прихилити до них безхмарне небо, але попереду було 34 (!) роки концтаборів.
М. Сорока став організатором руху спротиву в’язнів «ОУН-Північ», одним із головних завдань якого було моральне та фізичне збереження українців у таборах і поселеннях.
Навесні 1949 року М. Сорока повернувся до Львова, але його Катруся – член ОУН, організатор і керівник Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкова Романа Шухевича каралася в таборах. Уже в червні Михайло був схоплений органами НКВС просто на вулиці та засуджений «особым совещанием г. Москвы» на поселення в Красноярський край за зв’язок з ОУН. Там 1952 року його знову арештували та звинуватили у зраді Батьківщини, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, яке за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах.
Після нечуваного жорстокого слідства (деякі в’язні, які проходили в цій справі, наклали на себе руки, один збожеволів, а багато оббрехало себе, не витримав знущань), М. Сороку засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі.
1954 року Сорока брав участь у Кінгірському повстанні політв’язнів, написав гімн повстанців — «У гарячих степах Казахстану».
Наше гасло – свобода
Для усього народа.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма.
Братня кров Воркути і Норильська,
Колими, Рудника, Кенґіра
Переповнила чашу насильства
І з’єднала усі лагера.
Тим, що впали за волю,
Ми клянемось сьогодні,
Що не будем, не будем рабами, –
Боротьбу доведем до кінця!
Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був Михайло Сорока, його вважали ідейним патріархом політв’язнів радянських концтаборів.
Катерина ж несла свій хрест у Владимирській і Верхньо-Уральській тюрмах. Пряме листування з Михайлом було заборонене, тому вони спілкувалися через своїх батьків і сина Богдана. У в’язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше. І ось, коли, підштовхувана сторожею, чоловіча теслярська бригада виходила на подвір’я перед третім тюремним корпусом, усі, немов за командою, піднімали очі. На вікно пральні, де стояла вона – сива висока мовчазна горда українська жінка. Вони знали, що така ж участь випала й на долю її чоловіка. Вони далеко один від одного, але вони завжди разом, у них була Голгофа – одна на двох. Й не перешкода їхній великій, святій любові тисячі кілометрів імперії.
І тоді всі в’язні салютували цій любові: одні знімали шапки, інші віддавали честь, взявши руку під дашок…
16 червня 1971 року Михайло Сорока на 34-у році свого ув’язнення помер. Його тіло привезли у лікарню, що знаходилася всього за кількасот метрів від табірної зони суворого режиму, куди перевели Катерину Зарицьку. Вона благала табірне начальство відпустити її, щоб попрощатися з чоловіковим тілом, але їй того не дозволили.
29 серпня 1986 року не стало й Катерини Зарицької.
28 вересня 1991 року з Мордовії перенесли в Україну прах Миколи Сороки. Нарешті вони зустрілися: у Львові, на Личакові під одним березовим хрестом..