Прес-реліз № 642
Першим лауреатом Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського став видатний український письменник Михайло Іванченко за роман-хроніку “Дума про Вільних козаків” та краєзнавчі дослідження. На Покрову 2012 року цю премію заснував президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль. Її співзасновниками стали газета “Козацький край” та газета “Незборима нація”. Премію заплановано вручити 18 листопада, в день, коли Михайлові Іванченку має виповнитися 89 років, у с. Гусаковому Звенигородського району, де навесні 1917 року відродилося Вільне козацтво, де прийшов у світ і досі творить літературну епопею Визвольної боротьби Михайло Іванченко.
Лауреат народився 18 листопада 1923 року в с. Гусакове Звенигородського району (тепер Черкаської області) в родині сотника Вільного козацтва Грицька Іванченка.
Михайло змалку спізнав тяжку хліборобську працю, радощі й горе земляків. Став свідком “розкуркулення” та “колективізації”, ледве вижив у Голодомор 1932 – 1933 років. Тоді в муках загинуло 286 односельців, а серед них – сестричка Оля та дід Софрон (усім їм Михайло Іванченко 1990 року на кладовищі Гусакового поставив монумент).
Коли померла Оля, Михайлик написав батькові у Краматорськ, куди той подався на заробітки: “Приїжджайте, бо нікого не застанете”. “Оля так і лежала непохованою, – згадував Михайло Іванченко, – мати нездужали, а я боявся. Батько приїхав і поховав. Він ще п’ять років пожив, а в 1938-му арештували. Востаннє бачив його, як полуторка повезла на Умань. Батько впізнав мене й підняв картуза”. Не забула Москва боротьби сотника Вільного козацтва за вільну Україну. За це і розстріляла.
Михайло мріяв навчатися в художній школі. Малював змалку. Пробував ілюструвати “Кобзаря” Тараса Шевченка, по якому батько навчив його читати.
Долаючи перепони, Михайло вступив до агрономічного технікуму міста Тальне, що на Черкащині. Щосуботи долав пішки 18 км за вдовиною хлібиною. Коли йому встановили плату за навчання (як синові “ворога народу”), підробляв вантажником на цукроварні. За зміну отримував три рублі, а в їдальні миска вінегрету коштувала 30 копійок. Пальто давно протерлося, світилося наскрізь. Коли заходив до аудиторії, ішов боком, щоб дівчата не бачили.
“Непокомсомолений син ворога народу” захоплювався й поезією. У віршах про вільних козаків згадував і місцевого отамана Сокола. Писав про напівголодне життя в гуртожитку. Відшукав з хлопцями у вежі палацу, де розміщувався технікум, сховану репресованим директором бібліотеку заборонених книг. Чимало з них переніс до свого села. Юнак відчув “опіку” сексотів. Вони й доповіли в НКВД про зухвале віршування Михайла. Його мали відрахувати з технікуму. Але почалася війна.
Відступав з колоною юнаків за Дніпро. Дорогою їхній комісар, вчепившись до вантажівки з чужим добром, зник. Колона дісталася Черкас, та на лівому березі були вже німці. Михайло впросився до роти, що відступала. Одержав шматок хліба і маскувальну гілку замість гвинтівки. З нею і вирушив на фронт під Умань. Уночі частину розбомбили німецькі літаки. Врешті добрався до рідної хати. На ранок прокинувся, а в селі вже – нова влада, німецька…
Працював у полі. Читав хлопцям листівки Похідної групи ОУН, допомагав відкривати “Просвіту”, розповсюджував твори Михайла Грушевського та Миколи Аркаса. Впольований поліцаями влітку 1942 року потрапив до Німеччини.
З односельцем утекли з остарбайттабору військового заводу, але були затримані. У в’язниці зазнав катувань. Щоденник з висловами проти Гітлера та фашизму міг стати підставою для розстрілу, але пожалів перекладач. Хлопців відправили до арбайтлагеря цегельні в селищі Шаррель (крайз Клоппенбург, земля Ольденбург). Майстер глиняного кар’єру знущався над втікачами. І знову Михайло задумав втечу, але вона зірвалася. Недоїдання, 12-тигодинний робочий день, прохолодні ночі в баракові, оточеному колючим дротом, замкненого на ніч, украй пригнічували.
Розраду він знайшов у віршуванні.
Отими ліричними віршами, написаними в неволі, Михайло і дебютував у журналі “Дозвілля” (редактор Свирид Довгаль – організатор Вільного козацтва на Чернігівщині). Друкувався разом з Петром Ротачем, Гарасем Соколенком, Леонідом Полтавою, Всеволодом Біленком, Василем Онуфрієнком, Йосипом Дудкою, Петром Карпенком-Криницею, Олексою Веретенченком, Ганною Черінь. Запізнався з членами Юнацтва ОУН. Коли режим послабився, передавав націоналістичну літературу в сусідні табори військовополонених та остарбайтерів. Почав навчання на заочному курсі українознавства Українського технічно-господарського інституту.
1 травня 1945 року табір потрапив під контроль польських частин генерала Андерса, що входили до англійської армії. Та невдовзі довелося тікати – причиною став конфлікт з визволителями.
З пригодами, вдвох із приятелем, на велосипедах, добралися до м. Плауена під Чехією, але редакції “Дозвілля” там уже не застали. Край окупувала совєтська армія, і Михайла мобілізували. Служив в навчальному батальйоні поблизу Дрездена, біля озера Балатон в Угорщині, в Україні – в Сумах та Охтирці, де його й заарештували.
1947 року військовий трибунал за антисталінські та антикомуністичні вірші в емігрантських часописах засудив його на 10 літ заполярних таборів. Слідчий підхопив визначення гестапівського колеги, і Михайла погнали по штрафних та режимних зонах ГУЛАГу з тавром “склонєн к пабєґу”.
Син вільного козака не раз вмирав і воскресав на “501-й стройкє” залізниці.
Звільнили його 1953 року. Врахували заліки робочих днів (за виконання норми на 150% знімали 2 дні терміну).
По звільненні працював художником кінотеатру “Полярник” у Салехарді.
Наважився повернутися до України і після краху Берії зостався там. Працював художником при будинках і палацах культури та на підприємствах Звенигородщини і Тальнівщини. Перебував “под ґласним і нєґласним надзором”.
Закінчив заочний курс малюнка і живопису Московського народного університету мистецтв. Шість разів Михайла Іванченка як неблагонадійного звільняли з роботи. П’ять разів знімали його картини з виставок, викидали родину з відомчої квартири. Публікував краєзнавчі дослідження в українських часописах “Наша культура” та “Наше слово” (Польща), зрідка в районній газеті.
Уже за “перебудови” видав свою першу книжку – “Дивосвіт прадавніх слов’ян” (Київ: Радянський письменник, 1991). Наступного року ввійшов до редколегії харківського журналу “Український засів”. Видав збірки поезій “Полиновий квіт” (Київ, 1998), “Бунчук вітрів” (Київ, 2001) “Осіннє чересло” (Київ: Ратибор, 2007), “Крицеве стремено” (Київ: Ратибор, 2009) та книгу “Таємниця нашої прадавнини” (Київ: Молодь, 2000).
На Всесвітньому симпозіумі “Голодомор-33” Михайло Іванченко першим виставив свої малюнки про ту жахливу пору. Його дослідження помістили Володимир Маняк та Лідія Коваленко у книзі “Голод-33” (Київ: Радянський письменник, 1991) та Асоціація дослідників голодоморів у книзі “Голодомори в підрадянській Україні” (Київ – Львів – Нью-Йорк, 2003).
Михайло Іванченко – член Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, учасник двох Всесвітніх конгресів українських політв’язнів і Всеукраїнських зборів Руху. Він – один з організаторів НРУ та “Просвіти” на Звенигородщині й часопису “Тарасове поле”. Багато публікувався в часописах “Звенигора”, “Думка”. Відновив разом із сином Григорієм альманах Спілки селянських письменників “Плуг”, започаткований ще 1922 року.
2006 року у видавництві ім. Олени Теліги вийшов його роман-хроніка “Дума про Вільних козаків”, а 2008 року у видавництві “Відродження” побачили світ “Новели неволі”. В 2010 році надрукована книжка “Остарбайтерський вир”, а в 2012 році – “Сурма і меч” (в-во “Відродження”). В рукописах письменник ще має автобіографічні романи, історичні повісти, вірші, гуморески, літературознавчі і мистецтвознавчі дослідження. Але не вистачає коштів, щоб видати свою спадщину.
21 грудня 2003 року Михайло Іванченко нагороджений Орденом Святослава Хороброго (Указ Священної Ради Об’єднання рідновірів України).
20 квітня 2007 року Михайла Іванченка прийняли до Національної спілки письменників України.
Зараз Михайло Григорович тяжко хворіє, вже майже не встає з ліжка.
Роман-хроніку “Дума про Вільних козаків” (Київ, в-во ім. Олени Теліги, 2006), вже було відзначено Літературною премією ім. Василя Симоненка. Сталося це 2007 року. І ось – ще одне підтвердження значущості праці Михайла Іванченка – Літературна премія ім. Юрія Горліса-Горського Історичного клубу “Холодний Яр”.
У матеріальному вимірі премія за 2012 р. становить 5000 грн.
У дипломі №1 зазначено: “Присуджено Михайлові Григоровичу Іванченку за роман-хроніку “Дума про Вільних козаків”, краєзнавчі дослідження, вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності українського народу, фундаментальне дослідження Визвольного руху українського народу в 1917 – 1920-х роках, утвердження національних цінностей у житті українського народу”.
Вітаємо, дорогий батьку-отамане, з визнанням Вашого внеску в повернення історичної правди про боротьбу наших батьків і дідів за волю і долю нашого народу!
Низький Вам уклін!
Проголошено 14 жовтня 2012 р. на Святі Покрови в Холодному Яру
на хуторі Буда біля дуба Максима Залізняка.
Слава Україні та її вірним синам!
Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр” та редактор газети “Незборима нація”
Олег ОСТРОВСЬКИЙ, редактор газети “Козацький край”
Газета “Незборима нація” в Інтернеті http://nezboryma-naciya.org.ua/