У своїх пропозиціях до законопроекту “Про вищу освіту” Національна академія наук України висловилась за те, щоб лишити в українському законодавстві науковий ступінь кандидата наук і не вводити прийнятий у всьому світі термін доктор філософії. Бо, на думку НАНУ, це “призведе до плутанини в розумінні цих ступенів і девальвації звання доктора наук, завдасть шкоди усталеній системі підготовки та атестації наукових кадрів”.
Таким чином українські академіки прагнуть залишити Україну поза світовою освітньо-науковою термінологією і чомусь не замислюються, чому у всьому світі це не шкодить освіті й науці, не викликає плутанини, а в Україні, жоден вищий навчальний заклад якої не входить навіть до числа 500 найкращих, обов’язково має нашкодити. І чи не є причиною такого відставання української освіти від світової наш “особливий шлях”?
Деякі українські вчені, яких не зустрінеш у світових рейтингах навіть на останніх місцях, вважають також, що доктор філософії неприродно звучить щодо таких галузей як, наприклад, сільське господарство. Але їм чомусь не спадає на думку, що кандидат наук звучить ще неприродніше. Бо слово “кандидат” означає претендента, тобто це не може бути науковим званням, а лише заявкою на входження в науку (щось на кшталт аспіранта). І взагалі словосполучення “кандидат наук” суперечить правилам української граматики (якщо вже так печуться наші академіки про українські традиції), оскільки слово “кандидат” вимагає прийменників “в”, “на” у поєднанні з іншими словами (кандидат у майстри спорту, кандидат на посаду тощо). І тоді пропоноване до вжитку українськими академіками радянське звання природно мало б звучати як “кандидат у науку”, що є значно абсурднішим ніж доктор філософії у галузі сільського господарства, бо філософія — це не лише окрема наука, але й просто любов до знань, якщо брати дослівний переклад.
Організація і науки, і наукових звань, в Україні, як і в Росії, з яокї Україна, особливо її національна академія, знімає усі мірки та кальки, є ущербною. Цей двоступеневий неоковирний поділ наукових ступенів повторюється й у номенклатурній Академії Наук Національній, де ті, хто на початку створення російської академії спілкувався з головним офісом листами, бо не міг часто відвідувати засідання та інші її заходи у столиці, звалися не дійсними членами, а членами-кореспондентами, бо жили “на периферії”, а не в столиці. З часом їх перетворили на другорядних, другосортних науковців. Так і зараз, спочатку до академії підпускають лише як членів-кореспондентів, хоч вони листи до неї вже й не пишуть, а потім вже, якщо покажуть себе такими як треба, то їх вже призначать і приймуть у дійсні члени вищого рангу. Номенклатурна контора при науці, одним словом, яка не знає не тільки англійської мови, а й української, чим ще й хизується. Вірно казав Неру, що основні біди постколоніальних країн часто йдуть від так званої еліти, яка спинилася на ноги під колонізатором та й за його пітримку за віддану йому службу.