Осиковий кілок Росії

«Ніхто інший, як Україна, заб’є осиковий кілок в могилу Московської імперії»

Павло Штепа

Русь погана

Завжди найбільшим страхом для росіян було відновлення незалежності і, як результат, втрата їх найбагатшої природними та людськими ресурсами колонії – України. Україна, з її родючими землями, м’яким кліматом, багатомільйонним працьовитим християнським населенням (в своїй абсолютній більшості слов’янським, – «білим», як це сьогодні актуально говорити в Росії), з її тисячолітніми храмами і духовними цінностями, була воістину головним «діамантом» у короні Російської імперії. Для Росії Україна завжди була «вікном в Європу», і геополітичним плацдармом для агресії проти країн Заходу.

Втрата України, її багатств, а головним чином безцінного людського ресурсу та потенціалу мільйонів «хохлів» – гарматного м’яса, рабської робочої сили, талановитих письменників, учених, геніальних інженерів і конструкторів, втрата мільйонів тонн (пудів) зерна, виходу до теплого Чорного моря, – означала ізоляцію, повільну і вірну смерть для росіян.

Саме тому завжди головні зусилля росіян, починаючи від царя Олексія – батька Петра І, його самого, через Катерину ІІ, Сталіна і до нового (і, будемо сподіватися, останнього) «царя» росіян – Путіна, їх головною метою було задушити Незалежну Україну, не дати їй скинути кайдани багатовікового російського рабства.

Саме з цією метою росіяни століттями вели загарбницькі війни проти України, жорстоко розправляючись з народними повстаннями українців, знищуючи її кращих синів і дочок. Саме з цією метою росіяни ховали, обливали брудом, або знищували все, що несло в собі, чи могло пробудити національний дух і пам’ять українців. Все, що могло вирвати «покірного хохла-малороса» із «загальноросійського стійла», куди його загнала Російська, а потім і Радянська імперія.

Чим сильнішим ставав цей вільний козачий дух українців, чим голоснішим ставав голос український народу, відкрито говорив про свою Незалежність, тим завзятіше, і запекліше росіяни кидалися придушувати його.

Один тільки початок ХХ століття, приніс українцям разом з першою спробою створити свою незалежну державу – Українську Народну Республіку, серію жахливих національних катастроф, і найстрашніший геноцид в історії людства – штучний Голод 1932-1933 років. М’ясорубка Другої світової війни, забрала життя ще більше 8 млн. українців.

У 1944 році, коли мільйони українців-червоноармійців билися і вмирали на полях битв, Сталін, Берія та Жуков підписують наказ про депортацію всіх українців в Заполяр’я та райони вічної мерзлоти (таке собі «остаточне вирішення українського питання»). За кілька місяців встигли вислати 200 тисяч осіб, і тільки усвідомивши, що одномоментна депортація такої кількості людей просто паралізує всю залізницю, перевантажену потребами фронту, і підірве сили Червоної Армії, Сталіну, Берії і Жукову довелося відмовитися від своїх планів. У цьому зізнався Микита Хрущов у своїй промові «Про розвінчання культу особи» на ХХ з’їзді ЦК ВКП (б).

У 1947 році в Україну було організовано черговий штучний голод, від якого померло ще близько 1,5 млн. українців (тоді з розореної війною України, яка страждала від неврожаю, знову вивезли всі продукти, щоб скасувати продуктові картки в радянській Росії). Такою була жорстока помста росіян за спробу українців назавжди позбутися від московського рабства …

Після революції, розвалу, розрухи і повного хаосу в Російській імперії в 1917 року росіяни всіх мастей – від червоних і до білих, від монархістів, есерів, демократів, більшовиків і до анархістів, кинулися душити молоду Українську Республіку, розуміючи, чим може обернутися в кінцевому підсумку для всіх них втрата Україною.

«Пам’ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і Радянська влада, і ми з вами … Ні на одну хвилину не забувайте, що Україна повинна бути нашою, нашою вона буде тільки тоді, коли буде радянською, а Петлюру вибити з пам’яті народу назавжди » – говорив у своїй інструкції більшовикам-агітаторам в Україну Лев Троцький у 1918 році.

29 жовтня 1918 року 300 українських студентів та гімназистів, – ці «300 українських спартанців», загинули, прийнявши перший в історії УНР бій з 5-тисячною ордою російських більшовиків, які рвалися до Києва. Захопивши Київ, більшовики перш за все розстріляли 200 учнів-гімназистів, які були в списках військово-спортивних організацій. Усього лише за кілька наступних тижнів росіяни розстріляли ще 5000 киян. Приводом для розстрілу була відповідь, або записка в кишені українською мовою.

Білі росіяни, «єдино-неділимщики», що прийшли на зміну більшовикам трохи пізніше, користувалися аналогічними методами боротьби з «петлюрівськими сепаратистами». У цьому ж 1918 році, на Кубані (яка вже вислала своїх депутатів для об’єднання з УНР) російські білогвардійці, захоплюючи українські станиці, рубали шашками українських вчителів, які «насмілилися» вчити дітей українців «хахляцкому наречію».

21 жовтня 1921 року російські більшовики розстріляли 359 українських козаків Шостої дивізії армії УНР біля села Базар, засипаючи землею ще напівживих і поранених упереміш з убитими. Одному козакові пощастило вночі відкопатися, вибратися з ями, і врятуватися, завдяки чому згодом і було знайдене місце розстрілу і поховання.

У 1921 році каральні загони російських чекістів розстрілювали тисячами полонених українських повстанців Холодноярської Республіки та членів їх сімей у Черкаській області. Саме ці повстанці до 1923 року вели боротьбу під синьо-жовтими стягами проти чекістів і продзагонів, які грабували Україну і вивозили продукти в гинучу від голоду, холоду і вошей радянську Росію.

У середині 1920-тих років, для виявлення «буржуазно-націоналістичних елементів» більшовики оголосили в УРСР початок «українізації». Українська молодь, в основному вихідці із сіл та діти українських робітників, повіривши більшовикам, почали активно відроджувати українську культуру. Усього лише за кілька років понад 200 українських молодих письменників створили те, що потім буде називатися «Розстріляним Відродженням» Україна. До 1939 року в живих з цих 200 людей залишиться лише 10 українських письменників. Їх не пощадили навіть за «пролетарське походження», головним аргументом на користь їх розстрілу виступила національність – «українець». Російських «самородків» Горьких, Дем’янів-Бідних, і інших Маяковських, чомусь, не розстрілювали.

У 1928 році більшовики заборонили діяльність Української Автокефальної Православної Церкви, розстрілявши при цьому понад 3,5 тисячі її священиків, а решту заслали до Сибіру. Нинішні співробітники КДБ в рясах і охоронці «русскаго Міра» в РПЦ мріють про повторення вже пройденого, але, на жаль, сьогодні повинні задовольнятися лише звинуваченнями в «неканонічності» і «безблагодатності» Українського Патріархату. Тисячі українських храмів і церков були підірвані в 1930-тих роках вже за Сталіна, так шанованого в нинішній «православній» Росії за «відродження» «сергіанського комуно-православ’я» в 1944 році. Тихе знищення українських церков тривало до початку 1980-тих років.

Однією із небачених за своєю жорстокістю і безумством стала розправа над українськими кобзарями і лірниками. Ці, оспівані ще Тарасом Шевченком сліпі старці, століттями втілювали в собі сам дух, саму квінтесенцію України. Поводирі водили їх по селах, де вони тихо співали народні пісні, не даючи забути українцям про їх славне козацькому минуле, про великі повстання, великі битви, і великі перемоги над ворогами, – свого роду подорожуючі вчителі української історії. Унікальність кобзарів полягала в тому, що майже всі пісні, які вони співали, більше ніде не були записані. У грудні 1934 року під прикриттям «культурного з’їзду», російські чекісти зібрали в Харкові 300 цих сліпих кобзарів і лірників, де всіх їх розстріляли. Влітку 1936 року в Полтаві, під прикриттям «концерту», ​​російські зібрали і розстріляли тих  кобзарів, які залишилися в Україні. Так знищувалася душа українського народу.

З окупацією України більшовики зрозуміли, що головним осередком опору є українське село – невичерпне джерело все нових і нових лідерів, борців, народних вчителів, і українських героїв. Поки існувало таке українське село, годі було й думати про те, що Україну можна буде утримати в складі СРСР.

Українське село, український селянин став головним ворогом росіян у їх боротьбі за виживання. Знищити, розбестити, випалити українське село означало випалити український дух в Україні.

З самого початку російсько-радянської окупації України, селянам заборонили користуватися колишньою суспільною власністю (ліси, в яких усі могли заготовляти матеріали, ставки та річки, в яких можна було розводити, або ловити рибу, загальні луки для випасу худоби). Були введені руйнівні податки навіть на фруктові дерева, через що українцям довелося вирубувати під пень свої прекрасні сади. У людей забрали всі їхні суспільні ресурси, створюючи при цьому «колективну», а по суті, – державну власність.

До колективізації абсолютна більшість жителів українського села складалася із заможних селян – «господарів». Земля, яку вони обробляли століттями, передавалася в кожній родині з покоління в покоління і була головною цінністю, всім сенсом життя українського хлібороба. Земля була у кожного, незалежно, чи займався українець іншим ремеслом, чи ні, – він завжди обробляв землю.У серпні 1929 року Раднарком УРСР, за розпорядженням із Москви, прийняв нову постанову «Про ознаки куркульських господарств», які були сформульовані так, що під них потрапляли всі українські селяни. До 1929 року, ніколи до цього, в Україні на селі не вживалося слово “куркуль” («кулак»), з тим значенням, з яким його вживали російські більшовики.

Якими ж були ознаки цих «куркульських господарств»? «Куркулем» відразу ж ставав будь-який українець, у якого в господарстві були свої вівці, корови, коні, своя молотарка, олійниця, жорна, сушарка, прядильні, ткацькі верстати, верстати для вичинки шкіри та шиття шапок, свій цегляний завод, або інше промислове виробництво, млин … Все те, що мала кожна українська сім’я.

Друга ознака «куркуля» – коли в господарстві здавалися в оренду постійно, або на сезон окремі приміщення, або інвентар. І третій – коли члени сім’ї продавали надлишкові запаси своєї праці, торгували, займалися комерційним посередництвом, мали інші нетрудові доходи, або коли хтось із сім’ї брав реєстраційне свідоцтво на ведення промислового виробництва. Все те, що було підвалинами, основою промислової і сільськогосподарської діяльності в будь-якій країні, потрапляло під визначення «куркульство» в СРСР.

Ще однією ознакою «куркуля» було систематичне використання найманої і, зрозуміло, оплачуваної праці, головним чином, в кустарних промислах. А так як до будь-якого ремісника завжди приходили учні, всі власні виробництва потрапили під категорію «куркульських господарств, що експлуатують працю». Наступним ударом по власниках став єдиний податок, за яким з «їдця» – тобто з одного члена сім’ї брали 300 карбованців, але не менше 1500 рублів зі сім’ї, навіть якщо в ній було всього 2-3 людини. Це були величезні гроші. Вихід був один – або платити, або йти в колгосп.

Українських селян примушували віддавати в колгоспи все – від землі, і до інвентаря. Це було просто шоком для українців, в свідомості яких поколіннями було виховано повагу до власності і її кордонів (“Межа – святе Діло”, як каже українське прислів’я). Українець не розумів, як можна було віддавати комусь свою свиню, або корову. Щоб не здавати худобу в колгоспи, люди вночі різали її, солили і ховали запаси, за що багатьох заарештовували, депортували в Сибір, а часто і просто розстрілювали, так як вся їхня власність ставала «державної» навіть до того, як українці встигали записатися в колгосп.

Українці до останнього пручалися вступу в колгоспи, не бажаючи віддавати нажите своєю працею добро, в обмін на порожні «трудодні».

«Трудодень» – аналог повного робочого дня, з виконанням встановленої норми.Насправді ж, цей «трудодень» міг тривати й кілька робочих днів. Старости, які ставили палички в табелях, часто зараховували людині за місяць виснажливої ​​роботи … по 2-3 трудодні. Замість грошей за один трудодень видавали по кілька кілограмів зерна, або крупи. Така «винагорода» за працю просто вбивала складену століттями високу трудову етику і культуру українців.

У той же час активно знищувалися індивідуальні майстри – ремісники. Зазвичай, кожна сім’я мала такого майстра. До 1930-тих років в українських селах майже не було магазинів і залежних від привезених туди товарів селян. Кожне село, кожна родина була, по суті, автономним утворенням. Гончар обмінювався своїми виробами з маслобойщиком, кравець – із майстром з пошиву шапок, швець – з ковалем. Надлишки везлися на ярмарок. Саме це система незалежного сільського виробництва і обміну товарами в Україні стояла поперек горла Москві. У 1929 році в СРСР оголосили загальну колективізацію, почали створювати колгоспи, артілі, комуни та інші. У ці артілі і заганяли ремісників. Це був ремісницьких аналог колгоспів, з порівнянною винагородою праці.

Гончар, який до цього працював вдома, сам заготовляв дрова, сам шукав певний вид глини, сам обпалював і розписував горщик. Від початку – і до кінця. Він дорожив своїм ім’ям та репутацією. Після того, як гончарів загнали в артілі, де кожен виконував тільки певну частину роботи – або тільки заготовляв дрова, або тільки готував глину, розмилося саме розуміння відповідальності за працю, різко впала якість товару. Від такої принизливої ​​оплати праці і, головне, від ще більш принизливого ставлення більшовиків до людини, ремісник більше не бажав вкладати душу і старання в свою роботу.

Підприємницям заборонили виготовляти продукцію. За виробниками був у становлений контроль НКВД і партійної адміністрації. Тим українцям, які вміли зшити шапку, кожух, або яке-небудь взуття, доводилося обмінювати свій товар вночі, щоб про це не дізналася окупаційна влада. “Спекуляція” – теж одне з тих словечок, яке з’явилося на Україні тільки в 1930-тих роках.

На Полтавщині в той час жила родина Віхтеренков, чия різьба по дереву славилася майже по всій Центральній Україні. Їх родину повністю знищили, не давши можливість передати свою майстерність нікому іншому.

Навмисне не створювалися артілі з кравців і ткачів, оскільки радянська влада продавала свою огидну за якістю і крою одяг і не хотіла ніякої конкуренції з селом.

Правда, це і дало шанс вижити у Голодомор деяким з кравців. Коли розкуркулювали людей, у них відбирали кращий одяг (яку ж потім прислані з Росії комсомольські активісти продавали на базарах у великих українських містах).

Залишений старий і рваний одяг селянам все одно доводилося перешивати. Саме так пощастило вижити деяким кравцям в Голодомор, – завдяки жмені квасолі, або картоплині, які йому приносили односельці, за ремонт одягу.

Той факт, що справжніми «господарями» життя раптом стали не найпрацьовитіші селяни, а окупанти, надіслані ледарі, п’яниці і садисти, перевернув свідомість українського хлібороба. Хто ж розкуркулював, заганяв з наганом в руках в колгоспи, і відбирав хліб в українця? Звичайно ж, серед них були і місцеві «активісти», але на чолі їх завжди були уповноважені з районних НКВС, які в Україні, практично до другої половини 1940-вих років складалися, в абсолютній своїй більшості, з росіян. Часто ці надіслані і збройні активісти навіть не розуміли української мови, але зате повторювали свої «ходки» по селу по 10-15 разів на місяць, тероризуючи і залякуючи селян висилкою в Сибір за відмову від вступу в колгоспи.

Влада таких активістів у селах спиралася на найбільш агресивних, деморалізованих і ледачих, – в справжньому сенсі ізгоїв і покидьків суспільства, яких в середньому українському селі з 500-600 душ не набиралося навіть більше 3-5 осіб. До колективізації у них не було навіть своїх господарств, через лінь, або алкоголізм. Вперше в житті, отримавши шанс хоч якось компенсувати свою неповноцінність, вони з задоволенням ходили по хатах своїх же односельчан, спочатку разом з уповноваженими з НКВД, а потім вже і без них.

Оброєні, озвірілі від раптової влади і минулих глузувань із боку здорових селян, вони знімали з господаря останній кожух, виганяли людей босими на сніг, виносили останній мішечок зерна з хати, навіть виливали на підлогу і топтали те, що варилася в казані. Їх називали «комуняками», «червоношкірими», «брігадниками» і «буксирами». Помста селян теж не примушувала на себе довго чекати, українці безжально розправлялися з окремими активістами і навіть із цілими «буксирними бригадами» при першій же нагоді.

Але найжахливішим було те, що дуже часто в такі бригади залучалися діти, чиїх батьків вже репресували, – їх набирали зі шкіл-інтернатів. Вчителів, які «неправильно» виховували дітей, вчили їх, за старими традиціями, вірі в Бога, – заарештовували, а натомість надсилали тих, хто працював на владу. Непомітно, під виглядом контрольних робіт або бесід вони дізнавалися від дітей, в якій сім’ї ще залишалася їжа, або де батько добував її. Саме на такі робітничі кадри і політику в селі робила наголос радянська влада.

До Голодомору 1932-1933 років в українському селі геть відсутнє злодійство.

Двері підпиралися віником, каменем, або закривалися на кілочок. Єдиний вид злодійства, який існував – конокрадство, карався страшною смертю. Якщо конокрада ловили, все село збиралося і вершило над ним самосуд. Його прив’язували між двох широких дощок, по яких били кувалдами. Конокрад помирав довгою і болісною смертю від розриву внутрішніх органів. Спійманого на більш дрібній крадіжці могли побити камінням, або, при зовсім малозначущому проступку, роздягненого прогнати через все село і висміяти.

Усього лише за 3-5 років від початку колективізації ставлення до крадіжок змінилося найрадикальнішим чином. Тільки після радянської влади і Голодомору в українському селі з’явилося прислів’я: “Ніч-мати, не вкрадеш – не будеш мати”.

Саме в 1930-тих роках люди почали вважати, що якщо вони нічого не отримують за трудодень в колгоспі, то вони повинні щось взяти з нього самі, так як це не крадіжка, а компенсація за недоплачене ім. Люди, які раніше понад усе цінували чесну працю, побачили, що ті, хто не працював, жили краще і ситніше. Так навіщо ж працювати, якщо можна вкрасти? Так було отруєно свідомість 88-90% усього працездатного сільського населення України, яке було загнано в колгоспи.

За 3-4 роки після початку колективізації формується нова соціальна ієрархія в селі – в колгоспи, в виснажливу фізичну працю, втягують жінок, які раніше займалися виключно домашніми клопотами та вихованням дітей. Тільки після 1933 року в Україні з’являються жінки-трактористки, шпалоукладчиці і шахтарки.

Саме так знищувався сімейний уклад, відточений за сотні і сотні років української культури. Саме в 1930-тих роках в УРСР масово почали створюватися ясла і дитячі сади, щоб дітей вже більше не виховували вдома. У 1932 році цих дітей не стало чим годувати, ясла і дитячі садки закрили. Голодомор 1932-1933 гнав батьків у пошуках хліба з села в місто, залишаючи напівживих малюків одних у будинку, де вони і ставали жертвами збожеволілих від голоду сусідів і навіть близьких родичів. У 1932-1933 роках людоїдство в агонізуючих, оточених загонами НКВС селах України, поширювалося страхітливими темпами.

Народження, весілля і похорон – три основоположних складових життя українського села – були теж жахливо змінені. Зникло те, що називалося обрядами. Хрещення немовлят було заборонене. Люди проходили десятки кілометрів у пошуках священиків, що ще залишилися, які, переодягнувшись в простий одяг, приходили і хрестили дітей вночі, при закритих дверях і вікнах. Якщо сільська адміністрація дізнавалася про хрещення дитини, – сім’ю виганяли з колгоспу, а це, при повністю відібраній землі, худобі й інвентарі, означало вірну смерть.

До Голодомору весілля в українському селі гуляли по сім днів, з безліччю ритуалів, обрядів та звичаїв. Після Голодомору зникла майже вся фольклорна складова життя села. Зник звичай приданого – так званого «посагу»: до заміжжя українка вже з 9-10 років починала шити собі, своєму майбутньому чоловікові та дітям сорочки, рушники, скатертини і спідниці, і все, що тільки могло знадобитися. Крім цього, батьки нареченої передавали ще в подарунок молодим багато іншого добра. Після Голодомору цей звичай просто зник, – нстільки збідніло українське село, що нічим стало навіть видавати придане.

Більшовики і сільради почали активно впроваджувати нову «традицію» весільних гулянь, – замість обрядів і неповторних українських народних пісень, – гармошка, танці під патефонні радянські марші і багато горілки. Нічого навіть і говорити про те, що до весілля ні у молодого нареченого, ні у нареченої не було ніяких інтимних відносин. Сільська молодь була здоровою фізично і духовно, і ніякі «теорії склянки води», які користувалися такою шаленою популярністю в радянській Росії, не могли мати місця в Україні.

До смерті в селі завжди ставилися з розумінням, якою би не була людина за життя, після смерті до небіжчика завжди ставилися з повагою, – його обмивали, відспівували у церквах, і за душу покійного ще довго читали молитви.

Під час Голодомору у знесилених людей не було ні сил, ні коштів навіть ховати в трунах своїх померлих. Людей ховали у чому попало, – в скринях, в ящиках … Священики та служби на цвинтарях були заборонені. Саме після 1933 року на похоронах з’являється духова музика – огидні імпровізовані оркестри, з штовханням п’яних музикантів, замість священика і тихої молитви, – як верх блюзнірства навіть над уже мертвими українцями.

У Голодомор зі смертю було пов’язано і виживання – за збір трупів (досить масова тоді робота) платили таку норму в день – 300-500 грамів хліба з макухою за, скажімо, 12 померлих. Тому часто на підводи з мерцями кидали ще живих, щоб дотягнути до норми. За це вижилий отримував можливість хоч якось відстрочити голодну смерть своєї сім’ї і своїх дітей. Важко судити їх за це сьогодні.

Були, звичайно, і жорстокі люди, що втратили від голоду останні людські почуття .Померлих, які залишилися лежати на вулиці, вони зачіпляли баграми, або гаками, волокли до найближчої ями і скидали всіх у загальну могилу. Ті, що вижили, особливо діти, ніяк не могли зрозуміти, що ж відбувається з усіма, чому раніше небіжчиків проводжали піснями і молитвами, стелили їм дорогу на цвинтар травами і квітами, а тепер тягають баграми і скидають в ями, як попало. Тоді цим дітям було по 8-9 років, з якою психікою вони продовжували потім жити, і яке відношення до життя формувалося у них під дією побаченого?

Всі традиційні свята радянська влада оголосила пережитками минулого і забобонами, замінивши їх своїми, радянськими. У червні 1928 року ЦК КПУ, слідуючи розпорядженням з Москви, приймає постанову про заборону релігійних рухів та введення антирелігійної пропаганди. Саме тоді виник союз войовничих безбожників, саме тоді по всій Україні почали підривати тисячолітні церкви і храми, безцінні духовні пам’ятки українського народу, побудовані ще за часів Київської Русі.

Церкви в селі обклали податком. Українці збиралися усіма силами, щоб сплатити ці податки. Коли ж кошти викачували до кінця, дерев’яні церкви більшовики розбирали, а кам’яні використовували як склади, або гаражі для техніки. Сільради фальсифікували підписи людей, за якими нібито самі люди просили закрити церкви – «осередки релігійного дурману».

У церквах відкривалися хати-читальні та клуби. Це був ще один шок для українців – танцюючі комсомольці і партійці у церкві! У школах під час церковних свят проводилися антирелігійні заходи, – були навіть спеціальні «антиріздвяні» і «антивеликодні» компанії. «Соціалістичні» 1 і 2 травня святкували за рахунок Дня Вознесіння Христового (його спеціально зробили робочим днем), щоб замістити у свідомості людей церковні свята радянськими. Вихідні замість неділі перенесли на четвер, але це нововведення не прижилося.

Саме тоді, в 1930-тих роках були введені свята «8 березня» і «маївки», які відзначаються до цих пір, правда вже без мітингів перед сільрадами «на підтримку революційних робітників Німеччини», і без розповідей про надої. Тепер вже просто обпиваються горілкою і обжираються шашликами.

Масове самогоноваріння і споювання українців – теж подарунок Голодомору. До 1930-тих алкоголь вживали виключно по великих святах. На весіллях була всього лише одна-єдина чарка і один бутель з українською горілкою. Коли чарка за весільним столом обходила по колу два-три рази, це і називалося «випити». А вже в 1932-1933 роках, активісти, які розкуркулили чергову сім’ю, відібравши у неї останні залишки їжі, і обмінявши на горілку відібране добро, відзначали свої «подвиги» жахливими пиятиками. Сформувався новий «стандарт» застілля.

Після 1930-тих в українських селах перестали ткати полотно. Більшість майстрів померло в Голодомор, замість них з’явилися магазини. Магазинна тканина була дуже низької якості, та й продавалася вона тільки тим, хто працював у колгоспі. Якщо не вистачало трудоднів, – тканини відпускали менше, так, що навіть не вистачало на спідницю. Тоді ж з’явилася й корупція в торгівлі. – Продавці часто продавали тканину в першу чергу своїм родичам, чи сільському начальству.

Фабрична тканина, на відміну від домашньої, зробленої «для себе» була дуже низької якості. Зникла також шкіряна сировина, – так що 1930-ті роки подарували українському селу ще одне «соціалістичне досягнення» – кирзові чоботи.

Змінився сам стиль одягу, – голови колгоспів переодяглися в популярне в Москві «галіфе», а одяг простих селян став значно гіршим і біднішим. Активісти, розкауркеулюючи село, забирали навіть зроблений вручну одяг, – кожухи, вишиті сорочки і рушники, наволочки, скатертини, ковдри, – все якісне, красиве і нове, що можна було потім обміняти на базарах.

У колгоспах і сільрадах влаштовували навіть торги з таких відібраних речей. Правда, користувалися популярністю такі «аукціони» вкрай мало, – українці не хотіли скуповувати те, на чому було людське горе. Іноді родичі допомагали один одному викупити і повернути свої речі.

Але найчастіше всі ці речі розтягувалися сільськими керівниками по своїх домівках, – одяг, посуд, добро. Те, що не могли забрати, або відвезти, – ламали, особливо сільський інструмент, щоб люди не могли потім скопати навіть грядку. Українці знімали з себе останню сорочку, збирали останні залишки свого добра й мізерні коштовності, і, якщо їм вдавалося пробратися через заслони НКВД і дістатися до найближчої залізничної станції, – пробиралися в міста, щоб там обміняти свої останні заощадження на мішечок борошна, або крупи . З облав, які влаштовували на них міліціонери, не всім вдавалося повернутися додому, і навіть до тих, кому пощастило повернутися, за доносом могли знову прийти «буксирні бригади».

Змінилося саме ставлення до побуту, люди стали байдужими до свого достатку.Типовий побут 1930-тих років в українському селі, в будинку – одне залізне ліжко, з прибитим над ним фабричним покривалом, стіл, фіранки – і більше нічого. Люди зранку, і до самого вечора, працювали в колгоспі, приходили додому просто переночувати. Не треба було вже ні заощаджувати, ні збирати, – «Все одно краще жити ніхто не буде …». Все життя проходило в колгоспі.

Змінилася культура приготування і вживання їжі. Раніше вся сім’я завжди збиралася разом, це був ритуал – батько на чолі, всі отримували свою порцію по черзі. У Голодомор – хто, коли встиг, той і поїв. Змінився якісний і кількісний склад їжі, і самі страви.

Відповідно змінилося ставлення до батька, який більше вже не міг забезпечити сім’ю, заробляючи на хліб своєю працею. З приходом радянської влади батько вже не міг забезпечити своїх дітей ні юридичними правами, ні матеріальними благами, – він не міг передати їм у спадок стільки добра, як раніше, не міг дати ні придане, ні землю. Натомість з’явилася юридична і матеріальна відповідальність дітей за батьків – «куркульські діти» репресованих батьків підлягали виселенню в дитячі будинки, а якщо їм і вдавалося залишитися в селі, доля їх була найважчою.

У 1932-1933 роках по всій УРСР було зареєстровано понад 2000 випадків канібалізму, що відбувалися на грунті повного руйнування психіки.

Про людоїдство багато говорили, але навіть у ті страшні роки, факти канібалізму викликали шок і відкидання у голодуючих українців. Повсюдним явищем стали самогубства. Були випадки, коли жінки, не витримуючи більше мук, на ніч розпалювали печі, закривали вікна і двері, і всією родиною, з дітьми, труїлися чадним газом.

Масово поширювалися випадки навмисних вбивств. Головним чином, з боку активістів, які, користуючись своїм всемогутністю, чинили самосуди. Так активіст – об’їждчик, побачивши дітей, або жінок, які на скошеному полі, в стерні, вибирали рідкісні залишен колоски, міг на місці до смерті забити жертву нагайкою з металевими наконечниками, або ж жертва вмирала від ран вже вдома.

Саме 7 серпня 1932 року ЦВК і Раднарком СРСР прийняв постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Постанову, написану і затверджену особисто Сталіним, і спрямовану в першу чергу проти українського села, в народі назвали «Законом про три колоски».

Закон передбачав «розстріл із конфіскацією всього майна, або, за пом’якшувальних обставин, позбавлення волі на строк не нижче 10 років, з конфіскацією всього майна». Амністія в цьому випадку була заборонена. Всього ж до літа 1933 року за цим законом було засуджено 150 000 українців, близько 51 000 українців були розстріляні. Засуджували навіть дітей, які в холодних, осінніх полях, босяком по стерні шукали рідкісні залишені колоски.

Як останній акт відчаю і помсти, беззбройні, доведені до крайності, українці голими руками вбивали активістів. Українські чоловіки і жінки вилами та лопатами розправлялися з російськими комуністами, палили сільради, забирали свою худобу з колгоспів. На місця самосуду відразу ж висилалися каральні загони НКВС, які кожен раз жорстоко розправлялися з повсталими.Тільки за кілька перших літ 1930-тих років в Україні спалахнуло 400 селянських повстань. 265 районів Україні були охоплені стихійними повстаннями, в 108 районах повстанці повністю знищили всіх чекістів, комуністів і «продзагони».

Всього ж в 1917-1933 роках в Україні діяло 692 підпільні організації та 1435 повстанських загонів, велика частина яких загинула в боротьбі з більшовиками.

Серед українців, які служили в Червоній Армії, ширилися чутки про Голод в українському селі, критично зростала кількість готових до збройного повстання. Для радянської Росії і Сталіна виникла реальна загроза втратити Україну. На боротьбу з українськими повстанцями були кинуті основні сили більшовицького терору, пропаганди, і політики ізоляції села від зовнішнього світу. Втративши у виснажливій і нерівній боротьбі найактивніших своїх борців і захисників, сили Україні були підірвані.

З часом опір став пасивним – люди почали закопувати зерно, змішуючи його із землею, ховати в солому, просто відмовчуватися. Але саме через пасивність опору в свідомості людей починав міцно вкорінюватися сильний страх. Якщо у людей і було зерно, то вони, побоюючись, що їх хтось побачить і донесе, так і не відкопували зерно і вмирали від голоду.

Страх – найстрашніше каліцтво, нанесене росіянами українській нації. Люди стали замкнутими і непривітними. Спробуйте поїхати в Сумську, або Чернігівську область, пройдіться там глухими селами і спробуйте заговорити з місцевими людьми похилого віку …

Звичайно ж, була тоді і солідарність, і взаємовиручка. Українці ділилися останнім шматком хліба і склянкою молока зі своїми ближніми, рятуючи сусідів, знайомих, і їх дітей, але явище доносів стало масовим.

Американський дослідник Голодомору Роберт Конквест відніс цей феномен до психічних симптомів, які виникли в результаті тривалого голоду. Люди стали боятися один одного, своїх сусідів. Вночі, коли в будинку мололи залишки злаків, у дворі залишали дітей, для того, щоб вони встигли попередити батьків про наближення сусідів. Про яку надалі побудову «солідарного соціалістичного суспільства» могла йти мова?

Страх і невпевненість часто змушували доносити на сусіда, щоб той не доніс першим. Доноси заохочувалися. Була встановлена ​​премія в розмірі 10-15% від знайденого зерна. Для деяких людей донос став єдиним способом вижити. Часто так зводили особисті порахунки. Саме після Голодомору донос став не ганьбою, а проявом «суспільної свідомості».

Сільський міліціонер за кожну таку доведену до суду справу отримував добавку до зарплати у вигляді 75 рублів. Саме з села 17 лютого 1933 цей «вдалий» досвід був поширений по всій території УРСР.Очевидно, що тільки жахи Голодомору затьмарюють ще одну істину. Тому що дійсно ніхто ще не повідав ні нам, ні всьому світу про те, що Голодомор 1932-1933 років був не тільки найбільшим геноцидом в історії людства, а й наймасштабнішим, найефективнішим пограбуванням людей. Такою собі «золотою жилою» і «золотою лихоманкою» по-комуністичному, де жертви самі діставали зі схованок і несли російським окупантам свої сімейні коштовності. Аби відстрочити голодну смерть. А, може, і вижити. Автоматично виникає питання, – а скільки ж всього капіталу вимела з України червона московсько-імперська мітла? Можна назвати деякі деталі цього злочину.

«Торгсін» (від словосполучення «Торгівля з іноземцями») під час Голодомору став єдиною державною системою магазинів, де населення могло купити в Україні продукти харчування першої необхідності. Але тільки за дорогоцінні метали, або за валюту.

Формально ця всесоюзна контора виникла влітку 1930 року при Наркоматі зовнішньої торгівлі. Але в Україні магазини «Торгзіну» почали активно працювати тільки з січня 1932 року, і як показала практика, не з іноземцями, а з голодуючими жителями сіл. Постанова «Про створення Всеукраїнської контори «Торгсіну»» було прийнято на засіданні Ради Народних Комісарів УРСР 29 червня 1932 року.

Чи випадкові ці дати і директиви? Зіставимо за часом і змістом різні постанови та інші документи з організації та розширення діяльності системи магазинів «Торгсіну» в Україну з іншими постановами. Серед них постанову про посилення «хлібозаготівель», «Закон про три колоски», про недопущення будь-якої торгівлі в українському селі, постанова про боротьбу з «саботажниками» і т.д.).

Можна жахнутися тому, наскільки ці документи з’являлися абсолютно синхронізовано. Всі розпорядження з’являлися за принципом: 1) Партія забирає в українського села весь хліб; 2) «Торгсін» забирає в українського села все золото і гроші. Подальший аналіз діяльності партії та «Торгсіну» в Україну додає ще один пункт 3) І партія, і «Торгсин» зроблять все так, щоб хохли все одно не вижили.

В обмін на золото українці отримували товарні ордени (бони), а з 1933 року – спеціальні книжки, за якими вони вже могли отоваритися продуктами. Весь процес затягувався до двох місяців, з тим, щоб отоварюватися за бонами і книжками було вже нікому.

Очевидці свідчили про сотні випадків смерті голодуючих прямо у чергах «Торгсіну», або відразу ж після покупки продуктів. Іноді такі черги за хлібом тягнулися до кількох кілометрів. Ті, хто займав чергу ні світ, ні зоря, міг отримати ці маленькі шматочки хліба по 150 грам тільки пізно ввечері. В основному приїжджали люди із сіл, які дуже часто отримували цей шматочок хліба, сідали в куток і вмирали прямо там, на вулиці.

Часто біля магазинів «Торгсіну» на голодних українських селян вже чекали працівники ГПУ, які заарештовували “золотовалютчіков» і відбирали у них куплений хліб, а іноді просто «гнали в шию», закривали у відділеннях, для гарантованої смерті, або займалися банальним рекетом, вибиваючи зізнання про те, скільки золота ще залишилося у людини вдома.

Восени 1932 року весь Київ уже був наповнений голодними й опухлими жителями навколишніх сіл, які намагалися обміняти свої нехитрі пожитки на хліб, або інші продукти. Особливо багато їх стало навесні 1933 року, – голодними і вмираючими були заповнені всі сквери та вулиці міста.

Люди несли рештки своїх коштовностей в магазини «Торгсіну», прилавки якого були забиті пакетами з борошном, салом, медом, сиром, ковбасою і консервами. В обмін же на золоті прикраси людям видавали найдешевше кукурудзяне борошно, або крупу. Але найбільше смертності українців, навіть «ощасливлених» «Торгсіном», сприяла так звана «припічка», – офіційно дозволений прибуток працівникам-скупникам «Торгсіну», різниця між вагою золота, прийнятого від населення, і зданого в банк. Дуже часто працівники «Торгзіну» приймали золото за однією масою, а записували до реєстраційних актів зовсім іншу. Таким чином, одна тільки «припічка» кожного магазину сягав кількох кілограмів в місяць. За кожним грамом золота, вирваного в українця, залишалася чиясь голодна смерть.

Крім «припічки», отримуючи величезні зарплати та продовольчі пайки, працівники «Торгсіну» все одно займалися шахрайством і спекуляціями. Система «Торгсіну» платила українцям за їхнє золото значно менше того, що воно коштувало на світових біржах.

Але сам факт цього жахливого злочину росіян проти українського народу посилюється ще одним аспектом: побутове золото українців, (яке росіяни так презирливо називали «драгломом»), було особливо небезпечною, з ідеологічної точки зору, цінністю. Його обрядо-традиційний сенс торкався найсвятішого кожної української родини – це були сімейні реліквії, – все те, що оберігали, передавали з покоління в покоління, об’єднуючи сім’ї в роди, а роди в націю, примножуючи духовність.

До жовтня 1933 року в Україні діяло 263 магазини «Торгзіну», кожен з яких мав систему приймальних пунктів, відділень, і філій. Найбільше таких магазинів було в Київській області – 58, найменше в Донецькій – 11.

Масштаби більшовицької «золотої лихоманки» повністю збігалися з «графіками» геноциду. Якщо в 1931 році через систему «Торгсіну» держава отримала 6 млн. рублів, то в 1932 році – вже близько 50 млн., а в 1933 році – 107 млн. рублів. З них 75,2% припадало на дорогоцімнні метали – золото, срібло, платину. Так званий «драглом» становив 38%, монети царського карбування – 18% від загальної суми валютних надходжень.

Якщо в 1932 році «Торгсин» УРСР «заготовив» у населення 21 тонну золота (26,8 млн. рублів) і 18,5 тонн срібла (0,3 млн. рублів), то в 1933 році «Торгсин» «заготовив» вже 44,9 тонн золота (58 млн. рублів) і 1420,5 тонн срібла (22,9 млн. рублів). Особливо невигідно було здавати срібло. Ціна на нього за порівняння з дореволюційною впала в три рази. За 1 грам срібла українцям платили 1 карбованець 25 коп, хоча його ціна Нью-йоркській біржі була 1 рубль 80 копійок.

Від такої «дельти» прибули СРСР були колосальними. Скупку діамантів уряд дозволив восени 1933 року, коли надходження золота до магазинів «Торгсіну» практично припинилося (все здали, та й нікому вже було здавати). В Україні діяв лише один пункт – у Харкові. За один карат діаманту з дефектами «фахівці» «Торгсіну» брали 12 рублів, за чистий – 260 рублів. Не важко здогадатися, з якою класифікацією проходила основна маса діамантів. Тільки за 4 місяці операцій з діамантами «Торгсін» зібрав їх на 600000 рублів.

У 1932-1933 роках з України за кордон було продано різного антикваріату (твори мистецтва, ікони, старовинні коштовності) на суму 5,8 мільйонів рублів. Якщо зіставити число жертв українського Голодомору з кількістю золота і срібла, яке було викачано московсько-імперським комунізмом з України в 1932-1933 роках, вийде десь 5 інвалютних карбованців на душу. Або 12 кілограм борошна.

Такою була ціна життя, вірніше, страшної смерті одного українця. Якщо ж поділити ці 66 тонн золотих виробів і 1439 тонн срібних виробів на все населення України того часу, вийде приблизно 1,5 грама золота і 31 грам срібла.

До чого це? Нехай кожен «істинно православний» росіянин, що носить сьогодні золотий хрестик, або обручку, подумає …

Всього ж, тільки за найскромнішими оцінками в Україні від штучного голоду 1932-1933 років загинуло 6 млн. населення. Від 1,4 до 2,5 млн. українців були депортовані до Сибіру та райони вічної мерзлоти.

На «очищені» території з центральних областей радянської Росії хлинули орди росіян, які вже давно начулися про щедру українську землю, тепло, м’який клімат, і про багаті і міцні господарства українців. Тільки за два наступні роки в Україну переселилося 220000 сімей, загальною чисельністю більше 1,2 млн. чоловік. З Білоруської РСР до Одеської області – 61 ешелон; із Західних областей РРФСР до Дніпропетровської області – 109 ешелонів, з Горьківської до Одеської області – 35 ешелонів; з Центрально-чорноземного регіону Росії до Харківської області – 80 ешелонів; з Іванівської області в Донецьку – 44 ешелони. (Див. карту)

Інтенсивна колонізація захоплених територій тривала до кінця 1930-тих років, і поновилася в середині 1950-тих.

У Російській імперії, за даними перепису населення 1897 року (під час якої ставилося питання не про національність, а про рідну мову) росіяни складали 43,4% населення (80,5 млн. чол.), А українці – 18,4% населення (33,4. млн. чол.) У СРСР, за даними перепису населення 1939 року, (результати минулого перепису 1937 року були засекречені, а його керівники знищені) росіяни складали вже 99,6 млн. чоловік, а українці – 28,1 млн. чоловік. Відсутність приросту і пряме скорочення українського населення за 40 років не можна назвати нічим іншим, окрім як безперервним геноцидом українців.

За часів Російської імперії в Україні росіян було менше 8% від усієї чисельності населення, і сконцентровані вони були в основному у великих містах. Головним чином це були представники окупаційної колоніальної адміністрації – судді, керуючі, поміщики-землевласники, великі промисловці, військові. Внаслідок століттями проведеної росіянами колоніальної політики депортацій, переселення і заміщення корінного населення – українців, сьогодні в Україну російським є вже 17,3% (8,3 млн. осіб) населення країни – фактичний кожен 5-тий її житель.

Сьогодні нащадки цих переселенців, – так званий «російськомовний» схід і південь України відрізняються яскраво вираженою ненавистю до української мови, історії, культури, до корінного народу – українців, і до самого факту існування України, як незалежної держави. Процес відродження національної пам’яті українців та побудови своєї національної держави болісно сприймається росіянами як «сепаратизм і самостійнічество», «спроби переписування загальноросійської історії», прояв «насильницької українізації», і «відродження фашизму».

Ще однією цікавою особливістю, про яку українські демографи і соціологи не люблять говорити публічно, є статистика з урахуванням національного складу населення. Найбільш «депресивними» щодо епідемії туберкульозу, ВІЛ-інфекції, гепатиту «С», алкоголізму, наркотичної залежності, проституції, розлучень, абортів, вбивств і пограбувань є саме ці східні і південний регіони, заселені так званими «російськомовними співвітчизниками».

Якщо графічно зобразити статистику вищеперелічених захворювань і злочинів по регіонах Україні і зіставити її з графіками, що відображають регіони з найвищою підтримкою «Партії регіонів» і «про – росіянина» Віктора Януковичана останніх президентських виборах, то вони дивним чином будуть збігатися.

Найбільш же благополучними в плані здоров’я, народжуваності та рівня злочинності серед населення є території західної і частково центральної України, де росіяни становлять абсолютну меншість населення.

Саме завдяки Організації Українських Націоналістів та боротьбі Української Повстанської Армії, мільйонам жителів Західної Україні пощастило вижити, не потрапити в табори, або, принаймні, не померти болісною смертю від голоду, а загинути в бою, зі зброєю в руках, борючись проти московських варварів і окупантів.

Більше 10 років, від 1942 року і до 1952 року (останній бій УПА відбувся в 1960 році) вони, без будь-якої зовнішньої підтримки, воюючи виключно трофейною зброєю, показували росіянам, хто був і залишається дійсним господарем в Україні. Саме тому сьогодні імена Бандери і Шухевича викликають таку ненависть і напади сказу у росіян.

Незалежна Україна існує вже більше 20 років. В Україні вже виросло ціле покоління українців, які знають правду, які знають імена своїх справжніх героїв, знають російську брехню про «братні народи», ніколи не забудуть, і не пробачать тих, хто розпинав Україну. І з кожним роком їх ставатиме більше і більше.

Саме Незалежна Україна не залишає деградованій Росії, і її остаточно оскотиненому сатанинському російському наброду, на чиїх руках кров мільйонів невинних людей, більше жодних шансів вижити.

Слава Україні! Героям Слава!

Переклав за http://ipvnews.org/pandora_article10092011.php

Юрко Антоняк