До редакції Інформаційного бюлетеню Харківської правозахисної групи звернулась громадянка України Клевжиц Карина Сергіївна. Вона наголошє на тому, що її чоловіка – Клевжица Юрія Івановича – жорстоко побили в сумнозвісній Виправній колонії № 89 в місті Дніпропетровськ.
Ця подія відбулася, зі слів Карини, декілька тижнів тому, але перевірити цю інформацію, на жаль, дуже важко, якщо не сказати, неможливо – минуло багато часу, та й сліди від тортур – синці – зійшли, а зафіксувати пошкодження внутрішніх органів можливо тільки за умови профільного медичного обстеження на предмет наявності або відсутності ознак побиття, що відбулося кілька тижнів тому.
Але дружина Юрія Клевжица стверджує, що її чоловіка після побиття одразу було етаповано, спочатку в СІЗО міста Запоріжжя, а з часом в Софіївську виправну колонію № 55, що знаходиться в м. Вольнянську Запорізької області. Причому Клевжица ізолювали від інших засуджених і він навіть не мав можливості зібрати свої речі для етапування. Тобто побитого і зневіченого засудженого в одежі скривавленій і брудній перевезено в потяг, в якому етапують в’язнів, і переведено в СІЗО міста Запоріжжя, а потім до п’ятьдесят п’ятої колонії.
Розглянемо переведення Юрія Клевжица з Дніпропетровської до Вольнянської колонії.
За останній час Дніпропетровська вісімдесять дев’ята колонія стала предметом прискіпливої уваги з боку суспільства в контексті порушень прав людини.
5 липня 2011 року саме в цій колонії відбулося масове побиття засуджених з застосуванням спеціального підрозділу Державної пенітенціарної служби.
10 березня 2012 року вибухнула інформація про голодування засуджених у Дніпропетровській колонії № 89.
Хворі на туберкульоз засуджені, не витримавши жорстокого поводження, утримання в нелюдських умовах, відсутності лікування, поганого харчування та інш., ризикуючи життям і здоров’ям, усвідомлюючи можливі негативні для себе наслідки, як, наприклад, переслідування з боку адміністрації, записали на камеру телефона відео про жахливі умови свого життя та інші порушення своїх прав. Відео швидко поширилося через інтернет, його навіть показали на центральних телеканалах.
Що ж сталося з тими засудженими, які перебували в тій жахливій камері? Серед них був і Юрій Клевжиц. Він не побоявся публічно заявити про порушення своїх прав. З неперевірених джерел відомо, що всіх засуджених (окрім двох), які брали участь у голодуванні й підготовці відеоматеріалу, переведено до відділів, в яких утримуються здорові люди, тільки двоє лишилися в спеціалізованій лікарні для хворих на туберкульоз. Щодо Юрія Клевжица, то його, як вже згадувалося, жорстоко побили й перевели у Вольнянську колонію.
За даними дружини Юрія Клевжица, у Вольнянській колонії її чоловік не отримує лікування навіть в тому обсязі, яке йому було призначене у Дніпропетровську.
Таке переміщення хворої на туберкулез людини дивує, тим більш, якщо пригадати статтю 93 Кримінально-виконавчого кодексу:
1. Засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження.
2. Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.
До засудження Юрій Клевжиц мешкав на території Дніпропетровської області, тож логічно припустити, що відбування цілого терміну покарання, згідно з 93 статтею КВК, для нього має бути у Дніпропетровській колонії – з урахуванням його хвороби і наявності профільного медичного закладу для лікування хворих на туберкульоз. То й виникає питання: які ж такі «виняткові обставини» вплинули на його переведення? Ми направили до Центрального апарата Державної Пенітенціарної служби інформаційний запит, аби з’ясувати, що було підставою для переведення засудженого, хворого на небезпечну хворобу, для подальшого відбування покарання в іншу колонію.
Карина Клевжиц наголошує на тому, що вона одружена з Юрієм Клевжицем вже більше ніж вісім місяців, при цьому адміністрація Дніпропетровської колонії не надала подружжю тривалого побачення жодного разу! Карина небезпідставно вважає дії адміністрації порушенням її права на приватне й сімейне життя.
Відповідно до статті 8-ї Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод:
1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя…
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідно до статті 32 Конституції України:
Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
А відповідно до cтатті 51 Конституції України:
Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка.
Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї», а «сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою».
На вимогу Карини надати письмове пояснення щодо систематичної відмови з боку адміністрації Дніпропетровської колонії надати тривале побачення з чоловіком, адміністрацією надана відповідь з посиланням на наказ Державного Департаменту України з питань виконання покарань від 25.12.2003 року за № 275 «Про затвердження „Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань“», в якому зазначено, що «засудженим, хворим на активну форму туберкульозу, тривалі побачення надаються за умов відсутності виділення ними мікробактерій туберкульозу».
Отже, адміністрація вісімдесят дев’ятої колонії системно відмовляє жінці в тривалому побаченні, посилаючись на те, що «за медичними показниками (постійну наявність у його мокротинні m.tuberculosis) та так як він на даний час зумовлює епідемічну небезпеку – можливість інфікування оточуючих осіб, які будуть контактувати з ним на тривалому побаченні».
Але й дотепер для Карини стан здоров’я чоловіка залишається таємницею: якого саме лікування він потребує? Чи може вона за власні кошти його забезпечити? Чому стан здоров’я чоловіка є перешкодою для побачення? Якщо припустити, що Юрій Клевжиц не є засуджений до позбавлення волі, чи може Держава заборонити їм бачитися, спілкуватися, народжувати дітей, якщо вона цього прагнення?
Як бачимо, питань набагато більше, ніж відповідей. Дивним також те, що хвору людину, якій навіть не дозволяють побачитися з дружиною віч на віч, раптово перевозять в інший заклад без належного обґрунтування.
24 травня Карина Клевжиц знову поїхала до свого чоловіка на побачення вже в СВК-55 зі стійкою метою за будь яких умов з ним зустрітися, завагітніти й народити дитину. Але адміністрація закладу в тривалому побаченні знову відмовила, посилаючись на те, що Юрій Клевжиц перебуває в дільниці хворих на туберкульоз.
Карина Клевжиц звернулася зі скаргами на порушення своїх прав до прокуратури, до Центрального апарату Державної пенітенціарної служби, а також має намір звернутися до Європейського Суду з прав людини. Вона вважає, що в даному випадку Урядом України порушується восьма стаття Європейської Конвенції – право на приватне і сімейне життя.
Ми і в подальшому будемо висвітлювати події, що розгортатимуться у цій справі.
дивись також:
• Засуджені з 89-ї виправної колонії, хворі на туберкульоз, п’ятий день голодують