Подорож Україною — це не лише неповторна гама запахів від ніколи не митих автобусів і не провітрюваних поїздів. Це ще й не менш неповторна гама звуків, з-поміж яких найсильнішим випробуванням для вразливих вух є музика, чи, краще сказати, щось музикоподібне — “тіпа пєсні”.
Кожен рагуль за кермом у цій бідолашній країні переконаний, що його пасажирам неодмінно мусить подобатися та фігня, яку він слухає сам, і яку з доброзичливістю сільського олігофрена пропонує послухати всім іншим.
Наймогутніше враження, однак, справляють так звані денні експреси та електрички поліпшеного комфорту. Тут звуковий терор доповнюється ще й візуальним. Величезні екрани підвішені під стелею в обох кінцях вагону, щоб жоден пасажир не міг заховатися під цим перехресним вогнем. І фільми, які там ідуть, не згірш від вагонної музики відбивають смаки й загалом інтелектуальний рівень нашого залізничного начальства.
Зрештою, яке начальство в країні, таке й на залізниці. Пояснити цим людям, що існує священна сфера приватності, яку бажано не порушувати, і що уявлення інших людей про комфорт, а тим більше про добре кіно чи музику може істотно відрізнятися від їхнього, — марна річ. Вони мріяли в дитинстві купити собі “спідолу” чи портативний магнітофон і пройтися із цим багатством вуличками райцентру, врубивши на всю котушку яку-небудь Пуґачову. І нарешті вони це зробили, ставши начальниками й змусивши всіх нас розплачуватися за їхнє важке дитинство.
Я би навіть їх пожалів, коли б вони почали нарешті видавати навушники всім, хто хоче прилучитися до їхньої музики. Або виділили принаймні один вагон для тих, хто вважає їхню музику геть нестерпною. А ще краще — хоча б одну область в Україні, де б їх усіх не було.
ДЯКУЮ, ПАНЕ МИКОЛО РЯБЧУК за дуеж вдалу заввагу про оте “творчество” російської попси вульґарноо беззмістовної порожнечі, яку нас, пасажирів, змушують слухати “капітани засобів транспортування”. Даремно думаєте, що це тільки ініціатива водія. У маршрутних автобусах на Старий Самбір водії зізнаються, що це наказ власника. Нормальна людина такої похабщини ніколи б не прийняла, а так “скачи враже, як пан каже”, бо роботи обмаль і на твоє місце чекаь 10. Запитання лише ХТО З НИХ ПРАВДУ КАЖЕ І ЯК ЦЬОМУ ПРОТИСТОЯТИ?
Ви просите “виділили принаймні один вагон для тих, хто вважає їхню музику геть нестерпною”. На мою думку більш доцільно залишити лише один вагон для такого “окультуршння”. Для тих зрячих, але духовно сліпих, хто чує, але має повну емоціну глухоту.