Брали тут у мене інтерв’ю про пропаганду гомосексуалізму. Мені не дуже хотілося говорити на цю тему. Але більших фахівців колеги не знайшли, а я ж добре пам’ятаю, що таке – програма на носі, а коментаря немає.
– Як у вас там у Британії ставляться до прав геїв, чому вони такі важливі, – запитує кореспондентка. – І взагалі у Європі? Чи люди голосують за політиків відповідно до того, яка у них позиція щодо геїв?
Намагаючись звучати як експерт, тобто розважливо і спокійно, я сказала, що Британія і Європа дивиться на права геїв як на права людини. І на права жінок, і на права негрів, і на права інвалідів ми дивимося як на права людини. І що не треба питати себе й одне одного, чи мають право геї триматися на вулиці за руки, чи це шокуватиме традиційно налаштованих громадян. А треба нагадати собі, що люди мають право триматися за руки, а традиційно налаштовані громадяни нехай уже перелаштовуються. Що у Британії жоден політик не зважився б рот відкрити і заявити, що не хоче бачити на вулиці чи в телевізорі геїв, негрів, арабів, інвалідів чи жінок без паранджі.
Словом, мене понесло.
Я ще говорила про Америку, де часто чоловіки-політики, які борються з ідеєю одностатевих шлюбів, у вільний від роботи час наймають собі хлопчиків для розваг чи в громадських туалетах шукають вільного кохання. І чи не варто всім, кого так мучить ідея сексу між двома чоловіками, зізнатися собі чесно, що спати їм не дає банальна фрустрація. І щось там доводила про християнську мораль, рекомендуючи українським депутатам почати її захист із чудової колекції заповідей, хоча б ось, наприклад, із заповіді “Не укради”. Казала, що непогано б моралізаторам перестати наминати сало в піст перед тим, як лізти масними пальцями під чужі ковдри. І все більше відчувала, як у кореспондентки по той бік телефонної слухавки пропадає до мене цікавість.
А мене вже просто не спинити. Бо, кричу я, шкода мені переважної більшості українського суспільства, що так мучать геї. В країні на носі вибори, всі ми знаємо, між ким і ким. Країна в самому низу яких тільки можна рейтингів – корупція в Україні гірша, ніж в Уганді та Сьєрра-Леоне, а газ дорожчий, ніж у Німеччині. Рейдери розоряють підприємців. Воду з-під крана не можна пити. Країна давно підозрювала, що жити заважають якісь підараси. І ось нарешті знайшли, які саме.
“Ну, тут же мова про дітей –
щоб дітей від цього захистити”, – стомлено зауважила кореспондентка, попрощалася й відімкнулася.
Та й таке. Дітей треба захищати. Я б їх у першу чергу захистила від наших великих парламентських гетеросексуалів, які часом так сильно люблять дітей. Та вже нікому було це сказати, телефонна слухавка мовчала.
Якщо чесно, мені соромно, що цей законопроект не викликав більшого обурення. Мені було соромно тоді, коли Україну огульно звинувачували в расизмі перед Євро-2012, а з Києва чулися тільки невиразні відмазки про те, що то не расизм, а просто хуліганство. Соромно тепер читати новини про гомофобію серед українських законодавців – які ще й не самі вигадали такий високочолий законопроект, а повторили за великим господарем. Не хочеться вірити, що 80 відсотків українців вважають те, як і кого люблять ще 10 відсотків, неприпустимим за будь-яких умов.
– А чому ти не поясниш своїм землякам, що толерантність означає розмаїття, а розмаїття означає розвиток суспільства – і політичний, і економічний? – запитав мене приятель. Він щойно купив будинок зі своїм нареченим – банк видав їм кредит як парі, – він закоханий і вірить у доброту людської натури. – Ти чомусь думаєш, що ніхто цього у вас не зрозуміє, але цього не може бути. Українці ж, напевно, бачать, як вигідно і просто по-людськи краще, коли громада складається з різних людей?
І я раптом зрозуміла, що він правий. Гомофоби і расисти – не ідіоти і все чудово розуміють, так само, як і я. Вони теж люблять дітей і хочуть жити в ліберальній демократії; вони за розвиток суспільства, а можливо, навіть платять податки. Вони не цураються нічого людського; їм просто хочеться хоч іноді скупатися в теплому, блаженному відчутті, що і вони можуть задушити меншість