Пострадянські республіки Середньої Азії залишаються для українців територіями малознаними, та й інформація звідти надходить не так часто, переважно – про «вічного» Назарбаєва, дивакуватого туркменбаші Ніязова, або ж ті чи інші заколоти, заворушення. Не є винятком і Киргизстан. На жаль, тому що варто знати історичний досвід народів, які пройшли через подібні трагічні випробування та змушені поступово долати наслідки довголітньої московської опіки. У кожному досвіді можна знайти щось, варте не тільки уваги, але й осмислення, і, можливо, наслідування.
Як і кожен народ, який мав у своїй історії нещастя зазнати «визволення» російською армією та подальшого «цивілізування», киргизи дорого заплатили за таке «благодіяння». І добре пам’ятають про сплачену ціну, зокрема й стараннями своїх сучасних державних діячів. Які не плутають поняття власної кишені з держбюджетом, а дбають про збереження національної пам’яті свого народу. Один із них – це Емільбек Каптагаєв, активний політичний та громадський діяч, від травня 2010 року – керівник апарату Президента Киргизстану.
Ще в 1988 році він став організатором та учасником національно-демократичного, антикомуністичного руху в Киргизстані. У 1989 р. провів установчий курултай Добровільного товариства «Ашар» – першого офіційно зареєстрованого неформального громадського об’єднання в країні. В 1994 р. очолював групу з організації та проведення Першого Курултаю народу Киргизстану. Був незмінним заступником Голови Асамблеї народу Киргизстану, відповідав за ідеологію організації. В 1994 – 1996 рр. – радник прем’єр-міністра Киргизстану. В липні 2005 р. обраний головою Націонал-демократичної партії «Улуу Бірімдік», з 24 грудня 2008 – член політбюро «Об’єднаного Народного Руху» Киргизстану.
Каптагаєв у своїй практичній діяльності завжди вміло концентрував увагу на вирішенні не тільки політичних, соціально-економічних проблем свого краю, але й на найважливіших питаннях для киргизької нації – мові, історичній пам’яті. Одне з них – це питання національно-визвольного повстання киргизів, в рамках загального повстання мусульманських народів Середньої Азії влітку 1916 року.
Існують різні думки про його причини. Емільбек Каптагаєв займає чітку і зрозумілу позицію: це колонізаторська політика царської Росії; це земельна політика московських чиновників, коли переселенці з Росії отримували кращі посівні площі, а киргизи – гірші; це порушення традиційного устрою життя. До приходу «цивілізованих» московитів киргизи жили родоплемінним життям, плекали закони справедливості: заборона на вбивство представника іншого племені, заборона на війни і захоплення інших племен. Очільниками племен могли стати не тільки багаті, а й бідні люди, оскільки головними критеріями відбору були якості претендента – справедливість, честь, гідність, інтелект. З приходом царської адміністрації правила змінилися, владу вручали тепер виключно багатим, залежним від чиновників і, відповідно, платоспроможним. Для яких відтоді існувало виключно поняття вдячності, а не дотримання вікових традицій.
1916 рік. Йшла Перша світова війна. Мешканці Середньої Азії знали, що противники Росії у війні могли стати потенційними союзниками у справі звільнення від «цивілізаторів». Адже це і мусульманська Туреччина, і Німеччина, зацікавлена в ослабленні обох імперій (Британської і Російської), а, отже, в підтримці антиімперських визвольних рухів. Безпосереднім приводом для повстання став указ російського царя Миколи ІІ про примусове залучення мусульман у віці від 19 до 43 років для робіт в прифронтових районах (загалом планувалося мобілізувати 480 тисяч осіб). Заворушення почалися 4 липня 1916 року в Самаркандській області, поширилися на більшу частину Середньої Азії. Повстанці прагнули вигнання «білого царя та русскіх», винищували російські поселення. Для придушення повстання було кинуто 30 тисяч російських солдатів, загони козаків і місцевих ополченців. Широко використовувалися кулемети, артилерія, спалювалися цілі аули. Діяли військо-польові суди. Полонених часто розстрілювали на місці, або ж при конвоюванні, особливо цим вирізнялися козаки та російські поселенці. Останні осередки повстанців були впокорені наприкінці 1917 року, хоча в степах Казахстану окремі загони продовжували успішні бойові дії, перейшовши з часом від боротьби з царськими військами до багаторічного опору більшовикам. Точна кількість жертв російських репресій невідома, офіційні цифри – 347 засуджено до смертної кари, 578 – до каторжних робіт, 129 – ув’язнено. Насправді загинули тисячі. Побоюючись каральних акцій, велика частина киргизів та казахів (близько 500 тисяч чоловік) втекли до Китаю. В історії ця подія отримала назву “Чон Уркун” (“Великий Вихід”).
У Киргизстані День Пам’яті борців з російськими окупантами на честь повстання 1916 року відзначається у першу п’ятницю серпня. 9 серпня в історичному музеї міста Бішкек відбулася наукова конференція, присвячена 95-ій річниці повстання. Її учасниками стали представники міністерства освіти, історики і діячі культури. Серед інших – і керівник апарату президента Емільбек Каптагаєв.
Говорячи про ці трагічні події в історії Киргизстану, він зупинився не тільки на причинах, але й на їхніх наслідках. Рішуче відкидаючи мудрування про те, що непротивлення мобілізації 1916 року не тільки б вберегло киргизький народ від багатотисячних жертв, але й могло би посприяти інтенсивнішому прогресу, він підкреслив традиційність національної політики Москви, успадковану надалі і більшовиками. Їхня політика, спрямована на витворення інтернаціонального суспільства, ледь не привела до розподілу Киргизстану. Заперечуючи національну ідентифікацію киргизів (тоді їх називали кара-киргизами), більшовики могли передати північну частину країни Казахстанові, а південну – Узбекистанові. Але саме пам’ять про трагедію 1916 року не дозволила реалізувати ці наміри, які могли перетворити киргизів на ще один бездержавний народ. Чимало росіян відчували моральну відповідальність за акт геноциду, вчинений царською Росією під час придушення повстання. Киргизстан отримав автономію, а згодом і увійшов до складу СРСР як окрема республіка. Так кров і страждання сотень тисяч співвітчизників у 1916 році стали основою для остаточного здобуття незалежності киргизьким народом в 1991 році, переконаний Каптагаєв.
На жаль, сучасна молодь країни мало знає про ці події. Тому політик закликав вивчати обставини антиросійського повстання мусульманських народів Середньої Азії, створювати на цю тему художні твори, п’єси, пісні. Каптагаєв висловився за державне фінансування наукових досліджень цієї теми. Кампанія зі створення тематичних наукових робіт і художніх творів повинна бути завершена до 2016 року (коли відзначатимуться сторічні роковини подій повстання).
Сьогодні Киргизстан переживає складний період. Важка соціально-економічна ситуація, політична нестабільність, каналізована безцеремонним втручанням Москви – все це не сприяє оптимістичним настроям у суспільстві. Та, незважаючи на всі труднощі, окремі державні діячі добре усвідомлюють, що без пам’яті і усвідомлення свого минулого, жоден народ не зможе свідомо здолати існуючі перешкоди та витворити своє, самостійне та гідне майбутнє.
В Україні сьогодні відбувається перегляд і нищення усіх, ще тільки розпочатих в роки президентства В. Ющенка, процесів відновлення історичної пам’яті. При переважаючій байдужості матеріально-мислячої сучасної влади, національній вихолощеності азарових, агресивному москвофільстві табачників, комсомольському примітивізмі тігіпків, важко повірити, що найближчим часом хтось із керівників адміністрації президента України (льовочкіних, акімових, скубашевських, рафальських) виступатиме на подібній науковій конференції, і говоритиме подібні речі.
Можливо, слухаючи уроки національної гідності від далекого, незнайомого киргиза Емільбека Каптагаєва, безкомпромісності у спілкуванні з Кремлем – від самотнього російського демократа Валерії Новодворської, політичної, реформаторської рішучості – від українського грузина Вахтанга Кіпіані, українці нарешті припинять журливо сподіватися на те, що «Бандера прийде – порядок наведе». А таки завершать справу Українських Героїв і наведуть на власній, не чужій землі, порядок і справедливість.