У Польщі виходить у прокат скандальний фільм «Волинь» про «звірства українських націоналістів», у Сеймі хочуть встановити кримінальну відповідальність за заперечення «геноциду» поляків на Волині, а президент Ізраїлю і польський консул припускаються антиукраїнських висловів. Прояви українофобії поширюються не лише кількісно але й географічно. Про те, що Україна може протиставити цьому ми говоримо з головою Інституту національної пам’яті Володимиром В’ятровичем.
– Почнемо з найсвіжішого «сюрпризу». В польському Сеймі хочуть внести зміни до закону про інститут національної пам’яті, яким запровадити кримінальну відповідальність за заперечення «злочинів українських націоналістів на Волині». Якими можуть бути наслідки такого кроку?
– Це може закінчитися відсутністю будь-якого польсько-українського діалогу. Над історією утвердиться політичний диктат, який заважатиме подальшим дискусіям довкола складних питань. Визнання якихось антипольських акцій УПА геноцидом повинно серйозно дискутуватися і ставиться дуже серйозно під сумнів зважаючи на кількість нових матеріалів, які ми знаходимо. На жаль, політики поспішають затвердити саме політичне рішення про «геноцид», а тепер ще й хочуть залякати громадськість наукову тим, що будь-які спроби поставити під сумнів це політичне і історично некоректне рішення будуть переслідувані.
– Яким чином, на Вашу думку, Україна має діяти у цій ситуації?
– Україна має продовжувати цю роботу, яку вона здійснює, спрямовану на відкриття української історії для себе і для світу. На жаль донедавна українську історію замість українців писав хтось інший. Зараз, завдяки відкриттю архівів ми маємо можливість писати свою історію. Звичайно це не всім подобається, багато наших сусідів не готові, що буде переглядатися їхнє бачення української історії. Багато з них не готові відмовлятися від міфів і стереотипів, але я думаю, що це тимчасово і те, що сказав у Верховній Раді президент Ізраїлю, який користується радянськими міфами і стереотипами – це голос з минулого.
– Що ми маємо робити, щоб відкрити свою історію для світу і чи є для цього достатня наукова база?
– Мова йде і про публікації – наукові, науково-популярні, газетні, документальні і художні фільми, спеціальні сайти, участь українських науковців і у міжнародних конференціях. Наукова база здебільшого є, але нам бракує науково-популярних напрацювань, які б ми могли використовувати для ширших верств суспільства. В цій сфері нам потрібно ще попрацювати.
– Що бракує інституту національної пам’яті, щоб він став також ж впливовою інституцією як у Польщі?
– В принципі ідея створення українського Інституту національної пам’яті була значною мірою запозичена у Польщі на той момент, коли наш Інститут створювався, польський існував уже близько 10 років. Багато з польського досвіду уже втілено в Україні. Очевидно, що нам ще далеко до кадрового і матеріального забезпечення, яке є у них. В українському інституті національної пам’яті працює близько 40 людей – в польському понад 2000. Бюджети порівнювати немає сенсу – вони в десятки разів відрізняються. Польський інститут національної пам’яті має повноцінні представництва в усіх воєводствах, а в українських обласних центрах нашого представництва немає жодного. Ми поки що діємо на підставі постанови кабінету міністрів і лише зараз розробляється відповідний закон. У Польщі діяльність їхнього інституту регулюється спеціальним законом, який донедавна забезпечував його політичну незалежність. Однак вже є внесені перші зміни до цього закону, які узалежнюють інститут від політичної ситуації і зараз намагаються внести наступні. Якщо нам і запозичати якийсь досвід законодавчий, то власне цього закону, який діяв до 2016 року і робив інститут незалежною від гілок влади інституцією в державі.
– Якою є ситуація з фінансуванням, наскільки воно відповідає потребам?
– Зараз наше фінансування становить десь близько 10% від потреби. Збільшення фінансування дозволило б нам вести більш масштабну роботу і виходити на нові методи популяризації, тому що ми, на жаль, поки що не можемо собі дозволити науково-популярних щомісячних журналів, як це є наприклад в Польщі. Вряди-годи домовляємося з каналами про створення якихось соціальних роликів на історичну тематику але виготовляти їх самостійно не можемо, не можемо також робити телепередачі, я вже не говорю про можливість створювати якісь документальні чи художні фільми.
– Петро Порошенко нещодавно заявив, що українські історики можуть «дати бій» Росії у гібридній війні. Якою ви бачите їхню роль?
– Я переконаний, що історія є однією з арен гібридної війни і Росія на повну потужність використовує різного роду історичні міфи і стереотипи для мобілізації своїх прихильників як в Україні так, і за її межами. Наші історики вже багато роблять і будуть продовжувати працювати. Зокрема йдеться про деконструкцію міфів про Другу світову війну. Інститутом національної пам’яті був розроблений спеціальний закон, який відміняє попередньо діючий закон про «велику вітчизняну війну», який був слово в слово «передертий» з російського закону, встановлено 8 травня як День пам’яті і примирення, який відзначається в контексті іншому, ніж в Росії день перемоги. Дуже популярною є книжка «Війна і міф: невідома Друга світова» про ключові міфи пов’язані з Другою світовою війною. Така робота є спротивом інформаційній агресії з боку Росії в галузі історії.
Володимир ГАЛЕЧИК
Оригінальна публікація http://dyvys.info/2016/10/07/volodymyr-vyatrovych-istoriya-ye/