Олександр Северин: Харакірі дурнів

Слова “сепуку“ і “харакірі“ в японській мові стосуються, власне, одного – ритуального самогубства шляхом розпорювання живота. Проте якщо перше вживається на означення шляхетного, проведеного за всіма відповідними канонами вчинку справжнього самурая за допомогою спеціального гострющого вакидзасі, то друге може контекстно мати і відтінок іронічний, ба більше – знущальний. Мовляв, розпанахав собі нащось пузяку якоюсь залізякою, то і дурень.

 У вітчизняній “політиці” (у лапках – бо важко звати політикою те, що базується не на державницькому раціо, а на рефлексах, переважно хапальних, а також на пацанських пустопорожніх “понтах”) тема дурнів та їхньої дурні традиційно звучить провідною, а за часів регіоналів і поготів урочисто лунає переможною кодою.

  Слова головного, прости Господи, верховнорадянського інтелектуала Чечетова про те, що з голосуванням за “язикомовний” законопроект Колєсніченка-Ківалова ПРусаки своїх опонентів “развели как котят” є знаковими не лише з огляду на очевидну безпорадність парламентської опозиції, на чарівну ілюстративність жлобської і шулерської сутности голубої влади, але і через те, що справді “розвели”. От тільки хто кого розвів?

 Повторю сказане в іншому місці: для власне майбутнього української мови законо-давчий витвір Ко-Кі не матиме не те що вирішального, але й помітного значення, наша мова пережила і Петра, і Катерину, і Столипіна, і Дєнікіна, і Лєніна, і Сталіна і багато іншої наволочі, на тлі якої два регіональних достойники-автори, укупі з ентузіастами-голосувальниками, якось дрібно і важко проглядаються. Акт “Про засади мовної політики” має насамперед символічне значення, за його допомогою пацани насамперед “мітять територію” – так саме, як раніше призначенням і збереженням на посаді міністра освіти Табачника. Проте якщо у випадку Табачника ведеться насамперед про віртуальну територію “русскаго міра“, то з законом Ко-Кі все може на практиці бути реальніше, матеріальніше і небезпечніше.

Коли громадянські активісти, закликаючи інертний поки що у масі народ на вулиці, кажуть про “розкол країни”, вони мають рацію настільки, що мабуть не всі з них самі усвідомлюють, наскільки.

 Анітрохи не сумніваючись, що хоч так хоч інакше, хоч іржавим бульдозером Януковича, чи по-кравчуківськи між крапельками, але симулякрична “конституційна асамблея” протягатиме до Конституції обрання наступного януковича Верхорадою, я сильно підозрюю, що та гоп-компанія видатних конституціоналістів ощасливить співгромадян ще й ідеєю федералізації України. У такому випадку гарніром, ясна справа, буде “язикомовна“ аргументація. Тобто не те, щоб аргументація, але відповідного гатунку словблуддя.

 Нетривкість, справжня чи вдавана спірність кордонів новоствореної, новостворюваної чи навіть лише планованої федерації, конфліктність організації її функціонування створюють чи не ідеальну (з певного погляду) ситуацію як для урочистого виїзду з малоросійських кущів якогось білого роялю в якости рятівника та уособлення альтернативного укрАинского вьібора так і для синхронного втручання зовнішньої сили. І ця сила зовсім не обов’язково має бути м’якою.

 До речі, воєнний бюджет Російської Федерації зростає як на дріжджах і цього року став третім у світі, складаючи майже 72 мільярди доларів. Просто так нічого не буває, а готувати і годувати величезну армію просто заради парадів та розміру генеральських щік – занадто дороге і занадто безглузде задоволення навіть для Кремля.

Тиснуть (кажу м’яко, щоб не наврочити) насамперед на слабких, а слабкіших за теперішню розкоординовану і безголову владу України треба ще пошукати, причому на пострадянському просторі – днем з вогнем. Далі, як той казав, додумайте самі.

 Всім може стати погано, але декому – найгірше. Зумисно чи через власну неспроможність розриваючи навпіл національну ідентичність і кидаючи Україну у системну кризу самої державности, коли власний народ сприймає “фамілізовану”* державу як позбавлений позитивного сенсу (суспільної корисности) хамський рекет, а дехто за кордоном – як прикре тимчасове непорозуміння, “сім’я” і кордебалет не зможуть далі зробити сепуку – забракує шляхетности. Але вже зараз вони створюють собі передумови для харакірі vulgaris.

 Автор свідомий того, що вищевикладений сценарій є його власним припущенням, я хочу помилитися і хочу щоб сценарій виявився справді лише припущенням і лише моїм.

Але бідна та вбога влада, ефемерна стабільність (с) якої залежить від настрою “беркуту”. Між іншим, навряд чи, якщо дійде до серйозної справи, той “беркут” буде насмерть битися за нерозумних пацанів хоч проти російських десантників хоч проти українських ребеліантів.

 Олександр Северин, к.ю.н.

 *Від “family” – “сім’я”