Минуло два роки з часу, як країна увійшла в епоху змін, жити в яку китайці не бажають тому, кому зичать добра. Але чому ж тоді ХХ сторіччя стало для них саме цією епохою, в яку трапилося безліч стрімких перетворень від становлення республіки до реформ Дена і все «за народною волею»? Напевне тому, що слово «криза» китайською означає ще й «можливості», які відкриватимуться подоланням труднощів «епохи». А можливо тому, що заради добробуту нащадків, китайський народ ступив на цей тернистий авантюрний шлях.
На цей же шлях стала й Україна, коли народ вперше вийшов на площі під час “Революції на граніті”, та зробила черговий рішучий крок під час Майдану, що протягом трьох місяців вирував в центрі столиці та на площах інших міст як самостійний живий організм без єдиної ієрархічної структури та керівника, об’єднаний лише спільними цінностями його учасників, які знаходили своє місце в його середовищі, відіграючи ту роль, яку доводилося та опиняючись в тому місці і оточенні, в якому опинялися.
Звичайно, кожного спонукало до участі щось глибоко особисте: митцям наболіло жлібство, підприємцям – побори, правникам – беззаконня… тобто та часточка «рускага міра», яку йому намагалися нав’язати персонально, протягом років царювання «папєрєднікав». І саме можливість вільно жити і займатися улюбленою справою вийшли виборювати на Майдан лікарі і програмісти, студенти й будівельники, пенсіонери, підприємці, люди різного віку і статі, роду занять, рівня матеріальних статків та віросповідань заради свободи та гідності.
Котел скипав давно, поступово підігріваючись продовженням перебування окупаційного флоту, русифікаторським мовним законом, переписуванням історії на мацкальський лад, нав’язливою совєтизацією міського середовища через назви, вивіски та рекламу та іншу традиційну кацапєйщину від хамства в магазинах до невиплати зарплат. Не вистачало лише «казус белі». Ним виявилася відмова від Асоціації з ЄС, як шансу позбутися порочної спадщини совка та виконати, нарешті, заповіт Хвильового: «Геть від Москви!»
Що відбувалось на Майдані – то відомо. Про це багато пишуть, публікують фото і знімають фільми та й спогади у багатьох учасників іще живі. Тому не зупинятимусь на цьому. Натомість констатую, що Майдан ще не скінчився, оскільки він не був «сам по собі» Майданом заради «бандигеть». А був лиш елементом більш глобальних світових процесів, масштаб яких сьогодні ми не в змозі оцінити, але уже відчули їх енергетичний імпульс.
Вчоні експерти звуть це протистоянням «Заходу» зі «Сходом», хоч як на мене, це не зовсім точно, оскільки ТЕ, чим зараз є расєюшка не має ні західної раціональності, ні східного уявлення про честь, така собі глобальна «Нікудишка», що через власні комплекси силується дошкулити усім і всіх це трошки напрягає, а тих кого торкнеться близько то не так вже й трошки.
Є очевидним, що тривати вічно це не буде. І те, що рейтинг путюна росте синхронно з «рейтингом» РФ в переліку «глобальних небезпечних явищ», значить лиш те, що за всі художества цієї ботоксної молі тягар відповідальності нестимуть «богоносці» та інший «руській мір», вступити до якого означає стати в чергу на «роздачу».
Волею долі Україні доведеться брати участь в цім процесі і, судячи з усього, відігравати не останню роль. Прикметно, що не вперше нам випадає така честь: розвал совка залежав не в останню чергу від настроїв у мільйонній українській армії та рівня підтримки «найбільшої геополітичної катастрофи» серед 52 мільйонного народу. Тож демонтаж расєюшкі – питання часу, що забезпечить нам крім іншого, чимало клопотів.
Але до того доведеться жити поруч. Тому не зайве будувати дві стратегії: одну на “життя поруч”, іншу на “демонтаж”. Прикметно, що про першу зі стратегій думають чимало, тоді як про другу в нас практично ніхто не думає. Як в лютому 2014 р. під час Майдану філософствували про грудневі президентські вибори, а на пропозиції обговорити що робити після скорої перемоги відмахувалися чи порскали від сміху. Підозрюю, що при такому розвитку подій ми постанемо перед традиційною вже проблемою “як подолати пєрємогу?”, ніби у Зощенка про “памагітє жертвам урожая”.
До чого власне тут Майдан? А до усього. Саме на ньому, в еволюційний та природній спосіб, українці готувались до своєї ролі, продовживши свій вишкіл у АТО, змінивши сотні на добробати, партійні прапори на бойові знамена, допомогу на волонтерство, будівельні каски на кевларові, а сцену з гарячими софітами в центрі мегаполісу на дерев’яний підмосток в холодному степу.
Все еволюціонувало в більш серйозну форму та набуло зрілості. І саме ця «криза» надала людям можливості реалізуватися та принести загальну користь.
Та повернімося до «Братців-Каїнів» наших молодших, малоукрів, які украли собі назву “росіяни”. Наразі невідомо, коли і що стане причиною розпаду їх орди: чи то китайська дружба, чи то “проіскі госдєпа”, чи то гнів Всемогутнього і Всевідаючого Аллаха, чи Ярош пришибе альфа-самця візиткою. Але найгостріші проблеми, що постануть, передбачити не складно: доля зброї масового знищення, руйнування, в першу чергу, енергетичних, а в другу – економічних міжнародних ланцюжків, розподіл території з супутніми конфліктами, проблема біженців.
І якщо у вирішенні перших трьох проблем Україна братиме участь лиш як одна зі світових держав, а проблема конфліктів визначатиметься захищеністю українських кордонів та наявністю інтересів у самих тамошніх конфліктах, то проблема біженців торкнеться нас безпосередньо.
Варто відзначити, що практика давати прихисток в нас почалася з “лівого сектора” Майдану (Майдан на певному етапі був умовно поділений на 3 частини: “сцена” – де виступали, “правий сектор” (звідки й назва, до-речі) – місце збору та виходу на акції, “лівий сектор” – де збиралися на поселення та вирішення інших побутових питань). Зараз же триває другий етап – прийняття переселенців, яке, з огляду на наявні можливості, дійсно проводиться на високому рівні. Незабаром буде наступний етап, обумовлений демонтажем расєюшкі. Чомусь складається і складалося враження, що нас до такої місії і готують поступово, проводячи через ці “етапи” з одного боку для напрацювання практики та відпрацювання соціальних технологій, з іншого, безпосередньо як майданчика для розміщення таких осіб.
Слід наголосити, що найважливішим в цьому процесі має бути постулат про те, що Україна має бути і залишатися Україною, а не перетворюватися через прогибання перед зайдами на расєюшку без путюна, а потім і з путюном, якого або звідти заволочать готовенького, або тут створять місцевого.
Саме тому нам необхідно:
а) Україну робити українською, максимально топити за мову/культуру/історію, роблячи їх не карнавальною екзотикою, а повсякденною нормою. Хто з іноземців чи то апатридів хоче інтегруватися в суспільство, той має скласти іспити з мови/культури/історії/законодавства/географії (прикро, але зараз екзамен єдиним питанням “чий Крим?” витримає далеко не кожен держслужбовець), випробувальний термін і, можливо, тоді…
Це в повній мірі узгоджується з практикою багатьох розвинених країн: французькими або німецькими вимогам про володіння мовою, вимогами засвоїти ази місцевої культури, що має намір практикувати Австрія, вимогами США щодо знання історії та основ державного устрою при натуралізації тощо.
б) Приймати жертв власної пуйлофілії разом з територіями, коли їх населення попроситься та визначить на референдумах, під якою саме назвою входити до складу України (саме так, без жодних примусів і «чілавєчьков»), аби самі навчились жити та господарювати за нашим укладом, а не пхалися до нас всім скопом, насаджуючи свою кацапєйщіну.
Але приймати далеко не всіх, а лише історичні українські землі (як то “клини”) та козацькі анклави, розкидані повсюди, а решта без «тюрми народів» най вирішить як далі жити самостійно.
в) Враховувати європейський досвід прийняття мігрантів, коли між біженців ховались терористи, не кажучи вже про мігрантів економічних.
Для цього слід зосередитись на українському націоналізмі, як на основі, що забезпечуватиме безпеку через інтеграцію в наше суспільство.
Націоналізм під час Майдану надав потужного патріотичного імпульсу широким суспільним верствам. Майдан же у питанні українського націоналізму (який по суті був і є патріотизмом) зняв шори з очей багатьох, кому про націоналізм “напєл по тєлєфону Рабіновічь”, сформувавши позицію “нє чітал, но асуждаю”. Адже до того український націоналізм представляли, в кращому випадку, вульгаризуючи до етноцентричного ультраконсерватизму, або приписували йому шовіністично-ксенофобські риси расєйского націонал-шовінізму, мовляв, і ті і ті націоналісти, тобто, використовуючи типовий комуняцький прийом: вульгаризувати/навішати ярлика, а потім той ярлик/вульгаризований покруч «мочити», разом з “об”єктом”.
Так, різного ма-асковска-ага разліва антіфа та інші “правозащітнічкі” роботи в цьому напрямку до Революції провели уйму… Скільки хоча б тих же кіношок показали, як російські нацисти, що брали участь в «болотному» опозиційному мітингу, після їх розгону ОМОН-івськими копняками, духопелили сворами азійських підлітків… і глядачам роз”яснювали під захоплені улюлюкання “апазіціонних га-астєй із расєюшкі”, що у вас теж є такі тварі, вони звуться націоналістами або ж біндєравцамі і з ними треба щосили боротися…
Майдан же показав, що це все бздура, що український націоналізм – це любов до своїх, а не ненависть до чужих, що попри зусилля емісарів від расєйських нацболів, на їхнє “гєйславянскає єдінство а-ля ЗарусьВсярусь” та “бєй пархатих/касаокіх/чєрназадих із-за ніх отето всьо” ніхто не повівся, ніяких, крім українофобських, випадків національної нетерпимості на Майдані не було, навіть ті ж гебрейці залюбки назвалися жидобандерівцями та взяли на озброєння червоно-чорну символіку.
Що особливо є значимим, шори спали не лише з «пересічних» очей, але й і з «ясних зіниць» наукової спільноти, яка все більш схиляється до думки, що то фігня, що 
на своїх псєвдоновучних сходняках про українських націоналістів брєшуть, бо вони судять тільки по собі.
Як і все корисне, чому Майдан надав життя та підштовхнув до розвитку, український націоналізм теж матиме свій розвиток й продовження, що має полягати в формуванні повного політичного спектру українських націоналістичних партій (центристських, лівих, правих, зелених, голубих …). Саме тоді і буде здорова політична конкуренція патріотичних партій, а український націоналізм не протиставлятиметься різним політичним поглядам, а інтегруватиме їх та об’єднуватиме в патріотизмі та любові до Вітчизни. Це допоможе інтегрувати у всі сфери повсякденного буття неписаний закон суспільного життя Майдану: «усі різні, але рівні, сила в єдності, а єдність в розмаїтті»
І на останок. Майдан сьогодні має мінімум дві назви: Євромайдан та Революція Гідності. З якою назвою йому ввійти в історію, залежить також і від нас, але у підсумку усе покаже час. Історія не лічить часу на роки, адже рахує поколіннями. Вважаю за доцільне, аби нащадки й через сотні років надихались прикладом своїх предків, відстоюючи власну гідність, що є універсальною цінністю, оскільки невідомо, хто буде «на коні» бодай через століття: ЄС, чи Халіфат, чи Пояс Нового Великого Шовкового Шляху, а національна та людська гідність є важливою життєвою навичкою за будь-яких часів.
Подібно як дівчинку, яку батьки назвали Тролєбузіна, керуючись поточними міркуваннями свого часу, а бабця охрестила за Святцями Ольгою, аби була по-людськи повінчана та відспівана, близькі звуть просто Олею, так і Майдан для всіх близьких буде Майданом.
А, все ж тільки почалося . . .
