Уявіть таку ситуацію – ви вийшли на свій сходовий майданчик, а там – на підлозі лежать ключі від сусідської квартири. А квартир на поверсі – 3-4-5. Звичайний такий поверх. Зі звичайними сусідами, які один одному сміття під двері підкидають, стіни штроблять по вихідних, люб’язно вітаються зранку перед ліфтом і позичають один у одного сіль та табуретки.
Що ви зробите? Повісете оголошення: хто загубив ключі – звертайтеся? Обдзвонете усі квартири? Викинете зв’язку у смітник подалі від будинку?
А якшо ви напевно знаєте від якої квартири ключі і знаєте, що сусідів точно нема – ви відмовете собі у задоволенні в екскурсії сусідським помешканням? Це ж напевно цікаво – що вони їдять у будні, а не показово, коли гостей скликають? Або чи застилають ліжко щодня? Як складають шкарпетки?…
А якщо, зайшовши потайки до квартири, ви знайдете там свою ляльку-вуду, чи не свою, а улюбленця усього будинку веселого оптиміста-дідуся з першого поверху, що задарма із задоволенням робить усім всілякий дрібний ремонт, – що ви робитемете? Здіймете галас? Тихенько по-людські поговорете з сусідами? Накатаєте заяву дільничому? Чи перекриє суспільна значущість захисту улюбленця-дідуся ваші, м’яко кажучи, не надто правомірні дії?
А якщо ключі не від квартири, а від віртуального профілю на якомусь інтернетному сервісі? Це змінює сутність ваших дій?
От на сусідньому поверсі нещодавно вже скористалися вкраденими ключами, але із суспільно-важливимо наслідками. При тому серед злагодженого хору з осуду “власників квартири” подекуди лунають поодинокі виправдання – “чому я не засуджую проникнення у приватний простір“.
В Херсоні вже склалася (добра чи навпаки) традиція – приблизно раз на рік-два здіймається доволі гучний скандал навколо зламу аккаунтів журналістів, пов’язаних із інтернет-ЗМІ. Щоправда, кожного разу виявляється, що “зламом” називають проникнення в “помешкання” (персональний профіль), власник якого легковажно загубив ключі. Тобто, той, хто вдерся у приватну власність замка не ламав, дублікати потайки не робив, лише підібрав ключі на підлозі… Що тут такого? Справа звична, сусідська.
Але цього разу любителі підглядати за чужим приватним життям зробили крок уперед – донесли своєму шефу, перспективному молодому мєстєчковому політику, а той вже додумався дзвонити власнику на телефон та начебто висловлюватися так, що може бути кваліфіковано як погрози.
Подія помірно обговорюється у фейсбуці з-під персоналізованих профілів і вельми активно переважно анонімами. Серед анонімів добре відчутні голоси прихильників молодого політика, а їхні опоненти звинувачують їх у заангажованості і проплаченості. Щоправда, такі звинувачення скоріше грають навіть на користь згаданого політика – бо ж після скандалу на сусідньому поверсі усі тепер знають, що оплачувані коментатори – це тренд сезону і показник фінансової стабільності замовника.
Коментатори всіляко обговорюють – був чи не був дзвінок, факт якого сам фігурант досі не спростував, а радше навіть підтвердив.Тож, якщо саме так все й було, то знайдена у приватному просторі інформація аж такого суспільного значення не має, а зачіпає інтереси хіба що амбітного політика. Бо в іншому випадку й реакція мала б бути іншою.
При тому жодний з учасників обговорень не ставить під сумнів те, що молодий та перспективний політик міг вдертися у чужий приватний простір. Ані опоненти, ані прихильники. А той, хто загубив ключі – наче й сам винний: а от не треба було писати, і паролі змінювати треба, і кеш на робочому компі чистити…
Уявляєте, жодна(!) людина – реальна чи віртуальна – так і не сказала: брехня, не могло бути такого дзвінка, бо молодий політик виключно порядний і в принципі б не міг опуститися до заглядання в чужий профіль.
Ми якось звикли до того, що політика – брудна справа. А тому кожний політик начебто просто мусить підглядати, підставляти, розповсюджувати чутки та плести інтриги.
Нещодавно одна група чесних людей написала цілий перелік критеріїв, яким мають відповідати потенційні кандидати на право представляти наші інтереси на державному рівні. Я чудово розумію, що порядність – погано вимірюваний критерій. Але менше з тим…
Чи знаєте ви хоч одного політика, чи то початківця чи вже досвідченого, про якого готові закластися, що він (вона) нізащо не дозволить собі читати чуже приватне листування, не зазиратиме у замочну скважину і не скористається ключима, які колега нерозважливо упустив на підлогу? Може український парламентаризм варто довірити саме таким?
