Святковий ранок столиці. День державного прапора напередодні річниці Незалежності. З підземного переходу на Майдані вийшли дідусь та бабуся. Він – у льняній вишиванці, вона – у білій блузці, розшитій червоними квітами. Немічною ходою подружжя йшло у напрямку Європейської площі. А тим часом від вуличної кав’ярні, що біля Сбєрбанку Россіі, до переходу наближалися двоє мужчин з обличчями Валуєва, який з бордів закликає дзвонити дешевше, і молода дама чималої комплектації з монголоїдними рисами та легкою алкоголічною підпухлістю обличчя, яку безрезультатно спробувала приховати переконливим шаром косметики. І треба ж було потрапити саме поміж них! Далі – письмова версія почутого:
– Сматрі, вот із схрона бендеравци випалзлі, – один легінь до іншого.
– Паубівать би етіх сук, – ніжний голосок прекрасної третини компанії.
– Ходят как вуйкі в своїх жлобскіх рубахах. Нє баятса, бл…! – другий мужичок.
– Да ім уже пі..ц скора і с іх йо…ной мовай, – останнє почуте з діалогу компанії.
Трійця саме зникла у нетрях схрону станції Майдану Незалежності. Вони не “гекали” і не “шокали”, як російськомовні українці, вони гордо “акали” і “цокали” під типову московську розспівну мелодію. Де ж бідним інтуристам знати про заборону законом України зневажати інших і розпалювати міжнаціональну ворожнечу за національною, релігійною чи мовною ознаками. Але що ж візьмеш із братського народу, який у межах своєї багатонаціональної федерації хоче творити православні бойові дружини, щоб захищати постулат “Расія для русскіх”?!
Хоча, що там душею кривити – святковий настрій кудись зник. Злість та образа стояли клубком в горлі.
Через півгодини зайшов на каву в модну кнайпу на Подолі. За сусіднім столиком сидів старший пан у мережевій шапочці з кольорових ниток, яку носять художники-концептуалісти або латентні герої гей-парадів. Затягувався сигаретою під каву і вів бесіду з двадцятилітнім молодиком та його подругою. Близькість столиків не дає можливості усамітнитися і не чути розмови сусідів. І саме у цей момент задзвонив телефон – колега з роботи хотів дещо обговорити. Оскільки коротка бесіда відбулася українською, її не могли не запеленгувати мої сусіди по каві. Їх наступна розмова демонстративно стала голоснішою з беззаперечною метою, аби я почув усе:
– У нас в школє ету мову мєня дєсят лєт учілі. Нічєво нє помню, – поділився молодик життєвим досвідом.
– У вас там на Данбасє послє вайни вообщє плавільний катьол абразавался. Завєзлі кучу бендеровцев і западенцев, но ви молодци – вистаялі. – Це вже старший стиляга у шапочці.
– А знаєш как на мовє будєт зажигалка? Спалахуйка! – внесла свою долю лінгвістичних знань подруга-блондинка.
Усі ці “нацюцюрники” замість презерватива, чи “спалахуйки” замість запальничок – улюблені “анти-хохляцькі” жарти російського телебачення та набір заготовок – аргументів з інтернет форумів, де дискутують теми на кшталт “Пачєму нєт і нікогда нє била нікакіх укрАінцев”. Довелося встати і покинути цей куточок кавової толерантності. Підійшов на секунду до лінгвістичної трійці, подарував їм запальничку, щоб вони не мучилися своїми спалахуйками. Побажав їм не бути такими нацистськими нацюцюрниками і пішов. В голові крутилася лише одна думка: “як їм пощастило, що українці – то не ірландці…”
Довкола гомонів святковий Київ, завішаний синьо-жовтими прапорами. А через декілька годин настала 21-а річниця української Незалежності…
Пане, Романе, настрій не повинен пропадати! Кпіть собі з них так само, або ще краще. Бо ота “блондинка” з пляшки окрім спалахуйки більше нічого не має на думці. Одна думка кого б підчіпити і заскільки.Здохла б під плотом, якби не клієнтура. І так воно скоро буде, коли “фасад” осяде, а діра покриється павутиною, бо ніхто не буде відвідувати. Ота нечисть у мережаних шапочках чи ще у чомусь також минеться. Будьмо сильними. Будьмо собою. Будьмо БАНДЕРІВЦЯМИ і ЗАПАДЕНЯМИ. МИ Є! НАМ БУТИ!