“Информационная война ведётся не столько ради убеждения, сколько ради «влияния на социальные отношения» и «установления контроля над источниками стратегических ресурсов»”.
Пітер Померанцев
Мораль рабов всегда нуждается для своего возникновения прежде всего в противостоящем и внешнем мире, нуждается, говоря физиологическим языком, во внешних раздражениях, чтобы вообще действовать, — ее акция исходно является реакцией.”
Ф. Ніцше
В статті зроблено спробу описати механізми маніпулятивного впливу на психіку аудиторій російських ЗМІ з позиції врахування особливостей соціумів, до якого належить кожна з аудиторій, рівня їх загальної дистресованості і особливостей міжгрупової взаємодії. Звичайна практика перегляду телевізійних програм ділить населення на дві великі групи — тих, хто має стійку психоемоційну залежність від телевізійного продукту виробництва РФ, і тих, хто має до нього стійку відразу. Загальне функціонування інформаційного поля в ряді випадків викликає (чи посилює вже наявну) “подвійну картину світу”, паразитуючи на позасвідомому механізмі асоціативного навчання. Це негативно впливає на загальне самопочуття, емоційну сферу та когнітивні здібності людини. Метою інформаційних спецоперацій є утримання цільових аудиторій у стані перманентної тривожності та пригніченості, характерної для залежних, низькорангових з етологічної точки зору осіб. Зроблена спроба пояснити причини, через які жителі України виявились менш вразливими для такого впливу порівняно з жителями РФ. Пропонуються способи дослідження маніпулятивних впливів та практичної протидії ним.
- Теорія
або чому саме “біологічний соціальний ранг”
“Цивілізація, ідентичність, суверенність, держава, релігія, народ, сім’я, суспільство” – чи не основні ключові слова російського інформаційного поля останніх років. В цих слів два спільних між собою ознаки: вони стосуються об’єднань людей між собою, і жодне з них не має чіткого, загальновживаного визначення. Це не дивно: соціальна поведінка людей регулюється в основному психічними механізмами, більшість з яких еволюційно набагато давніша за свідомість (яка анатомічно асоціюється в першу чергу з префронтальною корою лобних ділянок головного мозку), і, крім того, є унікальною для приматів, а значить, не могла бути вивчена в дослідах на розповсюджених лабораторних тваринах, гризунах і собаках.
Свідомість, яка виконує функції “вищого контролю” поведінки, дуже погано оперує інформацією, яка не є вербалізованою або чітко візуалізованою, тому цілий пласт соціальних взаємодій і відповідних культурних практик, особливо тих, що стосуються невербальної передачі інформації, описуються і характеризуються метафорично, неточно або спекулятивно. Яскравий приклад такої характеристики – описання результату від спілкування з людиною, що знаходиться в важкому депресивному стані, як “енергетичного вампіризму”, при повній впевненості описуючого в не-існуванні як абстрактних “енергій”, так і власне вампірів. “Віддзеркалювання”, основний і унікальний для приматів механізм спілкування, загалом складний і багатогранний, в першу чергу базується на абсолютно несвідомій здатності до зчитування виразу обличчя і пози того, з ким відбувається комунікативний акт, непомітного ззовні мікроскорочення лицьових і скелетних м’язів у відповідності до побаченого, і фіксації результату цієї вправи у вигляді “моделі” емоційного фону іншої людини (у випадку з нашим “вампіром” – відверто дискомфортного). Аналогічно діятиме і опонент (настрій у “вампіра” внаслідок цього трохи покращиться), що й підсилить метафору.
“Віддзеркалювання” відбувається у будь-яких вищих приматів при контактах між собою, але питання в тому, наскільки воно буде інтенсивним в кожного з учасників взаємодії. Очевидно, та мавпа, яка “віддзеркалить” сильніше, отримає більший вплив і змінить поведінку сильніше, ніж та, що “віддзеркалить” слабше – відповідно, вплив цієї другої на поведінку інших членів групи більший, сильніший, а соціальний ранг – вищий. В вищих мавп, а особливо в людини, за умови емоційного невдоволення результатом частково вмикається контроль любної кори, а точніше, її преоптичної зони – єдиної ділянки, яка здатна відреагувати на ситуацію достатньо швидко, відбувається мікрокоригування міміки і пози і ситуація повторюється знову і знову, аж до досягнення взаємоприйнятного емоційного фону, “капітуляції” одного з опонентів або припинення контакту. Таким чином, в нормі суб’єктивно вищий ранг матиме той, в кого фронтальний кортекс реагує швидше і злагодженіше, а вираз обличчя і поза – “переконливіші”.
Ця “переконливість” вже є ситуативно залежною. По суті, вона має хоча б частково покращити емоційний фон опонента, який може залежати від неймовірної кількості абсолютно непередбачуваних факторів. Але деякі речі трапляються частіше за інші, і деякі негативні стани люди вміють досить непогано покращувати собі самостійно, тому можна стверджувати, що станом, який найчастіше доводиться покращувати, є базова, так звана “амігдальна” тривожність, стан, абсолютно природний для будь-якої живої істоти, коли вона зтикається з будь-яким невідомим об’єктом або ситуацією. До того ж така тривожність важко усвідомлювана, вона ніби-то “тривожність ні про що і про все одразу”, тому поза соціальними контактами вона послаблюється в основному в результаті свідомих і попередньо спланованих дій, що завершуються успіхом, що, як відомо, трапляється набагато рідше, ніж зустріч з іншою людиною.
Тому вищий соціальний ранг “за біологією” буде мати особа, що мовою тіла демонструє розслабленість, врівноваженість, спокій і все, що на рівні емоцій асоціюється з успіхом і впевненістю (на соматичному рівні це фактично означає прояви різкого викиду тестостерону в плазму крові): випрямлену, але з розслабленим плечовим поясом, “природну” позу, блискучі очі і так звану “недюшенівську”, самими губами, слабку посмішку. Та сама поза беззаперечно свідчить про хорошу роботу префронтальної кори (а відповідно, інтенсивність серотонінергічної системи), тобто розуміння того, що відбувається і впевненість в контролі над оточуючим світом.
Той з учасників комунікативного акту, хто проробить цей ритуал краще, стане прикладом для несвідомого наслідування іншими, його товариство буде бажанішим, слова важитимуть більше, а прохання виконуватимуться охочіше. Він легше формуватиме собі оточення у відповідності до особистих смаків, інтересів і планів, – і безсумнівно, обиратиме тих, хто не псуватиме настрій самою своєю присутністю.
Втім, у грі “хто впевненіший” є ще один спосіб виграшу, шахрайський: якимось чином послабити або й нівелювати у опонентів контроль префронтальної кори (структури, в порівнянні з іншими, повільної, енергоємної і погано зкоординованої всередині себе). Для цього існує багато способів, які умовно діляться на дві групи. Перший – розкоординація кори (відволікання уваги, сигнали до різних модальностей, що рідко був’ають пов’язані між собою, незвичайні соматичні впливи, що активують інші ділянки префронтальної кори) – так працює “циганська магія”, коли транзакція починається не з погляду, а з взяття за руку, так діють досвідчені кримінальники, які навчаються транслювати різні емоційні плани окремо м’язами обличчя і позою (невимушена, спокійна поза при гнівному виразі обличчя). Другий – провокування різкого зплеску дискомфортних емоцій, в усьому їх спектрі – від демонстрування гніву або погорди до імітації глибокого розпачу. Але чим важче усвідомлюється трансльована емоція, тим важче протистояти такому впливу, і тим довше він триватиме – і тому базова тривожність (“висадка на ізмєну”) є дуже вигідною і тут.
Постійне існування в стані тотальної неусвідомленої тривожності є одним з найпотужніших і найтриваліших можливих дистресорних факторів. Коли такий стан триває достатньо довго (клінічною межею вважаються три-чотири тижні), він починає підсилюватись за принципом позитивного зворотного зв’язку: стабільно низький рівень серотоніну, що суб’єктивно відчувається як таке собі непевне відчуття пригніченості; фізіологічно пов’язаний з цим викид кортизолу призводить до погіршення функціонування всіх систем організму, крім скелетно-м’язової, що (також безадресно) погіршує загальне самопочуття, і це знижує рівень серотоніну ще більше. Допамін, що є антагоністом серотоніну і загалом важливий і потрібний в більшості допамніергічних систем, в корі, однак, відіграє доволі деструктивну роль (його високим рівнем в мезокортикальній системі, наприклад, формуються всі симптоми шизофренії, крім характерної “емоційної бідності” – фрагментарність мислення, гіперфіксація на малозначимих деталях, параноїдальні прояви). Оточуюче середовище здається більш загрозливим і непередбачуваним, ніж раніше, самопочуття погіршується – і це ще більше знижує рівень серотоніну префронтальної кори, кортизолу в організмі і допаміну повсюди. Останній фактор, втім, трохи пом’якшує ситуацію – висока активність мезолімбічної допамінової системи провокує активну “пошукову поведінку” і позасвідоме (асоціативне) навчання. Така діяльність, хоч і хаотична, у випадку серії успіхів може призвести до розриву кола позитивних зворотних зв’язків. Але оскільки чим далі, тим більше пошукова діяльність буде імпульсивною і ненаправленою, тим нижчі шанси на значний результат. Тому закономірним фіналом найімовірніше буде формування вивченої безпомічністі в більшості ситуацій, особливо тих які потребують складного планування і тривалого часу для виконання.
(згори – мозок в спокої, знизу – в стані стресу)
В другому випадку в аналізі ситуації задіяні лише ділянки префронтальної кори, функції яких так чи інакше зводяться до прийняття швидких рішень під сильним емоційним впливом, часто – з “моральним” контекстом. (ventromedial prefrontal cortex). Решта префронтальної кори фактично не задіяні в прийнятті рішень; гіперактивація amygdala сприяє встановленню і закріпленню “емоційних” асоціативних зв’язків, за яких асоційовані поняття не обов’язково можуть мати між собою логічний зв’язок.
(джерело – http://www.nature.com/nrn/journal/v10/n6/box/nrn2648_BX1.html)
Це все на рівні особистості. На рівні груп товариство такого нещасного, як і в випадку з “енергетичним вампіром”, мало приємне для оточуючих – крім тих, хто дуже потребує товариства, тобто таких самих, як і він (чи вона). Зрештою, якщо в них є можливістьсть або необхідність сформувати щось типу групи, вони виробляють специфічні, “низькорангові” практики співжиття, в яких дуже цінуються способи короткотермінових способів зняття дискомфортних станів (спонтанний грумінг, він же “душевність”, нерозбірливий секс, вживання легко досяжних психотропних речовин, безпричинні бійки) і мало цінуюється будь-яке стратегування – адже світ для таких людей вигляда непевним і непередбачуваним. Результати міжособистісних взаємодій, через подібність поведінки учасників, залежить більше від випадку або зовнішніх обставин, аніж від соціальної вправності комунікаторів. Результат – моментальне пониження того, хто програв, в соціальному ранзі, який викликає добре відому всім емоцію під назвою “сором” (на відміну від провини, яка є результатом невдоволення власними діями, сором лише фіксує соціальну невдачу, зовнішні причини тут не беруться до уваги і їх вплив не послаблює негативності емоції).
Культурні практики груп низькорангових людей можуть бути доволі різноманітними, але в усіх, очевидно, наявне відчуття сорому як основної соціальної емоції, а його неселективність і непередбачуваність ситуацій, якими вона може бути спровокована, знов-таки підсилює базову тривожність вже у всій групі загалом.
Оскільки всі функції, які відносяться до сфери відповідальності префронтальної кори (довгострокове планування, пластичний самоконтроль, вибудовування багатокрокових планів дій) відносяться в таких співтовариствах до очевидно малоцінних, а спонтанна емоційність, навпаки, цілком толерується, така група є доволі легко маніпульованою за допомогою першої групи технологій – саме в таких спільнотах знаходять вдячну аудиторію починаючі вожді, пророки, харизматичні лідери і решта пройдисвітів, які діють за допомогою таких нехитрих прийомів, як заклик до різні, промовлений ніжним голосом , запрошення (під релаксуючу музику) до самоспалення з метою добре пообідать на тому світі, або хоча б пожертвувать йому всі наявні гроші, бо так і треба. “Фізіологічна” плата за покірливість – дозвіл наблизитися до високорангового, віддзеркалити його поведінку (погрітися в променях харизми), і відчути хоч і короткотермінове, але таке жадане і незвичне відчуття спокою і власної значущості (від чого серотонін хоч трішки, але зросте). Людям, що перебувають в хоч скількись комфортному психоемоційному стані важко зрозуміти, чому інші здатні віддати все за такий дріб’язок, – і тут їм можна порадити згадати, на що вони гідні вдатися за дієву таблетку знеболювального під час мігрені або ниючого зубного болю (а картина важкого дистресу, в тому числі і соціального, з позиції мозку абсолютно не відрізняється від цих станів нічим, крім, власне, наявності точки локалізації).
Оскільки, очевидно, низькоранговість і хронічний дистрес є поняттями дуже близькими, якщо не тотожними, у вправного і амбіційного маніпулятора може виникнуть спокуса заради здійснення своїх планів дистресувати всю групу оптом – бо більш вдалі, “серотонінові” люди, хоча й теж можуть, кожен окремо, стати жертвами деструктивних впливів, але при тому значно менш імпульсивні, а також, набагато більш селективні в виборі безпосереднього оточення і схильні до проживання не стільки масою, скільки системою кланів, співтовариств, дружніх і сімейних груп, кожна з яких, окремо взята, в разі необхідності надасть йому соціальну підтримку. Крім того, в кожній з яких, безумовно, є свої авторитетні особистості, локальні конкуренти нашого маніпулятора, що значно ускладнює його роботу.
За можливості прямого примусу задача може бути вирішена досить легко, досить лише перевести можливі загрози і успіхи з категорії очікуваних і передбачуваних в ранг випадкових (і відповідно, створити атмосферу базової тривожності). Для підсилення ефекту варто максимально порушити зв’язок між кількістю зусиль і досягненням результату.
Симпатичний “товаріщ прапорщик” з відомого анекдота заставляв солдатиків мести плац ломами, наївно розкриваючи свій план: “Мне не нужно, чтоб бьіло чисто, мне нужно, чтоб вьі задолбались”. Такі речі виглядали вже менш симпатично, коли система безґлуздої, безрезультатної праці і системи винагороди та покарання, що ніяк не залежали від особистих дій людини, заганяли в стан тупої покори, “ламали” багатотисячні німецькі концтабори. Широко відомий зулуський король Чака привів до повної покори свій войовничий, амбіційний народ шляхом страти воїнів, що припускалися в його присутності абсолютно неконтрольованих розумом дій – чхання або нервових тіків, а жінок (зулуські жінки завжди були доволі соціально активними і не занадто скромними) – шляхом полювання на відьом за простим киданням жеребка. Наполеонівським війнам передувало десятиріччя, за словами одного з мемуаристів того часу, коли “життя, смерть, багатство, гордість і приниження не залежали ні від кого, лише від доброї долі” (втім, не варто звинувачувать в цьому Бонапарта, він лише прийшов на готове).
Дистресоване суспільство, ніби уражене різними формами шизофренії, спрощується і емоційно, і структурно, потерпаючи ще й від усвідомлення свого приниження (аж поки не деградує настільки, що поняття “приниження” втратить всякий сенс). Той, хто, висловлюючись фігурально, поверне їм їхній серотонін назад хоч на коротку мить, вказавши при цьому на причину їхніх страждань, може одержати великий вплив як на кожного окремо, так і на всіх разом, бо колишня складна система соціальних підтримок якщо не розпадеться, то деградує, і суспільство із складної багаторівневої мережі перетвориться на щось дуже подібне до лебонівського натовпу, в якому кожен підсилює емоції іншого, аж до повного “єдінодушия”.
Існує лише дві простих умови: ця причина повинна бути не вірною, а правдоподібною, – але все ж таки сумнівною, щоб стан дистресу через деякий час повернувся знову) і щоб при цьому було вказано на інших людей, які засадничо, безсумнівно гірші. У випадку успіху можна отримати цікавий ефект – зняття когнітивного дисонансу між завідомо неправдивим, однак дуже бажаним, поясненням і розумінням реального стану справ, шляхом вбудови самого поняття когнітивного дисонансу в загальну картину світу. Типові раціоналізації при цьому часто включають в себе конспірологічні, релігійні і окультні пояснення, надаючи маніпулятору функцію носія “істинних”, “повних” або й “божественних” знань.
І насамкінець: складна емоція підвищення в соціальному ранзі (приблизно схожожа на комплекс відчуттів дитини, коли її хвалить на перевагу іншим дітям дуже авторитетний дорослий), є неймовірно потужною – достатньо потужною, щоб викликати психологічну залежність, за суттю ідетничну ігровій, екстремальній, або тій залежності, яка виникає від психостимуляторів ефедринового ряду. Різниця тут одна: оскільки вона викликається потужним і різноплановим інформаційним потоком, то, як паразитична на системі (абсолютно природній) асоціативного навчання, залежність від джерела інформації і ритуалу його використання сприймається як абсолютно правильна, само-по-собі зрозуміла поведінка, невід’ємна частина способу життя.
Так, в першому наближенні, маніпулюють соціальними емоціями.
- Механізм
Підготовча фаза
Створення високого фону неусвідомленої тривожності в якнайбільшого кола людей, а також доведення до свідомості основних понять месиджу, який буде транслюватися на наступному етапі.
- Створення і посилення базової тривожності з генезою, що для реципієнта вигляда як невизначена. Відомо, що телевізійні передачі ранкового і денного блоків, за незначними винятками, більше слухають в фоновому режимі, ніж дивляться, тому звуковий фон цих блоків формують як дружній, емоційно сокійний і такий, що складається переважно зі звичної побутової лексики (відомий телемаркетолог маркетолог (?) М. Маклюен дуже влучно назвав такий фон “інформаційним масажем”). Час від часу комфортний фон переривається короткими інформаційними блоками з більш агресивним озвученням і тривожною лексикою, в яких за схемою “два з трьох” включаються ключові фрази. Інформаційні блоки короткі, і менш цікаві за “інформаційний масаж”, тому пересічний слухач навряд чи пов’яже легке збудження з ключовими фразами, але підсвідомо зафіксує їх в пам’яті. Для тих, хто в робочий час перебуває далеко від телевізора, ту саму функцію відіграють радіостанції).
- Введення елементів бажаного інформаційного середовища в повсякденний обіг через інформаційні джерела, які масовою свідомістю вважаються нейтральними, кулінарних або науково-популярних передач, сайтів здорового образу життя, і так далі:“У Савчук было три таких персонажа, каждый из которых вёл блог в Живом Журнале. Одним из альтер-эго Савчук была гадалка по имени Кантадора. Духи из потустороннего мира давали ей советы касательно отношений, снижения веса и фэн-шуй – а также время от времени консультировали по вопросам геополитики. На просторах Вселенной она общалась с энергетическими сущностями, которые неизменно благоволили России. Кантадора предсказывала победу Владимиру Путину и поражение Бараку Обаме и Петру Порошенко. Задача Савчук состояла в том, чтобы аккуратно вплетать пропаганду в якобы повседневные рассуждения аполитичного человека.”
Викормстовуються і баннерообмінні мережі, – серед інших зображень, відверто побутової направленості (“лікування кісточки на нозі”, “електрики знають, як платити менше”) запускається кілька специфічних картинок (часто чорно-білих, які виділяються на загальному строкатому фоні) з підтекстовками (”Украина обречена… известный экстрассенс предсказал ужасное…”). Такі банери часто не ведуть нікуди або ведуть до коротких, недбало написаних текстів, що мало стосуються вказаної теми. Таким чином створюється враження несерйозності, недостовірності повідомлення, що призводить до витіснення тривоги в підсвідомість, її дераціоналізації.
- Створення за допомогою розважальних передач образів майбутніх “лідерів думок” як представників “преафінного” кола – тобто кола з тих 10-15 осіб, яких люди вважають сторонніми, але підтримують з ними сильний емоційний зв’язок.
- Конструювання через ті самі джерела образів “ворога” і “жертви”.
Ворог подається, як, умовно, більш високоранговий, ніж пересічний член аудиторії, досить сильний і небезпечний, але при тому асоційований зі смертю і всім комплексом понять, близьких до гниття, розкладу і смерті. Це не випадково. Мета – викликати не лише страх, але й, на додачу, відразу.
Відраза доволі специфічна серед інших емоцій – вона в повному обсязі існує лише в людини, і виникла як реакція на запах і вигляд розкладених білків. Як і все еволюційно нове, вона локалізується в мозку компактно, і інтегровано з чимось суттєво більш архаїчним. Відраза докалізована в рамках структури, що раніше відповідала одночасно за формування смакових відчуттів, деяких тактильних сигналів і їх емоційної оцінки за механізмом пасивного уникнення (передня доля insular cortex), і також бере участь в “дзеркальному наслідуванні”. Також вона за незрозумілим поки що механізмом активується на ті відношення між людьми, які зазвичай називають “мораллю” або навіть “ригідною мораллю”; еволюціоністи пов’язують такий зв’язок користю для популяції уникання інфекційних хворих з гнійними виразками. І за умови executive dysfunction будь-які слова-тригери, що пов’язані з сферою відразливого (гнилий, розкладений, хворий, збочений).
Агресія ворожості і пасивне запобігання відразі в комплексі дають реакцію агресивно-пасивного запобігання на кожну активацію образу ворога: це дуже зручно, оскільки одночасно запобігає спонтанним проявам агресії проти “ворога”, і згуртовує “здорових” проти “хворих”. Цьому сприяє використання по відношенню до аудиторії лексики, що протиставляється відразливій – “здорові, чисті, моральні, молоді” і т.д., в чому і полягає сенс широко відомих “духовних скрєп”.
В образа “жертви” функція цілком інакша. Їм належить бути саме тими людьми, над якими підводитимуть аудиторію. Вони мусять бути слабкими, дурними і інфантильними (“тупі”, “гастарбайтери”, “салоїди”), можливо навіть божевільними (звідси така любов до “стрибають”, поведінки, що притаманна дитині або божевільному, а не солідній, здоровомислячій людині), але ні в якому разі не фізиологічно відразливими. Жертва не повинна бути огидною так, як ворог, жертва повинна бути поганою: “фашисти”, “карателі”. Агресивно-пасивного уникнення тут бути не повинно, агресія має бути чіткою і проявленою.
Основна фаза
інфільтрування меседжів, формування психологічної залежності від джерела інформації
Трансляція основних повідомлень, як вербальних, так і невербальних відбувається в прайм-тайм, коли телевізор не слухають, а дивляться, і дивляться уважно, приділяючи увагу не лише звуку, але й відеоряду. Сюжети ці ретельно підготовані: на передньому плані ведучий, – чоловік статусного вигляду, що перебуває в хорошій фізичній формі, з блискучими очима і впевненими манерами, вже відомий аудиторії не лише за іменем і виглядом, але й завдяки участі, в тій, чи іншій формі, в розважальних передачах. Через це він сприймається багатьма не як функціонал, а як преафінна фігура – тож аудиторія не лише прислухається до його слів, але й відслідковує і “віддзеркалює” міміку. Такій поведінці сприяє і так звана “драматична дикторська манера”, мета якої – транслювати емоцію модуляціями і інтонуванням, як актор на сцені. Для послаблення контролюючої функції фронтальної кори дуже часто використовується неспівпадіння вербального змісту повідомлення і дикторської емоції: відверто жахлива історія може бути розказана сумно і навіть лірично, більш нейтральна – скорботно, така, що містить жорстку лексику на грані обсценної – лагідно чи грайливо. Імовірно також, що для більшої драматизації звукова доріжка з фоновим саундтреком (як правило, класичною музикою стилю “буря і натиск”) підсилюють низькочастотним моделюванням.
Якщо сюжет стосується “ворога”, тон повідомлення буде, найімовірніше обережно-ворожим або й нейтральним, але з елементом відрази і вживанням елементів відповідної “відразливої” лексики. Якщо він стосується “жертви” – агресивним, зневажливим, з використанням відповідного нормативного гумору, саркастичним.
Відеоряд, яким ілюструється сюжет, переважно поганої якості, неритмічно змонтований і не дуже інформативний: його мета – створити контраст між метушливістю, непевністю “заднього плану”, тим самим акцентувавши увагу на обличчі коментатора.
Сюжет, навіть короткий, містить в собі всі елементи цілісної оповіді – зав’язку, розвиток сюжету, кульмінацію і завершення, причому на фазі завершення демонстрація відеоряду вже припинена, обличчя ведучого займає весь кадр, а саме завершення містить в собі аналог “моралі”, оформлений як дружнє звернення харизматичного ведучого до аудиторії.
Текст оповіді, особливо якщо вона стосується “жертви”, часто, але не завжди, робиться як відверто алогічний, неймовірний і шокуючий, він спеціально укладається таким чином, щоб шокувати глядача, спровокувавши викид допаміну, достатній для того, щоб спричинить гіперстимуляцію мезокортикальної системи. “Розіп’яті хлопчики”, “зґвалтовані пенсіонери” і “монтажна піна” тут невипадкові.
Це призведе до короткотермінового стану звуженої і інтенсивної концентрації і одночасно фрагментації сприйняття (характерного для шизофренії). Увага концентрується на обличчі коментатора, який, на фазі кульмінації, коротко і чітко формулює планований месидж до аудиторії стосовно тематики сюжету, а на стадії “моралі”, так чи інакше “заспокоює” аудиторію, всіма можливими способами транслюючи її вищість над жертвою, близькість її до особи самого ведучого і подачу себе самого як носія альтернативних, правильних, “вищих” знань.
Саме цей момент, короткий, тривалістю не більше за 5-7 секунд, є вирішальним і потребує від коментатора дуже високої кваліфікації і майстерності. Сплеск серотоніну (“соціальне підвищення”) повинен бути достатньо різким і потужним, щоб не лише нейтралізувати викид допаміну в мезокортикальній системі, але й суттєво перевищити фоновий рівень, створивши враження полегшення, “повернення до нормального”, “рятування з пекла”. Тим самим досягається не лише закріплення повідомлення, але й, на фоні високого фону допаміну в nucleus accumbens (який є елементом мезолімбічної системи, в якій зростання серотонінового фону, на відміну від мезокортикальної, не відбувається), реакції за механізмом асоціативного навчання, зв’язки “стимул” (перегляд передачі) – “реакція” (сплеск серотоніну, падіння тривожності і зростання самооцінки), чим і формулюється залежна поведінка. В нормі, після двох-трьох вдалих сеансів, можна отримати додатковий бонус: той самий механізм асоціативного навчання забезпечить підкріплення не лише в процесі перегляду, але й в очікуванні його (те саме відчуття очікування передбачуваної винагороди і “правильності” ходу речей, яку забезпечить зростання допаміну окремо в nucleus accumbens).
Весь цей механізм, попри всю свою дієвість, на рівні вищих психічних функцій рефлексується і вербалізується дуже погано. Але історія його використання довга і шанована: власне, саме за цим, лише недавно встановленим, але емпірично давно відкритим механізмом, діяли і діють всі гуру, харизматичні проповідники і решта осіб в тому ж роді. Але лише сполучення радіо, преси і телебачення в одних руках дозволило йому набути сучасних масштабів. Попередники, від пропагандиської машини Геббельса до “Радіо Високих Пагорбів” обмежувались образом “ворога-жертви”, не створюючи чіткої межі між направленою агресією і агресивно-пасивним униканням.
Закріплююча фаза
Експлуатація на свою користь високої “пошукової поведінки” низькорангових і соціальне підсилення
- Створення і підтримання альтернативних до телебачення дискусійних майданчиків (в основному в мережі), що, по-перше, просувають елементи пропагандистських тез як “загальновідомі”, а по-друге, створюють можливість для дискусії – що дає можливість як знайти “коло однодумців” і закріпити елементи месиджу (згадаємо, що для низькорангових загалом властива висока пошукова поведінка), так і транслювати когнітивні стилі (специфічні ланцюжки, за якими структурується інформація, – такі, як:
“ті, що стверджують X – наївні (лохи, діти, дауни будь-яка інша категорія, яка не володіє навичками дорослого повноцінного члена суспільства). Насправді Y.” – пряма апеляція до знайомого нам в дитинстві сприйняття дорослого як авторитета, точка зору якого важливіша за переконання і особисті враження дитини. Типовий зразок: “Те на Украине, кто искренне верит, что он имел отношение к избранию президента Порошенко на выборах – должен вернуться в школу для переформатирования своих мозгов. Порошенко избирали в закрытом тайном кругу Ротшильдов вне Украины и поэтому ничего общего с интересами и будущим славян этот диверсант не имеет”.
Оскільки транслятори як меседжів, так і когнітивних стилів присвоюють собі всі атрибути форумних гуру і володарів думок, похвала від них, або навіть підтримання діалогу з відвідувачем сприймаються як висока соціальна винагорода.
- Що з цим робити?
Багато років знаходячись у спільному з Україною інформаційному полі, українська аудиторія, однак масово російської пропаганди не сприйняла. На те, виглядає, є дві причини.
По-перше, українське населення в силу ряду причин, про які варто говорити окремо, імовірно, є суттєво більш “високоранговим”. На користь цього твердження свідчить як той факт, що росіяни, які відвідували Україну, масово констатували, що загальна атмосфера тут менш тривожна, більш “м’яка“ та “розслаблена” (поза їх ставленням до цього втішного факту, це свідчить про більшу “серотоніновість” місцевого образу життя). По-друге, під чос обох Майданів, коли на невеликих площах постійно перебувала надвелика кількість високоемоційно заряджених людей, в їх середовищі жодного разу так і не сформувався класичний “лебонівський” натовп – натомість Майдани функціонували як мережа малих груп, що також свідчить на користь цієї версії. Відповідно, “шокуючі” повідомлення, хоч і справляли враження, але недостатнє для ефекту відключення корового контролю.
Крім того, хід подій з другої половини 2013 року, в які так чи інакше були залучені майже всі, послужив чимось типу “каналізатора” тривоги, незалежно від того, якої позиції на той час дотримувались люди. Тривога перестала бути неусвідомленою, вона отримала причину і ім’я, а це вже само по собі важливий фактор комфортизації.
Крім того, частина аудиторії, що ототожнювалась пропагандою з “жертвами”, аж ніяк не могла отримати від перегляду їх продукції жодного задоволення. Цікавіше те, що відбувалося з до того нейтрально або й вороже налаштованими глядачами, більш “серотоніновими”, ніж їх російські брати за нещастям: імовірно фінальний сплеск серотоніну під час “моралі” підіймав його занадто високо, чим викликав ефект серотонінового шоку, добре відомий нейрофізіологам; в усякому разі я і в особистих бесідах, і під час проведення глибинних інтерв’ю неодноразово чула, що перегляд російського телебачення на початку 2014 року викликав в них фізичну реакцію нудоти, аж до блювоти, і напади мігрені. Звісно, ні про яке соціальне заохочення і формування залежності в такій ситуації не йдеться.
Думаю, за такий прекрасний антиефект ми мусимо подякувати як російським майстрам пропаганди, що перебували в повній певності того, що інтереси і смаки української аудиторії ідентичні до російської, в чому їх переконували маркетингові дані і результати моніторингу аудиторії. В цьому їх переконували як зрозуміле і людське бажання видавати бажане за дійсне, так і партнери на місцях, типу сумно відомого Копатька, який передавав їм фальсифіковані результати, благополучно розікравши виділені на дослідження гроші.
Адаптувати таку потужну інформаційну машину до нових даних, що були отримані внаслідок аналізу цього епічного фейлу, і сформувати окремий механізм для ефективної роботи з “жертвою” доволі непросто і вимагає часу, але немає жодного сумніву в тому, що така робота ведеться. Також ясно, що створення і підсилення атмосфери високої базової тривожності в Україні для авторів інформвійни є бажаною метою.
Тому логічно на противагу цьому фіксувати стани неартикульованої тривожності (хоча б опитуванням методом вільних асоціацій), і давати щодо них простий, конкретний, вірогідний месидж. Навіть якщо він не буде цілком вірним, він дасть “відправну точку” кожному окремо для формування погляду на ситуацію, позбавленого впливу базової тривожності.
Для цього в ідеалі варто було б провести метааналіз всіх більш-менш вірогідних масових опитувань населення України з максимально широкого кола питань і зрештою побачити, по-перше, реальну кластеризацію цього населення за загальним світоглядом, а по-друге, за основними фобіями, які часто бувають приховані за декларованою соціальною бажаністю, і пропонувати такі месиджі для кожного кластера окремо.
Також варто за кожної можливості пояснювати, що основна мета Росії в інформаційній війні – не стільки просування своєї точки зору, скільки деморалізація і дистресизація населення, що наносить шкоду не лише психічному, але й фізичному здоров’ю. Не зайве при тому було б принагідно згадувати руйнівну функцію кортизолу в дистресі (ця речовина є компонентом багатьох популярних лікарських засобів і одночасно гормональним препаратом, відносно яких серед населення існує стійка фобія; інформація щодо руйнівних наслідків високого фону цієї речовини в організмі легко доступна як в інтернеті, так і в популярних друкованих засобах масової інформації, що дасть можливість кожному самостійно підтвердити цей месидж і закріпити його в пам’яті).
Імовірно, для раціоналізації фобій в якихось групах варто використовувати не лише повсякденну лексику, але й субгрупові сленги, від навколокримінального до лексики соціальних мереж і жіночих спільнот (“кошмарити”, “потєряшки”, “флуд”, “брєдогенератор”, “гламуразм”, “альфасамцевість” і т.і.)
За останніми рухами в соціальних мережах (особливо за поширенням різного роду ніби-то розважальних і дуже професійно складених соціальних тестів) видно, що автори російської пропагандистської компанії зрештою зрозуміли і намагаються врахувати свою базову помилку, ототожнення російської і української телеаудиторій, а саме, вищу ранговість української аудиторії, а відповідно, і більшу її фрагментованість (і тестування якраз направлені на з’ясування структури цієї фрагментованості, що полегшить роботу з кожною групою окремо), і суттєве зниження невизначеної тривожності української аудиторії внаслідок подій 2013-2014 року, революції (навіть в якості “перевороту”) і війни – в будь-якій формі особиста приналежність до цих подій – потужний фактор раціоналізації тривоги і переведення ірраціональних фобій в раціональне русло, в якому можливі обговорення і аргументація.
Тому варто очікувати нової фази інформаційної війни, коли месиджі для кожної виявленої підгрупи населення формуватимуться окремо, і будуть базованими на специфічному для них колі іраціональних переконань (побутових стереотипах, псевдонаукових знаннях, релігійних, квазірелігійних і езотеричних поглядах). Один з способів, яким можна детоксикувати великий об’єм таких повідомлень заразом – артикулювати те, що такі месиджі є рекламою, робляться як реклама і розповсюджуються як реклама (тим більше, що по суті так воно і є). Сталі і глибокі негативні коннотації цього слова будуть перенесені на трансльовані меседжі інформаційної війни масово, і кожна з потенційних жертв зробить це у зручний і зрозумілий для неї спосіб.
Також варто було б анекдотизувати ворожі когнітивні стилі, особливо ті, що використовують конструкт “хорошо известно” – на що в автора цього тексту, нажаль, не вистачає хисту.
Ольга Малишева, аналітик ІЦ “Майдан Моніторинг”
А врать перестаньте и говорите правду.
Интересная статья.
Как-бы узнать о продолжении?
Підпис під фото відомого гангстера — Аль Капоне замість Аль Пачино.
Перепрошую — замість Аль Пачіно.